Терор хаосом: історія одного страйку
20 грудня 1918 року промерзлий і напівголодний Харків вкотре залишився без води та світла. Бо місцевий Совдеп оголосив загальний страйк. На знак протесту проти репресивних дій української влади.
Щиро кажучи, та влада і так дуже довго терпіла. Те, чого не можна було терпіти — цинічну дезорганізацію тилу місцевими більшовиками в умовах наступу зажерливого північного сусіда. Який, до речі, й тоді класичним «іхтамнєт» прикривався.
21 грудня військовий оглядач «Новой России» з обуренням писав: «В то время, как суджанская «Цикука» (маріонетковий уряд Радянської України — авт.) замышляет наступление целой украинской большевистской дивизией на Харьков, а к северу от Харькова идут непрерывные стычки, Раковский, бывший председатель мирной делегации Советской России в Киеве, заявляет, что в Москве по поводу действий большевиков на северных границах Украины ничего не известно».
Численні спогади про «братскую помощь трудящихся Советской России» і тісну координацію своїх дій з Москвою тутешні «ленінці» напишуть пізніше. І, на щастя для майбутніх істориків, сумлінно перерахують свої «подвиги» часів Директорії УНР. Не забувши їх доповнити прокляттями на адресу петлюрівців — «озверевших бандитов», «палачей» і т.п.
Щоб зрозуміти, чому ті «озверели», подаємо зведений список більшовицьких діянь:
— формування бойових загонів і підготовка збройного повстання;
— постачання розвідувальної інформації Червоній Армії;
— розкладницька робота серед українських та німецьких військ;
— псування залізничних шляхів і ліній зв’язку;
— саботаж у промисловості та на транспорті;
— диверсії.
Керував усім цим підпільний губревком, розумно організований і щедро забезпечений московськими грошима. А, головне, вдало прикритий фіговим листком організації цілком легальної — Ради Робітничих Депутатів (Совдепу).
Особливо більшовики розперезалися після 4 грудня, коли, внаслідок німецького ультиматуму, з Харкова були виведені українські війська. Закупівля зброї та формування бойових дружин провадилися вже відкрито. І, якщо вірити спогадам більшовика Бориса Кубасова, саме Совдеп той ультиматум і «проштовхнув», користуючись тісними контактами із Совдепом німецьким — Радою Солдатських Депутатів 1-го армійського корпусу.
Та за кілька днів ситуація змінилася. Німці з українцями передомовилися, і 15-го зранку до Харкова повернулася перша українська частина — полк імені гетьмана Петра Дорошенка.
Більшовики, здається, не надали цьому великого значення. І за два дні потому якась самозвана «шістка» спробувала захопити Управління південних залізниць. Під тим приводом, що їх, мовляв, обрали залізничники під час мітингу.
Погодитися з таким — значило віддати хтозна-кому контроль над шляхами сполучення, якими рухалися на фронт українські частини. Тому «шістку» арештували і відправили до Зміївських казарм. Хоча й не в повному складі — двоє примудрилися втекти. А менш рухливі отримали і за себе, і за них: більшовиків добряче відлупцювали. Мітинг на підтримку арештованих, зібраний наступного дня у театрі «Муссурі», розігнав наряд козаків. Отоді і вдався Совдеп до перевіреної зброї…
На початку грудня харківці з його милості вже просиділи більше двох діб без води, світла та каналізації. Ліквідація збитків, нанесених страйком, обійшлася тоді міській управі в 400 000 рублів, яких у неї просто не було — довелося позичати у німців. В той час, як винуватець негараздів — Совдеп, робив собі непогану піар-компанію, розповідаючи, що піклується про колишніх військовополонених за гроші, отримані від московського Раднаркому. Причому вказувалися суми приблизно того ж порядку.
Та горе полягало не лише у додаткових витратах із муніципальної скарбниці. За даними санітарного відділу міської управи, під час попереднього страйку до харківських річок потрапило близько мільйона відер брудної води. Тієї, що обмивали хворих. Адже горе-політики додумалися позбавити зручностей місто, вщент забите шпиталями, лазаретами і ще й тифозними бараками. Санітарний стан Харкова із вкрай поганого перетворився на катастрофічний.
Виходячи з цього, на засіданні, що проходило 21 грудня при свічках, міська дума оголосила страйк шкідливим і злочинним та закликала негайно його припинити. Найкраще висловився з цього приводу гласний Ковалевський: «Отсутствие света, воды, голод, развитие эпидемий, пожары, на которые не едут пожарные — это преступление против народа, а не политическая борьба».
У спеціальному зверненні до робітників муніципальних підприємств міські обранці оприлюднили декілька цікавих цифр. Виявляється, на початок страйку у харківських лікарнях 1200 двісті хворих на тиф лежало на підлозі. Бо місць не вистачало. А одна лише Миколаївська (теперішня 17-та) лікарня, переповнена ущент (800 хворих на 350 ліжок), потребувала 20 000 відер води на день. І взяти їх було ніде.
