«Супермен» з вулиці Михайлівської
Слідча справа громадянина Пальницького на перший погляд нагадувала голівудський бойовик. Настільки неймовірною здавалася вміщена в ній інформація.
Згідно з матеріалами справи, 24 червня 1919 року, в день, коли денікінці виганяли «совдепію» з Харкова, 47-річний крамар сам-один голіруч роззброїв чотирьох бійців Червоної Армії!
А, може, й не сам. Можливо, не чотирьох, а трьох. Та й не факт, що взагалі роззброював.
Бо Харківська ЧК з різницею в один місяць зробила два діаметрально протилежних висновки стосовно вини громадянина Анастасія Васильовича Пальницького.
Та врешті-решт вліпила йому «вишака». Як «темній, брудній особі і явному контрреволюціонеру». Бойовик у стилі «Рембо» виявився справжньою трагедією. А ще — сумним оповіданням про людські взаємини в часи кривавої колотнечі.
…Справу Пальницького можна було б назвати типовим зразком чекістського слідства, коли б не деякі нюанси. Слідство провадилося двічі. І перше відрізнялося від другого, мов небо від землі. Ба більше: у справу провінційного крамаря втрутився сам Дзержинський. Що й спонукало переглянути її вельми уважно.
Власник пивниці Анастасій Пальницький привернув увагу «компетентних органів» за місяць після того, як червоні вибили білих з Харкова — 11 січня 1920 року. В цей день до Особливого відділу 14-ї армії надійшов донос від співробітника продовольчої комісії товариша Пана: «На Михайлівській вулиці мешкає такий собі Поляницький Анастасій Васильович — явний контрреволюціонер».
Гріхи «Поляницького», за версією Пана, були безмірними:
«В часи царювання білогвардійської наволочи він видавав багатьох товаришів комуністів, що не встигли евакуюватися з м. Харкова і пізніше були розстріляні». Крім того, під час відступу Червоної Армії з міста, «Поляницький, разом зі ще одним шпигуном Денікіна, роззброїли трьох червоноармійців, забрали у них підводу з обмундируванням та грошима і повели до скверу навпроти будинку Судових установ і там їх розстріляли».
Та, на щастя, знайшлися свідки злочинів «Поляницького»: «Дві особи, заарештовані завдяки його вказівці, якимось дивом залишилися живими. Все це зможуть підтвердити комуністка тов. Рейзенсон та її батько».
Інформація не викликала довіри. За логікою заплямований по самі вуха громадянин мав би дременути з білими. Чи щонайменше переховуватися. Та Анастасій Пальницький відкрито жив під своїм прізвищем. Яке, до речі, ні слідчі, ні свідки ніяк не могли запам’ятати. І «Полунським» він був, і «Полуницьким», і «Польчицьким». А «постраждалий» — кравець Хаїм Рейзенсон, навіть «Левицьким» бідаку обізвав.
Сексот Рунич, який завітав до Хаїма перевірити інформацію, почув ту саму історію, що була викладена в доносі Пана. Але вже з яскравими подробицями…
«Сволота Левицький» увірвався до помешкання кравця з двома п’яними офіцерами. Обізвав господаря «жидівською мордою» і відрекомендував його як батька двох комуністів. Сина-більшовика, на щастя, не було вдома, а «партєйну» дочку, 18-літню Нехаму, денікінці арештували і доправили до губернської тюрми. Сам же нещасний батечко потрапив на Холодну Гору. І, напевне, сплів би там лапті, коли б героїчна Червона Армія не визволила місто.
До речі, про армію. У червні 1919-го, коли вона залишала Харків, та сама «контрреволюційна сволота Левицький» роззброїла і пограбувала трьох її славних бійців. Після чого здала їх білим козакам. Героїв відразу ж розстріляли.
На підставі цих свідчень 25 січня 1920 року особісти арештували Левицького-Пальницького і запроторили його до холодногірської тюрми. Але провадити слідство не стали — передали справу до губернської ЧК. Бо військова контррозвідка таким не займалася.
