Служба попри страх

Мої друзі часто називають мене безстрашною. А я завжди на це мовчу, бо практичним шляхом за кілька років з’ясувала: я боягузка. Констатую це зі спокоєм на душі, знаю себе. 

Знаю, як трясуться руки та калатає серце під обстрілами. Чи то поряд вибухає КАБ, чи то ворожа артилерія — страшно однаково і трясе однаково. Загалом знаю, скільки всього я боюся і тому точно не можу назвати себе сміливою людиною.

Мені страшно померти. Вночі перед походом до ТЦК я була скажено налякана. Уявляла, як помираю від FPV-дрона чи від уламка міни. Уявляла, що моє тіло не зможуть дістати, бо я товста і так і не встигла схуднути до мобілізації. Я тоді думала, що дурна, точно не смілива.

Коли перевелась у штурмову бригаду та їхала на Донбас, страх став сильнішим. Ну бо… самі розумієте. Мої страхи стали ще реальнішими.

Я сама обрала це. Та річ у тім, що вірити в ЗСУ набагато легше, коли це хтось, не ти. Я багато куди пхалася попри страх, але щомісяця він тільки сильнішає.

І я спитала себе: чому так?

Людина звикає до всього. До війни, обстрілів, постійного стресу. Я не можу, бо ще більше я боюся, що роблю все це дарма. Що це треба тільки мені та тим, для кого ця війна — особисте.

На початку повномасштабного вторгнення було майже не страшно. Тоді я ще була журналісткою в Харкові. Хотілося бути ближче до фронту, зняти все, показати людям…

Та найбільше я боюся стати солдатом держави, якої більше не існує, втратити свій дім. Тому я служу. Не з автоматом, з камерою. Це набагато легша та безпечніша служба. Але намагаюся бути максимально корисною.

І точно знаю: роблю недостатньо.

А ви цього не боїтесь?