«Сакральне і крихке»: художниця Дар’я Кольцова — про вітраж з Держпромом та інші роботи воєнного часу

У 2022 році Дар’я взяла участь у понад 200 міжнародних виставках та проєктах. Її перформанс «Колискова», де авторка наживо створює маленькі керамічні голови — як символ вбитих росією дітей в Україні — бачили у США та Європі. «Це найскладніша з моїх робіт в тому плані, як я почуваюся, як відходжу від неї фізично, емоційно, психологічно. І вона щоразу різна, адже я не можу проживати постійно одні й ті самі емоції. Люди приходили, сідали на підлогу і плакали», — розповіла художниця «МедіаПорту».

На початку червня у Кельні презентували нову роботу Дар’ї «Tesselated (Self)» («Збираючи себе») — вітраж сім метрів завширшки, в центрі якого — Держпром.

Слухайте подкасти mediaport.ua

• • Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, «Накипіло»

Тетяна Федоркова: Дар’є, хочу вам подякувати за те, що знайшли можливість поспілкуватися з нами. Я знаю, що для вас два міста є рідними — Харків та Одеса.

Володимир Носков: Чи може вже і Англія, Лондон?

Дар’я Кольцова: По-перше, дякую вам дуже за запрошення. Я дуже радію, коли є запити з українських інституцій. Це завжди особливо. Щодо рідних міст, це питання, яке мені постійно ставлять, і я ніколи не знаю, як на нього відповісти. Це навіть три міста — Харків, Київ і Одеса. Я народилася і навчалася у Харкові. Однозначно, для мене він пов’язаний з відчуттям дому. З іншого боку, більшість часу своєї кар’єри я жила у Києві. Для мене Поділ і центр Києва — абсолютно рідні місця. В Одесу я переїхала, змінила прописку. Фактично, я одеситка.

Володимир Носков: А в європейських містах, де ви зараз працюєте і виставляєтесь, почуваєтеся як у гостях?

Дар’я Кольцова: Складно зараз взагалі щось сказати. Я вже рік в Оксфорді, зараз закінчую магістратуру. Звісно, я сюди їду з відчуттям, що в мене тут база. Але база і дім — це різні речі. Я за останній рік мала виставки у більшості країн Європи, у Сполучених Штатах. Тому це таке питання… Але, слухайте, дім — це Україна!

Тетяна Федоркова: Для наших слухачів я б хотіла представити вас вашими ж словами. Я знайшла допис в Instagram. І ви пишете, що 2022 рік став для вас дуже продуктивним. Понад 200 виставок, більше 10 виступів, інтерв’ю, проєктів… Ви переїхали до Німеччини, вступили в академію, отримали стипендію. Зрозуміли, що Німеччина — не ваше. Відмовилися від всього, поїхали в Великобританію. Про Оксфорд ви вже зазначили. «Вперше вчуся в мистецтві, про що давно мріяла як про досвід. І вперше працюю зі склом та металом, про що мріяла з дитинства». Ви описуєте це як продуктивний рік, але разом з тим це рік для вас важких переживань, як і для всіх українців. І цей біль, з того, що я встигла побачити з ваших робіт, і передається.

Володимир Носков: Біль став генератором творчості якоюсь мірою.

Дар’я Кольцова: Чесно кажучи, цього року відбулося набагато більше, ніж я пишу в Instagram. Тобто Instagram я більше використовую для мистецтва або практично не використовую, немає ресурсу. Рік — дуже контроверсійний і складний, але тим не менше, так, дуже проривний. Оскільки в мистецтві я працюю зі складним досвідом і складними досвідами, то коли вони відбуваються, я можу це все сублімувати. Напевно, я не той художник, який створює мистецтво від радості, але мене більше мотивує підсвітити складні протиріччя, проблеми, болючі процеси. І звільнитися від накопленого всередині. Дати людям можливість глибше відчути те, що відбувається.