Тому й не шкодувала дума емоцій, звертаючись до страйкарів: «Для ваших братьев, вернувшихся из плена, и больных сыпным тифом ванна является единственным спасением. Не убивайте их!».
Виявила здоровий глузд і Харківська рада професійних спілок. Вона відмовилася надіслати свого представника до організованого Совдепом страйкового комітету. Більшістю голосів — 17 проти 3, що утрималися — рада засудила страйк. Як такий, що ставить населення у надзвичайно важкі умови.
Обурилася спілка торгово-промислових службовців: оскільки страйк є крайнім засобом боротьби, він використовується лише тоді, коли використані всі інші. А тут навіть не пробували! До того ж Совдеп повідомив профспілки про розпочату акцію вже постфактум. То який сенс приєднуватися? Щоб потім розділити відповідальність? Нема дурних!
З несподіваною прямотою торгово-промислові службовці рубонули: «Объявленная забастовка имеет своей основной целью борьбу за установление советской власти». Тому, вибачайте, ні!
Ослячі вуха більшовизму за широкою пролетарською спиною розгледів і «Южный край»: «По существу, мы имеем дело с попыткой группы лиц использовать забастовку в своих, совсем недвусмысленных целях».
Адже страйк не мав жодних ознак боротьби трудящих за свої права: «Нет никаких указаний на то, до каких же пор должны бастовать рабочие, и при каких именно условиях и при удовлетворении каких требований работы могут быть возобновлены».
Через оцю каламутність мотивів, акція протесту так і не стала по-справжньому загальною, попри гучні заяви її організаторів. Продовжували працювати деревообробники та друкарі, якась частина текстильників, металістів і пекарів. Повністю зупинилися лише підприємства шкіряної та хімічної промисловості.
З огляду на таке, перша особа цивільної влади — губерніальний комісар Сергій Тимошенко виловив навіть оптимістичне припущення, що страйк «повинен припинитися сам собою». Але якщо страйкарі спробують захопити владу, то доведеться використати збройну силу, щоби припинити цей виступ.
Та військові не стали чекати такої спроби. Бо загальний страйк, а чи ні — питання формальне. Можна було довго тішитися, що геть не всі пролетарі пристали до більшовиків. Коли б відсутність води та світла не дошкуляла. Не кажучи вже про параліч залізничного сполучення. Тому о восьмій вечора 21 грудня командуючий військами Харківщини отаман Загродський підписав воістину «драконівський» наказ №2.
Документ містив вимогу про припинення страйку до другої години дня 22 грудня. А на випадок її невиконання, передбачав вельми дієву і просту, мов двері, санкцію: арешт ініціаторів акції з наступним їх відданням під суд і розстрілом протягом 24 годин.
І та ж міська дума, що тільки-но переймалася проблемами хворих на тиф і кричала про санітарну катастрофу, висловила… протест проти застосування смертної кари! Притому що сама жодним способом не могла закликати до порядку працівників своїх же підприємств.
Натомість, страйкарям мов пошептали! Вже зранку 22-го у місті з’явилося світло, а під вечір — вода. Наступного дня один український загін взяв під контроль Совдеп, а інший завітав до друкарні, що штампувала совдепівські «Известия», і припинив випуск газети.
На законних підставах, до речі. В унісон із Загродським виступив губерніальний комендант отаман Труба: оголосив воєнний стан у Харкові та губернії. Одним із його заходів було припинення випуску «ворожих до нової влади об’яв та відозв». Ворожіших за совдепівські «Известия» важко було знайти.
Офіційно Рада робітничих депутатів оголосила про припинення страйку лише о сьомій ранку 23 грудня. Її представник спеціально повідомив міську управу, що наказ №2 геть не вплинув на це рішення. Самі, мовляв, почали, самі й закінчили.
Щоправда, з пізніших писань радянських істориків вимальовується інша картина: закінчити «допомогли». Вистежили «озверевшие бандиты» засідання страйкому і трьох його членів — Іонаса, Поніса і Шевченка, відправили до пекла.
Жорстоко? Страшенно! Коли не брати до уваги, що поруч із риданнями за убієнними більшовиками описані їх дії на початку страйку: «организовали на станции крушение, на три дня застопорившее движение на дороге». Буцімто радянська влада за таке по голівці гладила!
То ж коли і варто чимось дорікати петлюрівцям, то не надмірною — недостатньою жорстокістю. Виявили б вони її вповні — був би у харківців свій, унікальний мем — «лампочка отамана Загродського». Замість затертого загальносоюзного — «лампочка Ильича».
Ех, шкода…