«Сум об’єднує і прирівнює»: крихкі матеріали у роботах харківської художниці Тетяни Пухнавцевої

Художниця Тетяна Пухнавцева називає своє мистецтво аскетичним. Вона створює роботи з крихких матеріалів — тонкого паперу, кальки, тканини. У майстерні художницю оточують природні матеріали. Тетяна використовує полин і береже червоний пісок. Про силу слабкого та вплив повномасштабної війни на творчість Тетяна розповіла «МедіаПорту». Пряма мова. 

«Прислухатись до матеріалу»  

Моя майстерня — супермаленька нора, де я працюю та куди інколи запрошую гостей. Усе, що я роблю, пов’язане з графічним мистецтвом, але я працюю в різних техніках — наприклад, з вишивкою, природними матеріалами.

Я давно собі говорила, що робота має бути як хайку — японська поезія — дуже лаконічна. Вислів максимально лаконічними засобами для мене — найголовніше, тому в мене часто немає тла на роботах. Матеріал працює як тло — це тканина або папір. Я дуже люблю крихкі матеріали, максимально тонкі. Це може бути калька, тонкий папір, крихка тканина або полин. Зображення, яке з’являється на цих тендітних матеріалах, має бути максимально зібраним і лаконічним, не бути надлишковим. Ідея полягає в тому, щоб мінімальними засобами зробити промову, щоб воно розмовляло і жило, може навіть залишило недомовленість.

Відео Марини Верещаки

Я багато займаюся ліногравюрою, різними техніками друку. Хочеться перейти до гравюри на дереві, чим я раніше займалася, також працюю на металі, офорт. Робиш малюнок на металі, переводиш на папір і так далі. Друкарський верстат, офортний станок — це досить простий механізм, який зі століттями не змінився. Мені важливо працювати з друком, важливий відбиток як підхід до мистецтва. Враження відбитка має в собі дуже багато шарів. 

Коли я думаю, шукаю мотиви для роботи, — майже завжди це малюнок тушшю. Роблю різні нариси, шукаю форму, потім від неї відштовхуюсь. Часто я вирізаю гравюри. Мені дуже це подобається, тому що малюнок — досить експресивний, живий, вільний — потім закарбовується в форму, яку я вирізаю. Форма підказує тобі, якою вона має бути. Є початкова інтенція, є задуми, є відчуття образів. Але коли ти безпосередньо починаєш працювати, контакт з матеріалом дає новий вимір. Роль матеріалу — дуже важлива. Треба спробувати його відчути, прислухатись до нього. Дивитись, як матеріал поводиться, особливо в роботах, де природний матеріал. Він дуже легкий, як подих. Треба намагатись його максимально проявити. 

Я використовую багато природних матеріалів, інтегрую у свою загальну практику з графікою. Зазвичай, у вигляді фарби. Домішую щось у фарби, використовую ці матеріали як пігменти для створення фарби або чорнил. Подрібнену золу, вугілля. Є дуже дрібні частинки. Є досить великі — їх я подрібнюю у ступці. Потім змішую на цій основі фарбу. Моя найголовніша любов — це червоний пісок з Вірменії. Я подорожувала ще до вторгнення, у 2021 році, була у Вірменії у дивовижній подорожі на півдні країни. Там засушливі місця, гори, схожі на Марс, ніби дуже голі й червоні. Там є стародавнє печерне місто у скелях. Звідти привезла трошки піску абсолютно унікального кольору. Каміння червоне, земля червона. І надзвичайні відчуття. Досі його ніяк не використала, тому що трошки шкода. Поки що їм милуюсь.

З «Латкою» вже пішла далі. Природний матеріал став головним. Першу я робила в рамках проєкту «Могриця. Простір покордоння». Там ми розмірковували про землю і про внутрішньопереміщений ландшафт. Саме це мене направило і зараз я продовжую цю тему. 

Це латка — з полину, який я довго збирала восени в одному дуже красивому місці в Харкові. Я давно хотіла попрацювати з полином: намалювати його або використовувати як матеріал. Це метафоричні латки, які закривають пошкодження, рани, пустки, поранення. По-перше, я обрала його, оскільки це лікувальна трава. По-друге, вона срібляста. Цей сріблястий колір мені нагадав бетон, якого багато в місті. Це уособлення міцності. А полин дуже тонкий, крихкий, елегантний і нібито слабенький. Але він теж сріблястий. І цей образ через сріблястий колір дає відчуття нової міцності. При сплітанні латки я додаю туди ще фарбу, яку я робила з вугілля і золи, що лишились після багаття. Ця фарба дуже укріплює полин. І зі стану дуже тендітної, м’якої, ніжної трави він стає новою міццю.

