Свято під час війни: що пишуть діти у листах харківським волонтерам

Війна не скасовує свят. Вона їх змінює. Війна не забороняє мрії. Вона їх посилює. В тому числі і дитячі. Особливо дитячі.

Свято під час війни — це не розкіш. Це не видовища на широку ногу. Не привід добряче випити і від пуза закусити. Не хизування марнотратством.

Свято під час війни — це необхідність. Це складова боротьби. Ін’єкція радості та віри в майбутнє, яка потрібна, аби не вигоріти, не опустити руки і не зламатися. Аби витримати.

Свято під час війни — це цифри у щоденному зведенні Генштабу про бойові втрати противника. Це звільнення від окупантів хоча б ще одного міста, містечка, селища або навіть невеличкого села. Це кожний волонтерський проєкт, що успішно зібрав кошти і передав на фронт «колеса», «очі», «крила» або ще щось необхідне. Це повернення додому з полону. Це возз’єднання родин. Це вдала евакуація з-під окупації. Це кожне врятоване життя. Це кожна здійснена мрія.

«Любий Миколайчику! Зроби так щоб закінчилась війна!!! Та ми повернулись додому і купались в морі. Я хочу на новий рік конструктор ЛЕГО багато солодощів та куклу для сестри Аліси».

Платон Погуляєв, 5 років, Маріуполь, зараз живе у Кривому Розі

Це лише один з понад двох тисяч листів з цьогорічної бази «Оленів Святого Миколая». Цей проєкт був започаткований у Харкові ще у 2016 році для дітей, що живуть на лінії розмежування, поряд з війною. «Олені» приїжджали до них і влаштовували свята. Завдяки дитячим листам, волонтери знали про мрії малечі. Завдяки Чарівникам і Чарівницям (тим, хто допомагав з подарунками) ці мрії здійснювалися. «Олені» намагалися хоч ненадовго повернути дітям з Донбасу те, що у них вкрала війна: дитинство з його відчайдушною радістю і відчуттям захищеності, відчуттям, що вони потрібні іншим людям, що їхні бажання мають значення, а мрії можуть здійснюватися.

Цього року через повномасштабне російське вторгнення мирний Харків, де базувалися «Олені», зазнав жорстоких обстрілів і перетворився на прифронтове місто, проєкт опинився під питанням.

«З початком гарячої фази ми не дуже розуміли, як взагалі буде виглядати, чи буде він взагалі, — у людей інші пріоритети. І ми не знали до останнього часу, будемо ми «Оленями» в цьому році чи не будемо, — розповіла волонтерка проєкту Євгенія Левінштейн в інтерв’ю «Українському Радіо Харків». — Ми думали, що люди допомагають армії, всі сили йдуть на це, всі гроші йдуть на це. Ми самі так і волонтеримо, допомагаємо армії як представники громадської організації, допомагаємо людям, які потрапили у складні життєві обставини… Ми цим займаємось і думаємо, що люди переважно займаються тим самим, і, можливо, не на часі наша «оленяча» місія. Поки нам не почали дзвонити наші Чарівники з минулих років — організації, фірми, старі і нові, з якими ми ще не працювали — і питати, чи ми будемо цього року це робити. І ми зрозуміли: так, будемо. Бо і нас це хвилює, і людей хвилює».

«Олені» отримали понад 2 тисячі листів від дітей-переселенців та з деокупованих територій

«Я бажаю світла та воду і Хот Вілс», — написав Святому Миколаю 6-річний Костя Сарвіро з Харкова, який зараз мешкає в Івано-Франківську. 

«Я мрію повернутися в мирний Харків. Миколай поверни мир в Україну!» — мрійливо-категорично повідомив інший маленький харків’янин, 12-річний Денис Трегуб, що зараз живе в Ужгороді. 

«Я хочу, щоб війна закінчилася нашою перемогою. Я дуже полюбляю желе», — лаконічно поінформував Святого Миколая 11-річний Влад Горєлков з Чугуїва, якого війна теж закинула до Ужгорода.