Володимир Носков: Тобто якщо ви раніше казали про своє мистецтво як про терапевтичне, то тепер це ще й мова комунікації зі світом, що проживає ваше рідне місто і Україна загалом.

Дар’я Кольцова: У мене завжди мистецтво було про комунікацію зі світом. Якщо просто, то я розповідаю дуже персональні реальні історії, які я використовую ніби скелет, щоб розмовляти про більші соціальні або політичні процеси. У мене абсолютно все мистецтво пов’язане з якимись соціальними процесами і спробою зрозуміти, що відбувається.

Тетяна Федоркова: Дар’є, якщо говорити про ваші нинішні роботи, ми бачили новини про виставку у Кельні, це вітраж 7 метрів завширшки, 600 кг вагою. Він зараз виставлений в Museum Ludwig, який пише у себе на сторінці, що це був справжній виклик для команди музею — встановити таку масивну роботу.

Володимир Носков: Ти скажи, що це вітраж! Вітраж присвячений Держпрому.

Тетяна Федоркова: Там переплетено не тільки це, я прошу Дар’ю розказати, як народжувалася ця робота.

Дар’я Кольцова: Хотілося б почати з того, що це виставка українського модернізму, 1900-1930 роки. Вона дуже важлива для репрезентації України і для повернення у загальне інформаційне поле, наприклад, Єрмілова, Малевича або Екстер до українських художників. Раніше у всіх іноземних музеях вони були зазначені як російські художники. І якщо ви подивитеся Вікіпедію або якісь енциклопедії або статті в Інтернеті, то це велика проблема. І не тільки з художниками, на жаль. Це така апропріація української культури, яка просто як українська не існувала за межами України.

Це виставка робіт з кількох музеїв, включно з музеєм НАМУ, Національний музей України, яка до того була показана в музеї Тіссен (Мадрид). І от вона приїхала в Кельн. У Музеї Людвіга є програма із залучення сучасних митців, які роблять такі інтервенції у виставковий простір. Вони обрали мене, запросили, за що дуже велика шана, я дуже радію, що була можливість висловитися.

Я обрала темою національну ідентичність. Я народилася 1987 року у Харкові. І мій Харків був дуже русифікований. Ніхто в моєму оточенні не розмовляв українською. Вдома була доволі велика бібліотека, але українських книжок практично не було. Я нещодавно запитала у тата, чому, він сказав, що їх практично неможливо було купити. Я майже нічого не знала про українську культуру до того, як вступила до Академії мистецтв, де були класні викладачі, ті, у кого можна було все це переймати.

Мені здається, суспільні процеси також змінилися, на поверхню вийшло те, що було раніше приховане. Наприклад, будинок «Слово». Я взагалі не знала про його історію.

Тетяна Федоркова: Хоча поруч жили, так?

Дар’я Кольцова: Я не просто поряд, я кожного дня практично його проходила. Але я дізналася про його історію, коли мені вже було років 18. І я відкривала Харків для себе шматочками. І потім навчалася у 109-й школі, з фокусом на французьку мову. Французької було дуже багато, французьке мистецтво, культура, історія. Більшість шкіл на той момент були російською. У вас так було?

Тетяна Федоркова: Так само, так. Української було мінімум.

Володимир Носков: Українською було мінімум, але мені було завжди цікаво, і завдяки своїй вчительці української мови я вже з 5 класу знав про досвід Івана Багряного, мене це почало бентежити, цікавити. Здається, тут питання в тому, чи ти виходиш за межі свого оточення. Я згадую 2012 рік, до Євро-2012 я проводив опитування людей, і вони дуже часто відповідали: мені все одно ким бути, росіянином, українцем, «ми всі братські народи».

Дар’я Кольцова: Про це зараз є велика кількість досліджень, які були мені дуже цікаві. І саме про це робота в Музеї Людвіга, тому що це робота не про Держпром, а про гібридну ідентифікацію — те, що, здається, Сергій Плохій, назвав «прикордоння». Попри те, що Харків — споконвіку українське місто, русифікація вплинула на те, як ми себе відчували, усвідомлювали і називали. Наскільки я знаю від друзів, у них був якийсь головний об’єкт чи прецедент, чи родич, чи якась зустріч, з якої почалося їхнє відкриття українськості. Для мене це був український весільний вінок, який я колись побачила, мене абсолютно вразила ця візуальна культура.

