Роман зі словом. «Пам’ятник» Колонка
То один, то інший пам’ятник опиняється нині у вирі емоцій та у фокусі дискусій. Чи варто поговорити про це слово, замислююсь я, проходячи повз статую грецької богині Ніки на місці колишнього «П’ятеро несуть холодильник з ломбарду»? Чи й так все ясно, пам’ятник — від пам’ять?
А з іншого боку, чого лише не знайдеться в нашій пам’яті: тепле слово рідної людини, «троянди й виноград», формула довжини кола, шурхіт осіннього листя, інструкція з використання мультипечі, бризки моря в повітрі і на волоссі, запах печеного м’яса на грилі… У яких пам’ятниках усе це можна зберегти? Виходить, пам’ятник — від певного різновиду пам’яті: історичної, родинної або сакральної. До речі, вам теж здаються дивними поєднання пам’ятник огірку, пам’ятник галушці та безліч інших подібних? Останнім часом це слово, традиційно поважне і навіть пафосне, раптом почало з’являтися там, де йдеться радше про скульптуру, декорацію міського простору, туристичну принаду, артоб’єкт. Про розвагу з формою, яка схожа на форму пам’ятника.
А саме слово пам’ять походить від давнього кореня, який нам знайомий з інших слів. Просто треба врахувати, що па- в ньому — це колишній префікс, а корінь -м’ять — слов’янська версія того, що в багатьох мовах Європи звучить як -ment. Так само, як українське п’ять — це грецьке pente або наша м’ята – латинська mentha, звідки ментол. Так от, корінь з пам’яті – це і всім відомий менталітет, і інші ментальні поняття, нині часто згадувані. Цей корінь ще в давніх індоєвропейців позначав внутрішнє в людині, дух, душу, свідомість. Як там казав Наполеон: «Голова без пам’яті — наче фортеця без гарнізону».
Українська мова розрізняє слова пам’ятник і пам’ятка, хоча їх, буває, плутають у слововживанні, замінюючи друге першим. Якщо пам’ятник — це те, що цілеспрямовано споруджено для пам’яті про людей або історичні події, то пам’ятка — це предмет, який зберігся з давніших часів, був «німим свідком» тих подій. Тому ми говоримо про пам’ятники на площах, оточені будинками — пам’ятками архітектури. У польській мові таке розрізнення теж є, там пам’ятник називається pomnik, від того ж кореня, що й у нас, а пам’ятка — дещо дивно для нас zabytek. В українського забуття і польського zabytku схожа будова, та різна логіка: у нас ідеться про те, що вже за-лишилось у минулому бутті, у поляків — про те, що дотепер за-лишилося від минулого буття. А те, що ми забули, не може мати слова на своє позначення взагалі, тобто антоніма для пам’ятника не вигадаєш: якщо забули, то й слова нема, а якщо слово існує, то не забули. Пам’ять і забування взагалі тісно пов’язані в мові, як усі антонімічні пари. Ось хоч би ще один афоризм, цього разу від Станіслава Єжи Лєца: «Як тренувати пам’ять, щоб навчитися забувати?»
Антоніма пам’ятнику не придумаєш, а от синонім є — монумент. Поважне латинське слово має корінь мон-, який теж означав нагадування. Звідси ж і демонстрація — показ-нагадування про щось, і навіть монстр, бо появу якоїсь аномалії (наприклад, дивної істоти) давні люди сприймали як знак-нагадування про щось від богів. Це вже потім голлівудські монстри стали монументальними (і так, латинське «пам’ятникове» слово в нашій мові дало прикметник, який уже не про пам’ять, а про розмір, бо таки існує стереотип, що саме великі споруди є кращими втіленнями пам’яті).
Так що дбати про правильні пам’ятники на вулицях — діло потрібне, але не менш важливо берегти свою менталочку від монстрів. Хай живе гармонія менталочки й монументалочки.