Сидить Пальницький місяць, другий, третій: ніхто ним не цікавиться. Терпець арештованому вривається, і 15 квітня він пише заяву до губернського відділу юстиції: то хоч допитайте мене чи що?! Заодно викладає свою версію подій.
Так, визнає Пальницький: був я у Рейзенсонів з двома денікінцями. Але як понятий. Бо не за комунізм посадили кравця — за крадіжку. Взяв у клієнтів тканину, загнав її «наліво». А між сусідами пустив чутку, буцімто його обікрали.
Трапилося це наприкінці 1918-го, в останні дні Директорії у Харкові. Одяг замовляли українські старшини. Хто ж знав тоді, що за півроку ці самі хлопці завітають до Хаїма вже в білогвардійській уніформі? І цілком законно почнуть вимагати своє.
Стосовно Нехами, то комуністкою вона стала вже після повернення Радянської влади (комсомолкою, насправді). І арештували її не за політику — за образу представника влади: обізвала «сволотою» офіцера, який провадив обшук. Факт може підтвердити громадянин Федоров, другий понятий.
А партійним був лише син Хаїма, Їзраїль. Вдень він десь переховувався, а вночі лазив до батьківської хати через вікно. Про це вся вулиця знала. І коли б хто хотів його видати, то зробив би це запросто. Але бажаючих не знайшлося.
Врешті-решт справа Пальницького потрапила до слідчого ХГЧК Миколи Севена, людини грамотної і добросовісної. В історії з видачою комуністів Рейзенсонів він швидко поставив крапки над «і»: пробачте, видача кого? Ні Хаїм, ні дочка його не були тоді партійними. Та й не Червона Армія їх звільнила — вийшли ще при денікінцях, відсидівши по два місяці кожен. Тоді як справжніх більшовиків з ям у Григорівському лісі довелося викопувати.
«У всій цій справі головну роль грають особисті порахунки», — зробив логічний висновок Микола Севен.
Довго розбиралися із роззброєнням та розстрілом червоноармійців. Слідчий опитав цілий ряд громадян з числа тих, хто влітку 1919-го проживав в районі Михайлівського провулку (зараз — ім. Шота Руставелі). Ніхто навіть не чув про розстріл.
Севен на цьому не заспокоївся і залучив до справи міліцію: помічник начальника 1-го району Аксельрод поспілкувався з головами домових комітетів. Результат той самий. Народ ще й обурюватися почав: чого ви причепилися? Вже що-що, а прилюдний розстріл не пройшов би непоміченим!
Одні лише Рейзенсони «знали» про цю подію. Але не здогадалися узгодити між собою свідчення. За версію Нехами Хаїмівни, червоноармійців було четверо, і розстріляли їх в Михайлівських казармах. Батько ж свіжоспеченої комсомолки «обмежився» трьома трупами і назвав інше місце — ріг Михайлівської вулиці і Михайлівського провулку. І це на додаток до скверу перед будинком Судових установ, вказаного в доносі товариша Пана!
Суперечності пояснювалися просто: навіть «свідки» розстрілу не бачили. Лише чули про нього. Від найменшої дочки кравця — 12-річної Лізи. Яка теж його не бачила! Але чула, що стріляли.
У «сухому залишку» — жодного трупа, жодного свідка. І аж три місця злочину.
3 червня 1920 року колегія секретно-оперативного відділу Харківської ЧК ухвалює: «Пальницького звільнити, справу припинити і здати в архів, вилучене конфіскувати».
Вилучили, між іншим, небагато — дві золотих десятки і півтори тисячі донських рублів. Військової амуніції, начебто забраної Пальницьким у роззброєних ним червоноармійців, знайти не вдалося.