Я думала про землю: з одного боку наша земля дуже втомлена. Водночас вона живить сама себе. Щовесни, коли змінюються пори року і не тільки. Вона постійно самовідновлюється. Я думала про те, які елементи і образи можуть якось це відобразити, і почала думати у бік природних матеріалів. 

Кожна латка має свій тип плетіння. Одна — як килим, в ній є направлення плетіння, нитки, невеликі пустки, ніби десь вона пошкоджена, десь повна. Іншу я сплітала з центру, вирощувала її, як дерево. Спочатку зробила центральну лінію, наче, стовбур дерева, далі розгалужувала гілки, потім з цього робила загальну форму.

«Дітям я можу розповісти про все» 

Я малювала завжди, скільки себе пам’ятаю, але не думала, що буду художницею. Для мене це було зовсім неочевидно. Оскільки я малювала багато — вступила в академію дизайну і мистецтв. Спочатку на відділення дизайну. Під час навчання почала ще більше малювати та в якийсь момент захопилася графікою і академічним малюнком. Після цього змінила спрямування і вступила вже на графічне відділення. Зрозуміла, що це моя історія, для мене природний такий тип художнього мислення. Це було надзвичайне щасливе відкриття: я можу таким займатися!

Фотографічна практика теж на мене вплинула. Фотографія була така сама — досить аскетична і мінімалістична. Через фотографування я розуміла, що краще, що мені більш притаманне як автору.
Я не ставлю за мету продавати роботи. Я про це мало думаю насправді. Певний час я займалась книжковою графікою, ілюстрацією, малювала для книжок на замовлення. Вже, напевно, років шість займаюся художніми заняттями з дітьми. Зараз у харківській організації, які працюють з родинами, де є підлітки і діти з інвалідністю. Для них проводяться заняття, лекції, організовують дозвілля. Коли сталося повномасштабне вторгнення, вони вирішили продовжувати працювати, шукали викладача для мистецьких класів. Так ми і познайомились. 

З дітьми, які виїхали, ми вже два роки займаємося онлайн. Здається, що дітям я можу розповісти про все, що мене вражає, і вони мене завжди розуміють, не всі дорослі розуміють. Я завжди з дітьми ділюся речами, які викликають у мене захоплення, що надихають, що я для себе відкриваю у світі. Для дитини це все нове, і ти ніби теж з нею розділяєш цей досвід, це класний взаємообмін. 

«Бідні пісні», «Листи вдалечінь», евакуація

«Бідні пісні» — це збирання сумного і намагання полюбити це, приділити сумному дуже велику увагу. Коли ти бачиш іншого, ти його помічаєш. Дуже важливо бути побаченим. Коли істота помічена, вона відчуває, що її бачать. Це майже означає, що її люблять насправді.

Я близько двох років збирала цю серію. Вона складається з трьох відрізів тканин, на якій я збирала різні образи. Зазвичай це тварини або матеріальний світ, зображення людини. Тут є образ подорожнього, мандрівника. Раніше це був мій найголовніший персонаж, який ходить різними місцями, самотній.

Я багато думала про нещасних істот, покинутих. Мені хотілося їх зібрати разом і підкреслити їх рівність, рівновеликість, рівномасштабність. Вони всі у своєму сумі, у своїй бідній незначущості, нещасності — всі рівні. І мені хотілося відобразити цю рівність. Пташка — такого ж розміру як людина і як полишений камінь, і як кораблик, і як квітка. Весь цей сум об’єднує і прирівнює. Важлива не тільки їх рівність, але й порожнеча між ними. Те, наскільки образи близькі одне до одного або віддалені. 

Чому пісні? Тому що для мене кожний відріз, їх три — як окрема пісня. І зображення виступає як знак. Знак — це літера, буква. Це такі пісні сумні, бідні. На кожному відрізі окрема пісня. Але, звісно, це не ребуси, тут нічого не зашифровано. Це асоціативна річ.

