Служити біля дому Колонка
Ранок. Стабілізаційний пункт механізованої бригади на Сумщині. Поранених, на щастя, немає, тож є час на розмови. Для цього підрозділу вже місяць ми з рекрутерами шукаємо медиків, тож доповідаю:
— Охочі є. Але хочуть служити біля дому або на вихідні обов’язково їздити додому.
Повітря в кімнаті наповнюється напругою, істеричним сміхом та обуренням. Аж раптом водій евакуаційної машини, саме тієї, яка забирає поранених з точки евака, завозить на стабпункт, а потім і до передової хірургічної групи, голосно видає:
— Так це легко, служити біля дому! Фронт щодня сунеться. Питання часу…
Боєць мовчить. А що сказати, якщо він восьмий місяць без ротації, поки хтось, якщо і згоден піти служити, то так, щоб біля дому?
Ця розмова не відпускає мене тижнями. Поки справа не доходить до пошуку сержанта у моє відділення комунікацій.
Знаходжу охочу підписати контракт. Посада штабна. Живемо в наближеному до бойових дій містечку, але все ж не в зоні активних бойових дій. Їздимо по підрозділах, фотографуємо/інтерв’юємо/знімаємо відео. Потім обробляємо та публікуємо. Бойові виїзди передбачені, але рідко і найбезпечніші позиції, супроводжуючи журналістів. Тобто позиції, на які можна цивільним. Все як у всіх. І нічого, що кандидатка не має власної техніки й не вміє створювати контент. Я навчу.
І от за день до відправки у військову частину чую наступне:
— Мені запропонували служити біля дому, жити у себе вдома мені, звичайно, цікавіше.
Потім було ще купа всього: «бригада така», «бригада не така», «я чула», «мені казали»… Але після «служити біля дому» я вже мало що слухала.
Звичайно, бляха, цікавіше служити біля дому! Питання: нахіба тоді взагалі пертися в армію? Вдягти форму, отримати повагу, грошове забезпечення, але не втратити комфорту життя? Як кажуть: і рибку з’їсти, й у воду не лізти.
Страшно уявити, що я матиму можливість служити біля дому моєї бабусі на Дніпропетровщині. Страшно думати, що лінія роботи артилерії буде перед містом мого народження або, не дай Боже, за ним.
Ба більше, я вже все це відчула у Харкові. Місті, де я, може, і не народилась, проте жила, навчалась, зачаровувалася людьми та розчаровувалась в них, закохувалась та освоїла улюблену професію. У місті, де я зустріла повномасштабну війну.
Служити на Харківщині круто. Поряд — друзі, купа знайомих. Назви населених пунктів — не порожні звуки, а всі дороги добре знайомі. Тільки от щодня бачити, як все, що тобі дороге руйнується, а ті, хто тобі дорогі, ледь не померли від атаки з неба — розриває серце на шматки.
Так, мистецтво військової справи говорить: найефективніше обороняють територію мешканці цієї території. Це проста логіка: людині, за спиною якої власна домівка та родина, немає куди відступати, бо це означає впустити ворога у дім.
Але невже Харківщина так далеко від Дніпропетровщини або Черкащини? Невже зона бойових дій не є нашим спільним домом? Невже хтось взаправду хоче відчути, як це — воювати біля дому? Можливо, ті, хто так кажуть чи роблять, насправді так нічого і не зрозуміли про ворога? Про незалежність?
Служити біля дому, на мою думку, мають право ті, хто відвоював у бойових підрозділах. Хто поклав здоров’я у посадках та містах, роками не бачив дітей та родин.
Я щаслива за кожного, хто гідно захищав мене та мою родину на лінії фронту, а тепер займає тилову посаду в рідному місті чи селі. Це справедливо.
Бажаю кожному ніколи не знати, як це, коли війна сунеться в бік парку, де стався твій перший поцілунок та школи, де лунав останній дзвоник. І залишаюся в строю, поки взагалі маємо можливість носити піксель, а не робу десь у Сибіру.