Володимир Носков: Це ви вже були в експедиції на Закарпатті?

Дар’я Кольцова: Взагалі я ще у Києві побачила вінок української мисткині, який навіть змогла придбати. Я була абсолютно вражена! А потім була експедиція на Закарпаття, де я для себе відкрила абсолютно новий світ. І робота, вітраж, поєднує декілька елементів. Щодо Держпрому у мене були дуже контроверсійні і складні відчуття. Дім моїх батьків, в якому я прожила практично весь час у Харкові, розташований у так званому районі Задержпром’я. І кожного дня, коли я виходила з дому, я бачила Держпром. Я дуже люблю цю архітектуру, ХАТОБ, я фанат такої архітектури. Я люблю і модерн у Харкові, але Держпром — більше про мене і моє мистецтво. Воно дуже сформоване цим візуальним досвідом харківського конструктивізму і не тільки харківського.

Для мене це був завжди важливий символ мого дому. І знаєте, як японські митці створюють велику кількість зображень Фудзі, то я завжди думала, що можу так само створити значну кількість зображень Держпрому. Взимку, влітку, зранку, з різним сонцем… Для мене це сакральний і значний символ дому.

Але потім, коли я починала дізнаватися про радянські роки, про всі репресії, взагалі про всю кров, якою просякнутий Харків радянський, потім війна, війна 2014, війна 2022-го. Переді мною постало питання: а як ставитися до цього? До того ж Держпрому, який я так люблю, але і символ того, що я так ненавиджу. І цей внутрішній конфлікт відображений в роботі. Я кілька місяців, чесно кажучи, про це думала. І зрозуміла, що я не хочу його віддавати. Я в принципі проти знищення мистецтва радянського часу. Це дуже потужне мистецтво і, мені здається, важливіше навчатися на помилках, знати ворога, знати свою історію. Тому я просто вирішила, що я можу привласнити Держпром, і що він такий саме мій, як і радянський.

У роботі переплітаються Держпром, український вінок, українські житні поля, взагалі українські поля і символ української ляльки-мотанки. Це ніби такий психологічний внутрішній ландшафт, як я намагаюся подолати цей внутрішній конфлікт ідентичностей.

Тетяна Федоркова: Ви так цікаво описали Держпром в одному з дописів: «Хмарочос» — яке кумедне ніжне українське слово, «хмарочос» проти «небоскреба». Один ніби чухає хмаринку за вушком, а інший небо скребе». Тобто це ще й свої дитячі враження. Як взагалі сприймають роботу, за вашим відчуттям? Чи люди читають всю цю символіку?

Дар’я Кольцова: Залежить від того, хто. Ті, хто знають Держпром, як він виглядає, вони його впізнають. Що для мене навіть неочікувано! Велика кількість людей його впізнає. Хоча він там дуже символічно зображений. А щодо всієї іншої символіки, як правило, треба трошки роз’яснити, прочитати текст, дізнатися, про що робота. Сучасне мистецтво — це мова. І якщо ти мову знаєш, то можеш більш вільно читати цю книгу або оповідь. Якщо ти її знаєш менше, то інколи потрібно користуватися словником. Якщо ти її взагалі не знаєш, то ти дивишся на цю книгу і вона для тебе просто красивий об’єкт, наприклад, з картинками. Мені здається, це так само про будь-який твір мистецтва, тому що художник закладає в нього набагато більше, ніж звичайний глядач може з нього взяти, не вдаючись в деталі.

Наприклад, там зображений Держпром, над яким, ніби сонце, встає український вінок. Але хтось вбачає в цьому сонце, хтось — вибух, що для мене було абсолютно неочікувано. А в центрі — червоне коло з чорним хрестом, як в ляльках-мотанках обличчя. Такий портрет є у Малевича. Мені також хотілося трошки створити цей зв’язок. І для когось портрет Малевича — асоціація, для когось — таргет, мішень.