Раніше я робила такі листи. Ніби писала лист для окремої людини, але набирала ці листи через зображення. Друкувала різні форми. Ніяких слів там немає, ніяких слів не закладено, але закладені думки. Я їх називала «Листи вдалечінь». Я починала їх робити, коли був ковідний карантин. Але начисто надрукувала аж у 2022, після повернення до Харкова.

Після початку повномасштабного вторгнення чотири місяці була в евакуації на заході Україні, повернулася до Харкова влітку 2022. Повернулася до робіт, які залишались тут, у майстерні. Зрозуміла, що дуже хочу поставити в цій серії крапку. Надрукувала її дуже невеликим накладом.

Коли я створювала ці роботи, здавалося, якщо їх показувати, виносити за межі майстерні, то до якогось закинутого будинку. Я хотіла реалізувати закинутість сумних істот, які вже зібрані разом в ці речення, мову, і помістити у закинутий простір, природний для них, але щоб це не було пов’язано з руйнуваннями від війни. Мені здавалося це неетичним, недоречним до пам’яті. Тоді віднайшлась будівля на Конторській. Це був кінець 2022 року, листопад-грудень. Я вішала роботи на будівлю старої закинутої кондитерської фабрики.

Я не прибічник того, щоб нав’язувати своє бачення роботи. Воно важливе, коли я її безпосередньо створюю і над нею працюю. У мене досить аскетичне мистецтво, в ньому мінімальні виразні засоби. Це свідомо, для мене це природно: щоб не було надлишку, щоб сказати тільки те, що необхідно, те, що я не можу не сказати. Сказати в художньому плані, образному. Маючи лаконічну роботу перед собою, люди можуть, відштовхуючись від неї, думати про щось своє. Для мене це цілком зрозуміло. Я навіть не ставила перед собою таке питання: чи зрозуміли вони про що ця робота? Біля робіт на Конторській був короткий опис, але в цілому мені було важливо, що цих істот побачили. І вони когось побачили, і люди були теж побачені через них. 

Я не дуже часто виставляю роботи. Тільки коли мені здається, що це потрібно, якось час підказує. Завжди зрозуміло, коли людина відчуває роботу, художню мову. І завжди це дуже цікаві розмови з людьми. Тендітні, інтимні відчуття.

Як зазвичай ми проводимо виставки два-три тижні, роботи жили там два тижні. Птахи літали навколо них, ходили люди — їх бачили, собаки бігали і так далі. Сніг на них падав, на вітру вони колихались. Важливо було побачити, як вони живуть в такому середовищі.

Насправді усі ці роботи про людину. Але поки через матеріальний світ, через зображення речей, тварин, рослинний світ. Все це — людські портрети. Я взагалі завжди думаю про людину. Якщо подивитися на історію, історію мистецтва XX і XXI століть, зображення людини дуже змінюються. Обличчя зображалось постійно. Я маю недосяжну мету, до якої приємно йти: дуже хочеться віднайти обличчя сучасної людини. Підбираюсь до цієї мети вже багато ротів. Думаю постійно про людину: звичайну, яка може сумувати, страждати. Це було і до вторгнення. Зараз, останні два роки, ці думки посилились, набули нового рівня.
Після вторгнення ми десять днів протримались і потім поїхали. Хотілося кудись поїхати, де немає вибухів — інстинктивна річ. А опанувавши стрес за пару місяців, розумієш, що хочеш додому…

Ти собі уявляєш, як це відбувається — війна. Уявляєш: я б точно нічого не малювала і взагалі думки були б про інше. Як про це можна думати? А я почала малювати на другий чи на третій день, малювала постійно. Почала малювати набагато більше, ніж до того. Це було як розвантаження. Всі стикнулися з цим, відчули кінцевість життя. Багато хто робив речі, які для нього важливі. Раніше ти міг щось відкладати на потім, якісь думки, ідеї. Я відчула, що просто це треба робити, бо воно може не статися.

Коли ми їхали, у багатьох людей були такі думки: ти їдеш і не повернешся. Я забирала якісь фотографії, думала: от в мене фотка, буде мене радувати. Будинок залишився і все залишилось. Майстерня була зачинена, роботи всі тут були. Я так себе картала за те, що не закінчила якісь роботи. Думаю: от тобі урок, ти так повільно все робиш! 

