Едуард Зуб

Новий 1930 рік харківське керівництво відкрило палкою дискусією: куди поета тулитимемо, шановні товариші? Бо незручно виходить: вже вісім місяців, як отримали директиву про увічнення, та навіть з місцем для пам’ятника не визначилися. То ж які будуть пропозиції?

19 грудня 1929 року у столичному Харкові урочисто відзначали десяту річницю партійного осередку ДПУ УСРР. Образно кажучи, вшановували не весь «караючий меч диктатури пролетаріату», а лише його гостре лезо — чекістів-партійців.

Увечері 6 грудня 1919 року у південно-східному напрямку з Харкова вийшов найбільший за всю його історію піший етап — 2165 чоловік.

Старовинний будинок по Сумській, 13 багато років поспіль вважався «місцем революційної слави». Ще б пак! Адже саме там народилася українська державність в її пародійному, радянському варіанті.

9 жовтня 1920 року Харківська ЧК оприлюднила черговий розстрільний список. Довжелезний, на тридцять п’ять пунктів. І вельми цікавий, яким би цинічним не здавалося таке визначення.

Оригінальне прізвище на обкладинці старої архівної справи не просто дивувало — нахабно дерлося в очі. Погодьтеся, на тверезу голову такого не придумаєш: Деррінг-Желтопухов! Ім’я та по-батькові — Норберт Боніфатійович.

24 вересня 1930 року друкований орган окружного комітету КП(б)У впевнено проголосив: «Харків є типовим містом бруду і антисанітарії. Добровпорядженість столиці України дуже відстає від буйного зростання міста».

«Юдин гріх» — чи не найогидніший. Зате дуже добре досліджений, починаючи від біблійських часів. Та найкращим довідником з цього питання видається архівний фонд Харківського губернського революційного трибуналу. Збереглися цілі гори справ про «выдачу коммунистов деникинской контрразведке».

2 вересня 1935 року «Харьковский рабочий» потішив читачів цікавим малюнком: стара хата поруч з величним будинком Товариства політкаторжан. Тим, що тепер називають «Ноєвим ковчегом» — на честь архітектора Ноя Підгорного, автора проекту.

23 серпня — священна дата для кожного харків’янина. Чи щонайменше була такою донедавна. Поки не виявилося, що гітлерівців вигнали з міста, насправді, на кілька днів пізніше. А заміну нацистської влади на більшовицьку вважали визволенням геть не усі.

14 серпня 1924 року вийшло перше число газети «Вечернее радио». Тепер її не минає жоден серйозний спеціаліст з історії непівського Харкова: друкований орган Радіотелеграфного агентства України по вінця забитий унікальною інформацією.

Докладна стенограма — той самий аудіозапис. Гортаєш пожовклі сторінки і ніби чуєш наживо харківських партєйців літа Божого 1933-го. Або Жванецького слухаєш — «Собрание на ликеро-водочном заводе». Бо ж стилістика — один до одного! І було б так само смішно, коли б не було страшно.

Приємно починати новий місяць з нової наукової дисципліни, тобою ж і створеної. Не для слави, а через надмірну допитливість: захотілося зрозуміти, як можна вибрати своїм фахом катівське ремесло.

22 липня 1937 року у харківському Палаці піонерів проходили партійні збори. Не перші і не останні. Що-що, а товкти воду у ступі за двадцять років радянської влади людей таки привчили.

У липні 1922-го повітова міліція взяла під таємний нагляд товариша Хроля Михайла Андрійовича, колишнього голову Харківського волосного виконкому. Бо надійшла інформація, що він радянській владі анітрохи не товариш.

9 липня 1919 року у селі Тростянець, в маєтку цукрового магната Кьоніга, почав працювати політичний відділ Групи військ Сумського напрямку. Групою називалися залишки червоних частин, що втекли від денікінців з Харкова у ніч на 25-е червня.

Цієї статті могло б і не бути. Коли б її автор не спіткнувся об лопату. Та не совкову чи штикову — ту, що з великої літери пишуть: серед партійних стягнень 1933 року трапилася догана, винесена якомусь Лопаті за безпробудне пияцтво.

На ранок 25 червня 1919 року у Харкові не залишилося комуністів. За винятком тих, хто не встиг утекти. Залякане розстрілами місто повністю захопили частини Добровольчої армії генерала Денікіна і… успішно продовжили розпочате більшовиками.

Брехня буває малою, великою і дуже великою. Ба навіть кричуще безсоромною. Одначе, і в цій, найвищий своїй стадії, вона видається святою правдою порівняно зі спогадами старих більшовиків.

Дев'яносто дев'ять років тому, в ніч з 5-го на 6-е червня 1920-го, у Харкові остаточно впало право приватної власності. Дві тисячі розлючених пролетарів, керованих ненаситними чекістами, провели в «буржуазних» квартирах повальні обшуки з конфіскаціями.

Матеріали партійних чисток — найкраще джерело для вивчення сталінського Харкова. Своєрідна «золота середина» між казенним оптимізмом більшовицької преси і фантастичними зізнаннями, вибитими у підвалах на Чернишевській.

Розстрільні списки Харківської ЧК 1920 року варто видати окремою книжкою. Щоб раз і назавжди витіснити іноземний мотлох з ринку пригодницької літератури. А заодно позбавити читацьку аудиторію від стереотипних уявлень про «славетне минуле».

Слідча справа громадянина Пальницького на перший погляд нагадувала голівудський бойовик. Настільки неймовірною здавалася вміщена в ній інформація.

Методи інформаційного впливу ніколи не вирізнялися чистотою та благородством. Навіть сто років тому, коли про телебачення ще ніхто не чув, а на інтернет навіть і не розвиднювалося.

Поєдинок між силовими структурами — завжди захоплююче видовище. Але спостерігати за ним краще з безпечної відстані. Років так у сто. Або близько до того.

Овіяна похмурими легендами перша харківська ЧК з відстані у сотню років видається збіговиськом монстрів. Одначе, і її співробітникам ніщо людське не було чужим. Ті з них, які примудрилися досягти похилого віку, схопилися за перо.

22-24 лютого 1922 року на майдані Тевелєва вирували пристрасті: Радянська влада передавала собор св. Миколая Українській Автокефальній Православній Церкві. Під свист, прокляття і дике матюччя прихильників московського патріарха Тихона.

У січні 1919-го в Харкові, що тільки-но став радянським, розгорнула бурхливу діяльність одна цікава структура. Не тільки незаслужено забута, а ще й… двічі пограбована. Бо як подвиги її, так і злочини, пізніша традиція приписала чекістам.