Тетяна Федоркова: А зараз ще, знаєте, що я подумала: Збройні сили України теж використовують хрест.

Дар’я Кольцова: Так-так. Потім асоціації з медициною. А для когось це пов’язано з символікою релігії. Про це дуже велика кількість питань. Мені здається, найголовніше, що люди питають. А питають багато. І це величезна робота, яскрава: 3,15 метра на 7 метрів.

Володимир Носков: Вона залишиться в музеї?

Дар’я Кольцова: Це не постійна виставка, вона не залишиться в музеї, але її можна там подивитися до 24 вересня.

Володимир Носков: Ви ніколи не працювали зі склом, а вітражі — настільки складне мистецтво. Як ви працювали над такою гігантською картиною і складною композицією?

Дар’я Кольцова: До цього у мене було вже три проєкти зі склом, саме вітражні. Один — про пожежі на українських полях, але і про історію, нашу складну історію, багатошарово пов’язану з полем. Минулого літа, коли я побачила фотографії Костянтина і Влади Ліберових з пожежами на полях, мені було так боляче! Було відчуття, що мій храм — у вогні.

Я створила невеличку серію вітражних пейзажів про українське поле. Але там є і історія моєї бабусі, яка пережила Голодомор, і історія мого дідуся, який був генетиком і займався зерновими. У найгірший для цього час, коли Сталін назвав генетику псевдонаукою, і вони всі були звільнені або репресовані.

Потім інший вітраж, який минулого року в Німеччині був показаний на груповій виставці в Музеї сучасного мистецтва. Він про українські місця на межі знищення — Кінбурнська коса, рожеві озера Херсонщини, українське поле, Чорнобильський ліс. Я обрала вітраж, тому що це одночасно і про щось дуже сакральне, і з іншого боку — щось дуже крихке. І я саме так зараз відчуваю все, що відбувається в Україні з природою, землею.

У Німеччині або Великобританії немає досвіду ідеологічних вітражів, тобто вітражів, які створювалися для пропаганди. Велика кількість або просто вітражів, які прикрашали будівлі, або релігійних. Але нічого, як у нас, як вітражі радянського часу. І вітражі, мозаїки, були мовою, якою користувалися для того, щоб просувати ідеї.

Володимир Носков: Яскравий приклад таким вітражам — це Прип’ять. Де ці картини із серпом, молотом…

Дар’я Кольцова: Якщо ми з вами маємо на увазі один і той самий вітраж, то, здається, що в Прип’яті він ще доволі поетичний. А у більшості — відверто ідеологізовані картини і символи. Мені захотілося використовувати вітраж для того, щоб розповідати абсолютно інші історії. Дуже персональні, дуже конфліктні, не про ідеологію, міфологію, героїв, а просто про звичайну людину і про її відчуття.

Володимир Носков: І як глядачі? Їх чіпляє, як красиво, захоплює, чи вони кажуть, що завдяки цьому відкривають для себе Україну, те, що відбувається там?

Дар’я Кольцова: Те, як глядач сприймає мистецтво, залежить не тільки від мистецтва, а більше, від того, з чим глядач прийшов.

Володимир Носков: З яким запасом.

Дар’я Кольцова: За який його досвід чіпляється це мистецтво, розумієте? Тому кожен бачить своє. Але для мене важливо те, що я роблю те, що всі інші українські сучасні митці і музейні куратори — розповідають про Україну з різних сторін, про війну, доносять те, що не можна донести у медіапросторі, тому що є цензура, наприклад. І доносять те, що дуже складно донести текстом, журналістським або документальною зйомкою, як людина персонально це переживає. І мені здається, що саме цей діалог, від людини до людини, використовуючи мистецтво, дійсно працює.