«Досвід кінцуґі» та рефлексія на воєнні події

«Досвід кінцуґі» — поки що моя найбільша ліногравюра. Це робота 2023 року, зроблена з великої дошки. Потім зроблений відбиток, друкувалося вручну, є чотири відбитки. Я робила її в січні-лютому, в березні вже вирізала і друкувала. Навесні закінчила. 

Кінцуґі — мистецтво реставрування кераміки. Велика увага приділяється збереженню тріщин. Якщо виріб пошкоджений, його пошкодження при реставрації не приховуються, а навпаки підсилюються. Всі тріщини підкреслюються золотим швом. Через такий метод підкреслюється цінність виробу, те, через що він прийшов у своєму існуванні. Ці тріщини — особлива історія речі, вони підкреслюються як велика цінність.

Я багато думала про те, щоб цей метод перенести у свою роботу як графіка. Створювала пейзаж з поодиноких окремих елементів. Уявляла ніби гуляю по якомусь ландшафту і знаходжу пошкоджені або розламані речі. Цей пейзаж, який пережив дуже багато втрат — рефлексія на воєнні події. Як цей пейзаж буде виглядати, коли він намагатиметься відновитись? 

Різні образи, в яких відновлена цілісність. Наприклад, хмарка з дощем. Кожна дощинка, кожна крапля — ніби розламана, а потім знову з’єднана. Тут є дерево, тут є каміння, тут є гілка від дерева. Дерево обрубане, не квітуче, не наповнене листям, але воно все одно продовжує жити.

Робота в якийсь час починає вести автора. Моя думка була про творення, про те, як все можна відновити. Але коли ця робота отримала форму, я зрозуміла: вона не про це. Тому вона називається «Досвід кінцуґі». Коли я дивлюся на ці образи, вони нагадують мені про смерті, про втрату, про трагедію. Я не думаю про відновлення, на жаль, коли я дивлюся на це. Воно обернулося навпаки. 

Тут складний зелений колір, який нагадує колір імли, моху. Я думала про те, що ці речі були колись зруйновані, але потім вони ніби підняті з цього забуття. Все заростає травою. Краплі продовжують падати. Сумна робота вийшла.

«Відчуваю, що складаюся з Харкова» 

Я живу у Харкові все життя. Думаю, харків’яни всі пройшли момент, коли хотілося все покинути, поїхати кудись жити, куди завгодно, тільки не в Харкові. Я для себе в Україні життя бачу тільки в Харкові. Я обожнюю Одесу, була в Чернівцях на Буковині, Ужгород дуже подобається — багато міст, які мені сподобались. Але в мене і думки не було там жити. Я просто відчуваю, що я з Харкова ніби складаюся. Я ніби все розумію, тут є для мене місце. У мене дуже багато сантиментів щодо Харкова. Коли хтось приїздить, я обожнюю показувати Салтівку, руйнувати стереотипи. Всі такі: вау, це такий красивий район, виявляється!

Харків має одну надзвичайно важливу рису: він дуже широкий, в ньому є широта, широкий подих. Він не вузенький і не закритий, він дуже відкритий. Мені здається, люди діляться так умовно на два типи: які люблять затишні маленькі вузенькі вулички і яким більш приємно і радісно перебувати на відкритих широких просторах. Мені дуже близька і ця широта проспектів, і набережні. Це надзвичайно красиво. Незважаючи на те, що з одного боку в нас багато районів з багатоповерхівками, досить щільною забудовою, насправді вони все одно зберігають в собі дуже багато повітря і вітальності простору.

Історичний центр я почала любити ближче до 10-11 класів, коли почала навчатися у центрі і досліджувати самотужки ці райони: Конторську, майдан Конституції, набережну — я проводила тут весь свій час, дуже закохалась у це, дуже полюбила за автентичність. Є відчуття контакту, діалогу з містом. Всі ми — частинки міст, з яких походимо. Ці міста в нас живуть. Ми складаємося з цих же червоних цеглин або бетонних блоків. Це визначає, ким ми будемо, якими ми станемо людьми. 

У 2023 році все дуже змінилося. Місто знову стало насиченим людьми. Стільки людей любить Харків і повернулися попри все, продовжити щось робити. Відновлення можливе — я в цьому впевнена. 

Дивіться MediaPort в YouTube