Та це був лише перший акт трагедії. Другий розпочався за два тижні, коли невгамовна Нехама Хаїмовна, що встигла стати Антоніною Юхимівною Гранде, накатала заяву на ім’я Дзержинського, з яким була знайома особисто. Приблизно такого змісту: «Що ж у нас робиться?Явну контру з тюрми випустили!»
Легендарний Фелікс Едмундович на той час саме перебував у Харкові і, здається, добряче накрутив хвоста своїм підлеглим. Бо на заяві товаришки Рейзенсон-Гранде з’явилася вельми жорстка резолюція голови ХГЧК Сергія Шварца.
Стурбований Сергій Соломонович наказував завідуючому секретно-оперативним відділом Ісаку Радіну особисто провести повторне слідство у справі Пальницького і закінчити його протягом трьох (!) днів. Причому викликати тих свідків, на яких вкаже товаришка Рейзенсон.
І Пальницький знову загримів на нари! Та цього разу не один: арештували слідчого Миколу Севена. Бо Нехама повідомила, начебто він отримав хабара від дружини Пальницького Зінаїди Слісєнкової. За вказівкою комсомолки потрапив до в’язниці 19-річний Сергій Бритвенко, службовець продовольчої комісії. Лише тому, що клопотався за свого друга Пальницького під час його попереднього арешту.
Несподівано знайшлися свідки злочину, вчиненого крамарем під час відступу «совєтів» з Харкова. Роззброєння Пальницьким чотирьох червоноармійців, начебто, бачили громадяни Шльома Шейнкман, Мойсей Кіперман та Єлена Перцова. Щоправда, про розстріл полонених, крім Шейнкмана, не заїкався вже ніхто.
Громадянці Перцовій, напевне, як найстаршій вистачило здорового глузду придумати Пальницькому невідомого спільника. А у свідченнях Кіпермана та Шейнкмана лютий крамар продовжував «суперменствувати»: один проти чотирьох озброєних!
Потім почалися очні ставки. Здається, свідчення встигли узгодити, бо про спільника тепер «згадали» всі. Врешті-решт і сам Анастасій Пальницький «згадав» про роззброєння ним червоноармійців. Можна лише здогадуватися, як попрацювали з бідакою!
Та каменем, що остаточно потягнув його на дно, стали навіть не свідчення, а… клопотання. Отримані, щоправда, від доволі впливових людей.
Прорізався голос в уповноваженого 5-ї групи губчека Олександра Гревцова, спільника сумнозвісного Саєнка по розстрілах 1919 року. Він доповів Радіну, що знав Пальницького як чорносотенця ще до революції. І що той начебто судився за убивство в 1912 році. Але, давши хабара, домігся виправдання. «Полуницький, як на мене, є ворог трудового народу, і йому немає місця серед нас», — резюмував Гревцов.
Підтримав свого колишнього підлеглого і сам Саєнко, на той час — заступник начальника губрозшуку. Він охарактеризував Пальницького як «дуже небезпечного типа».
Колегія губчека зважила на таку авторитетну думку і 5 липня 1920 року засудила Анастасія Пальницького до розстрілу «за видачу 4-х червоноармійців денікінцям». Вищу міру покарання отримав і Семен Бритвенко. Бо його клопоти за друга потрактували як перешкоджання слідству.
Факт отримання Севеном хабара довести не вдалося. Слідчого виправдали, але з «органів» все одно поперли. За те, що він, знехтувавши інструкціями, приймав прохачів у себе вдома. А одному з них — неповнолітньому Максиму Пальницькому, ще й півбуханки хліба відчикрижив. Немов відчував, що з майбутнім сиротою спілкується. Ну, що це за чекіст такий жалісливий? Повна профнепридатність!
А сиріт у цій історії залишилося двоє. Як і вдів. Бо Анастасій Пальницький мав офіційну дружину, старшу на тринадцять років, і «цивільну», рівно на стільки ж молодшу. І по дитині з кожною нажив. Два сімейства тягнув на собі крамар, допоки Радвлада його не розстріляла.
Хоч трохи, а все ж таки супермен!