Може, вони з цієї роботи або з інших не все зрозуміють, але вони можуть потім знайти цю інформацію у відкритому доступі в інтернеті. Але найважливіше, щоб вони щось відчули. Якщо вони щось відчують, у них буде емоція, якщо ця емоція буде глибока і сильна, якщо буде глибока цікавість, то вони потім знайдуть все інше. Мені здається, що саме це робить мистецтво. Не тільки візуальне мистецтво, будь-яке.

Володимир Носков: Ну і зрештою, з роками, через 10, 20, 30 років, це буде людям розповідати, що ми пережили. У Харкові нещодавно була дискусія, відкрили пам’ятник, монумент загиблим дітям. І виникла дискусія щодо того, які несе маркери цей пам’ятник, чи зможуть завдяки йому наступні покоління відчути, прочитати: а що ж сталося, чому, через кого загинули діти? І от багато хто казав, що не читається, що сьогодні нам це зрозуміло, а наступним це не буде зрозуміло, що діти гинули саме від ракет, артобстрілів, пострілів, ґвалтування російського ворога.

Тетяна Федоркова: Це передусім тому, що на табличці, на пам’ятнику написано, що діти загинули від людської жорстокості, а не від росіян. Тобто, чіткості в тому написі немає, він такий розмитий, пафосний.

Володимир Носков: І взагалі сам пам’ятник теж…

Тетяна Федоркова: Це вже давай не будемо оцінювати, тому що це задум автора.

Дар’я Кольцова: Я не бачила пам’ятника, а хто автор, не знаєте?

Тетяна Федоркова: Автор — Михайло Ятченко, який (судячи з портфоліо — ред.) займається ритуальною скульптурою.

Дар’я Кольцова: Я подивлюсь, я не знаю. Я перестала стежити за розвитком української скульптури в публічних просторах, тому що в більшості випадків — це просто жах і боляче за місто. Хоча у Харкові є дуже сильні скульптори.

Володимир Носков: Безперечно, я зараз згадав враження однієї людини про Північну Салтівку, і вона каже, що руїни — ніби така жива інсталяція.

Тетяна Федоркова: Поки ми не відійшли від теми загиблих дітей, один з проєктів Дар’ї — керамічні голови мертвих дітей. Він був представлений у Давосі, інших містах.

Дар’я Кольцова: Це перформанс, дійство, протягом якого я створюю керамічні скульптури, дуже прості. По одній скульптурі, маленькому пам’ятнику, для вшанування пам’яті кожної вбитої дитини. Я продовжую це робити, поки війна не скінчиться.

Я показувала цю роботу у безлічі локацій. Посеред міста, наприклад, у Давосі або Амстердамі. Я це роблю там, де більше людей це можуть побачити. Мені все одно, комфортно чи не комфортно. Якщо я розумію, що більшість людей не прийдуть в галерею або артцентр, але пройдуть цією вулицею, то там я його і роблю. Це триває від двох, трьох годин до восьми годин — як було у Давосі. Бекграундом звучить трохи трансформована дуже талановитою українською композиторкою Яною Шлябанською українська колискова.

Перформанс привернув дуже велику увагу. Нещодавно на CNN вийшов матеріал про нього.

Мені вдалося вибудовувати зв’язок з глядачем, що для мене дуже важливо. Але саме в цьому проєкті цей зв’язок був особливим. Він був створений і показаний вперше у Берліні. Це була невеличка кімната в підвальному приміщенні артцентру. Темна, мінімальне освітлення, тільки на мене, звучить музика, дуже інтимний простір. І люди приходили туди, сідали просто на підлогу, хтось плакав. Він міг плакати 15 хвилин, пів години, а потім просто йшов.

Володимир Носков: Тобто ви наживо виготовляли ці скульптури, так?

Дар’я Кольцова: Так-так. Взагалі перформанс — коли щось у процесі, у виставковому просторі. Люди можуть прийти і побути разом з митцем. Або комунікують з ним, щось проживають. І для мене цей перформанс — про проживання моїх емоцій, відчуттів. Я десь раз на місяць дивлюся статистику по загиблих і виготовляю нові скульптури.