«Хочу щоб ти дав нашим військовим зброю, а мені шоколадку мілку. Та альбом для фотографій», — загадав 12-річний Ілля Чебан з Тростянця, який зараз теж в Ужгороді. 

Хтось просив кіндер-сюрприз, цукерки «Ромашка» та поліцейський набір, «щоб воювати з орками та захищати Україну», хтось робота-дятла і щоб скінчилася війна. Дівчинка Дарина просила «багато зброї для наших солдат, щоб вони перемогли росіян», солодощі та довжелезного рожевого кота-Батона, а хлопчик Сашко з Маріуполя — військовий набір, миру, рації і повернути Маріуполь до грудня.

Були й такі, хто просив не для себе, а для інших. Хлопець з Дніпра, що зараз живе в гуртожитку в Ужгороді, попросив великий торт зі свіжими фруктами найменшим діткам з цього ж гуртожитку — щоб вони згадали тепле, сонячне літо. Інший хлопець просив у Миколая «здоровʼя нашим солдатам».

Велика війна змінила і розширила географію подорожей «Оленів Святого Миколая». Цього разу у їхньому маршрутному листі — 46 подорожей до 17 областей України. Частина — у грудні, частина (у тому числі на рідну Харківщину) — у січні. Почали на два тижні раніше, ніж зазвичай, зі Світловодська, куди змушено передислокувався оленячий штаб, і де знайшли прихисток багато дітей-переселенців з тимчасово окупованих територій або з міст і містечок, що перебувають під постійними обстрілами. У Кривому Розі влаштували два свята під час блекауту — що там блекаут, коли є друзі з генератором, ліхтарики і (головне!) нестримне оленяче бажання подарувати дітям радість? Навіть повітряна тривога не завадила «Оленям» влаштувати дитяче свято у Знам’янці. Нехай із походом до бомбосховища, але свято.

Свято під час війни — це креатив. Небезпечно ставити ялинку на площі? Можна встановити її під площею — на станції метро, а на додачу цю та інші станції підземки прикрасити святковою ілюмінацією замість вулиць, як це зробили у Харкові. Дефіцит електрики? Не проблема! Ялинкові гірлянди будуть світити від крутіння педалей, як на центральному залізничному вокзалі у Києві.

Свято під час війни — це небайдужість. Навіть до незнайомих. Це вміння та бажання попри будь-яку зайнятість знайти час для здійснення дитячих мрій, як це зробив Валерій Залужний. 12-річний Іван Варфоломєєв з Черкас, батько якого зник безвісти на фронті, написав Святому Миколаю, що хоче, щоб тато знайшовся, та мріє зустрітися з  Головкомом ЗСУ.

«Учора мого сина обійняв Валерій Залужний, — написала у Facebook мати Івана Олена. — Обійняв так, як, мабуть, обійняв би батько. І колись Іван обов’язково покаже це фото своєму татові. Так, головна його мрія ще попереду, але сьогодні відбулося те, що дало синові найцінніше, — ВІРУ. Віру в те, що можливо все! І таки треба мріяти. І треба вірити!»

Вже понад 300 діб велика війна, як справжня клептоманка, намагається вкрасти все, до чого може дотягнутися: друзів і рідних, здоров’я і життя, роботу і домівки, сон і спокій, світло і тепло, дитячі розваги і родинні радості. Вона краде час. Вона краде сили. Але вона не здатна скасувати свята і заборонити мрії. Вона їх лише змінює і посилює.

Кажуть, що дорослі насправді десь в глибині душі залишаються дітьми, які вірять у дива. Здається, у ці різдвяні і новорічні свята кожен дорослий, хто пошепки, а хто вголос бажає, як дитина, щиро і відчайдушно: багато зброї для наших військових, щоб вони перемогли росіян, і здоров’я нашим солдатам. Бо будь-яке свято під час війни неможливе без ЗСУ.