Столичний побут: цифри та факти

24 вересня 1930 року друкований орган окружного комітету КП(б)У впевнено проголосив: «Харків є типовим містом бруду і антисанітарії. Добровпорядженість столиці України дуже відстає від буйного зростання міста».

Безапеляційне твердження було підперте низкою цифр, котрі зможуть шокувати навіть найстійкіших прихильників міфу про «первую столицу». Бо ж мало хто уявляє, який жахливий побут ховався за престижним, на позір, статусом міста. До водогону, наприклад, було приєднано лише 16,8% домоволодінь Харкова.

Ще гірше складалися справи з каналізацією. Вона охоплювала своєю мережею тільки дві з двадцяти трьох тисяч харківських домоволодінь: 8,7%! А інших обслуговували незаслужено забуті герої перших п’ятирічок — міські асенізатори.

Оскільки їх теж порахували, можемо стверджувати, що на золотарів навантаження падало не менше, ніж на уславлених будівників ХТЗ. Півмільйонне місто мало всього 130 асенізаційних діжок і 3 автомобіля.

Найчудніше, що обслуговував творців «світлого майбуття» зневажений радянською владою приватник: класичний «экипаж машины боевой» — одна людина плюс одна коняка. І порушити його монополію ще й у цій галузі більшовики чомусь не поспішали. Зі згаданих 130 діжок комунальними були лише 36.

Хто працював гірше, хто краще — діло темне. Але загальний підсумок був сумним: щомісячно залишалися невиконаними у середньому 2000 заявок на вивіз відомої речовини. Тобто, ті ж самі 8,7 % домоволодінь стабільно потопали у…

Вибачте, не з того почали. Логічним було б спершу розповісти, що їв пересічний мешканець столиці УСРР.

Не повірите: те, що не встигали вивозити! 9 листопада 1930 року «Харківський пролетар» повідомляв: «В закритій їдальні для залізниці шкідники неодноразово псували їжу, вкидаючи туди скло, ганчір’я, кал».

А таке специфічне видання, як «Рабочий потребитель», непідготовленій людині краще взагалі не переглядати, аби не знудило. Ледь не в кожному числі як не цвяхи у борошні, то недопалки у хлібі. Фото СП-2 Це не «буржуазний наклеп» — харківський «Комуніст» від 21 грудня 1929 року.

З кореспонденції від 7 вересня 1929 року:

«В обеденной давке в литейном цеху ГЭЗ’а (сучасний ХЕМЗ — Авт.) не сразу заметили плавающих в супе червей. Кое-кто успел даже проглотить несколько ложек супа».

До речі, з ложками у столиці теж було не все просто. «Харківський пролетар» від 31 жовтня 1930 року:

«По 10-15 хвилин доводиться чекати черги, щоб одержати тільки ложку чи виделку».

Разом з посудом та їжею пересічний харківець в умовах дикої антисанітарії міг отримати і путівку на лікарняне ліжко. В кращому випадку, з харчовим отруєнням. Як це сталося з акторами «Березолю» 27 травня 1930 року: через неякісну вечерю довелося відкласти прем’єру «Диктатури» за п’єсою Микитенка! А в гіршому…

За серпень 1930-го, до прикладу, у місті було зареєстровано 607 випадків захворювання на скарлатину, 258 — на черевний тиф, 101 — на дифтерит. А вже за перші три тижні вересня додалося ще 466 чоловік зі скарлатиною, 366 з черевним тифом і 106 з дифтеритом.

Але важка хвороба ще не гарантувала потрапляння до лікарні. Станом на 24 вересня 1930-го було госпіталізовано близько 50% хворих на тиф і 62% хворих на скарлатину. І то лише завдяки швидкому перепрофілюванню терапевтичних та офтальмологічних відділень.

Та щоб підхопити на роботі болячку, туди ще треба було доїхати. І вдавалося це геть не всім. Бо ж основним міським транспортом був трамвай, який цілком обґрунтовано називали «фабрикою нещасних випадків».

«Хроніка смертей під колесами, поранень, аварій — надзвичайно велика. — бідкався 4 жовтня 1930 року «Харківський пролетар». — Два, а то й три нещасні випадки під час руху трамваїв на день».

Допитливим нащадкам газета залишила класичний сценарій такого випадку:

«Кількість вагонів не дає змоги відразу перевезти всіх. Біля вагонів натовп, люди чіпляються з усіх боків. Штовхання, натовп роблять те, що часто хто-небудь опиниться під вагоном. А звідти виймають уже криваві шматки людини».

Поки електричний транспорт різав людей, потихеньку додихав його попередник — транспорт гужовий.

З доповідної записки до міськради:

«По місту Харкову щоденно пересічно спостерігається до 40 випадків падіжу коней. Утильзавод завалено кінськими трупами. Та завод може обробити лише 10 трупів щоденно, а тому утворилася санітарна небезпека для Харкова».

На щастя, геть не всі «герої п’ятирічок» відчували потребу у транспорті. Бо значна їх частина мешкала поруч з місцем роботи. Але в нелюдських умовах:

«Бараки, де живуть будівельники, гарні тільки зовні, а в середині брудота. Бараки майже ніколи не прибирають. Світла немає, води теж часто не вистачає. Паразитів у бараках — безліч».

Та хай і поганим, барак, все ж таки, був дахом над головою. А багато хто і такого не мав! Згідно з офіційним звітом міської ради, за 1929 рік міліція підібрала на вулицях Харкова 725 жебраків і 883 безпритульних підлітка.

З того ж звіту можна дізнатися про існування у столичному місті такого цікавого явища як «хуліганствующі проститутки». Їх за вказаний період знайшлося лише 64.

Та засуджувати представниць секс-індустрії за хуліганство якось не випадає. Бо хто б не озвірів від такого життя?

Згортання непу призвело до нормованого розподілу продуктів. Як харчів, так і промислового краму. Тому зрозуміти столичний побут без слів «ХЦРК» та «забірна книжка» просто неможливо. Зате запросто можна обійтися без слова «магазин»: в живому та газетному мовленні його замінив «распред» — розподільник. Ось, до прикладу, «Харківський пролетар» від 5 листопада 1930 року: «Біля розподільнику ХЦРК №120 завжди скупчуються величезні черги».

ХЦРК (у побуті — Церабкоооп) — Харківський центральний робітничий кооператив, організація, що займалася робітничим постачанням. А забірні книжки — документи, котрі давали право на отримання товару.

Правила користуваннями ними були не тільки досить заплутаними, а ще й часто змінювалися. Ідеальна обстановка для найрізноманітніших зловживань! Щоб не вдаватися у подробиці, наводимо нижче зразки вказівок. Подібні їм десятками розсипані по харківських газетах. Спробуйте розібратися на дозвіллі!

А тепер трішечки про столичні норми. Ось публікація від 11 листопада 1929 року (геть не найважчий період):

«Астраханські, норвезькі та петровські оселедці відпускатимуть на талони тільки членам ХЦРК: групі А по 800 гр. на душу строком на 1 місяць, групі Б, В і утриманцям групи А по 600 гр.».

Не посмакуєш!

Здається, розміри пайка залежали від поточних потреб індустріалізації. Харківським залізничникам у вересні 1930-го видавали лише по 3 пачки махорки на місяць. А от сезонним робітникам Тракторобуду — по 6. Враховуючи тодішній рівень добробуту, різницю можна вважати серйозним стимулом для ударної праці.

Цікаво, чи спонукала б вона хоч до якихось дій сучасних оспівувачів «первой столицы»?