Володимир Носков: А самі як? Це ж дуже складно.

Дар’я Кольцова: Так, це доволі складно. Чесно кажучи, це найскладніша з моїх робіт в плані того, як я себе відчуваю, як я потім від неї відходжу тілесно, фізично, емоційно, психологічно. І вона кожного разу різна, тому що я не можу проживати постійно одні й ті самі ситуації та емоції. Це, напевно, дуже довге дослідження смерті. І, що дивно, востаннє, коли я показувала його у Лондоні, вперше за цей рік, коли я роблю цей перформанс, мені неочікувано стало світло. Я нічого навмисно не продукую, не показую. Я просто дуже ретельно спостерігаю за моїми власними відчуттями і роблю їх гучніше. Так, щоб люди, які приходили в цей простір, також могли це відчути. І це було вперше, коли я зрозуміла, що болю всередині на той момент було менше. І було, знаєте, світліше вшанування цих коротких життів.

Тетяна Федоркова: Ще одна ваша робота — «Петрогліф». Ви писали про те, що це ніби продовження того, що зараз відбувається в Україні, коли у підвалах люди, сидячи в полоні у росіян, позначають на стінах дні або кількість померлих людей.

Володимир Носков: Хтось молитви пише.

Тетяна Федоркова: Так, так. І ви викарбували у стіні рисочки. Можете розказати про це? Вона така ніби невидима і така потужна.

Дар’я Кольцова: Це було влітку минулого року, тоді вперше з’явилися фотографії з підвалу в селі Ягідне. Знаєте, мене постійно вражає в цій війні, з самого початку у 2014 році, що вона взагалі відбувається. Адже ми живемо у час розвинених технологій, науки, мистецтва. Допустити війну сьогодні — це щось, що мене абсолютно шокувало і було абсолютно неочікуваним. Люди, навіть з цими розвиненими технологіями, є незахищеними. У 2014 році мою увагу привернув інший символ — заклеєні вікна. Я почала проєкт «Теорія захисту» з заклеєними вікнами. Я все не могла повірити, що у XXI сторіччі нам треба заклеювати вікна так, як їх заклеювали у 1943. І днями я бачила фотографії з Одеси, де заклеєні вікна не розбилися, а просто поряд, не заклеєні, розбилися вщент.

І так само «Петрогліф». Це вишкрябані картинки, наприклад, у печерах, в кам’яній могилі. Те, що я побачила і бачу у фотографіях з підвалів, велика кількість написів створені або вишкрябуванням, або вугіллям. Вугілля — дуже популярний мистецький інструмент.

Тетяна Федоркова: Ви пишете, що для вас це — частина нашої нової кодової системи.

Дар’я Кольцова: Так, я працюю з символами та кодами, у цій війні їх вже така кількість з’явилася! Слова, позначки, малюнки-символи, які є дуже впізнаними. Дев’ять рисочок вертикально і одна їх перекреслює горизонтально — у мене є кілька робіт, коли я всю поверхню стіни заповнювала вугіллям цими позначками, поки вона не ставала повністю чорною і поки взагалі нічого там не можна було розгледіти. І тоді я брала старий величезний металевий гвинт і вишкрябувала такі самі білі позначки, доки вся стіна не ставала білою і також не можна було вже нічого позначити. Потім починала спочатку. В якийсь момент вже була така кількість і загиблих, і постраждалих, і зруйнованих домівок, і всіх катастроф, що просто вже неможливо було їх рахувати. Повідомлень, сирен, бомб. Вже психіка не вміщує ці цифри. І робота про це. І ще про те, що нібито здавалося, що воно йде на спад, а потім починається знов.

Тетяна Федоркова: Чи ви зараз працюєте над чимось новим?

Дар’я Кольцова: Так, я зараз працюю над трьома новими проєктами. Просто зараз у мене відкриття в Оксфорді фінальної виставки, дипломної. І я вже почала працювати над іншими новими проєктами. Це інсталяція, скульптура, я продовжую скло та вітражі. Інсталяція, взагалі — мій метод. А вже далі можна використовувати все що завгодно. Навіть живопис я планую використовувати, чого взагалі зі мною ніколи не було. Але з’явилася ідея, яка мені здається важливою.

Володимир Носков: Ви говорили про повернення українських імен, Малевича та інших. А наскільки сьогодні залишається сильним російське лоббі, яке використовує якраз різні види мистецтва у своїй пропаганді, донесення меседжів? І на цьому фоні, наскільки ми можемо протистояти й відповідати, давати відсіч?

Дар’я Кольцова: Я намагаюся не зустрічатися з росіянами. Мені складно чути російську в публічному просторі. Коли я розумію, що це українці, мені ще доволі ок, хоча хотілося б чути українську, звісно. Але коли я чую по акценту, що це росіяни, мені дуже складно психологічно. Так, мені здається, що їхнє лоббі дуже сильне. Це не тільки лоббі, це стигла давня традиція і стратегія, в яку вони завжди інвестували дуже багато грошей. Мені здається, що, на жаль, в цьому Україна завжди програвала, просто навіть за кількістю ресурсів. Але також нерозумінням, що таке культурна дипломатія, як з нею працювати.

Володимир Носков: Комплекс меншовартості?

Дар’я Кольцова: І комплекс меншовартості, і купа інших проблем. Протягом XX століття в Україні всіх, хто думав і називав речі своїми іменами, вислали або знищили. Про що ми кажемо? Це гра настільки вдовгу і настільки виснажлива, але вона вже є. Україна починає активно просуватися на цьому полі. Скільки це займе часу, взагалі ніхто не знає. Точно можу сказати, що присутність російського мистецтва, як мені здається, набагато менша. Нещодавно ми потрапили у премію — і зараз намагаємося вирішити, що з цим робити, з організаторами — з двома потужними російськими художниками, які виїхали з росії ще у 90-ті. Але вони все-таки представляють і рекламують своїм мистецтвом свою країну. Що з цим робити?

І, до речі, одна моя майбутня робота — саме про це. Де межа мистецтва та політики і чи взагалі вона ще існує? Тому що, наприклад, українські митці включилися абсолютно в усі процеси — від участі у війні до волонтерської допомоги, мистецтва, плакатів, я не знаю, все, що тільки можна!

Мені здається, що Україна показала, що немає межі між людиною, громадянином та митцем. Так само, як немає межі між іншими ролями: батька чи матері, сина чи доньки, подруги чи друга і так далі. Ми всі маємо велику кількість ролей, які ми граємо, і вони доволі рівнозначні. Тому коли мені казали або кажуть, в Німеччині, наприклад, це дуже популярно, або в Італії, Франції: це ж мистецтво, це не стосується політики, війни, ми ж не можемо так вузько дивитися. Але потім, коли приходить катастрофа, то абсолютно всі ці межі стираються.

Володимир Носков: З часів імперії росія ставилася до мистецтва, до музики як до одного із методів впливу, геополітичного впливу. А вони кажуть, немає політики…

Дар’я Кольцова: Це не тільки робила росія. На цю тему є дуже велика кількість досліджень, Це основа будь-якої політики, колоніальної імперіалістичної політики загалом. І мистецтво завжди було інструментом пропаганди. І мені здається, що перед українськими митцями сьогодні, може це ще не на часі, але вже, я відчуваю, що нам потрібно буде зрозуміти… Мистецтво створюється у постійній взаємодії зі всіма соціальними та політичними процесами, в якій митець як людина, як громадянин, активний або пасивний. Але мистецтво не повинно становитися плакатним, перетворюватися на гасла, інструменти, якими можна користуватися для політики.

Тетяна Федоркова: Це дуже важливе зауваження, бо є вже, мені здається, такі ознаки, що можна скотитися до такого, багато і шароварщини у нас зараз в різних сферах.

Володимир Носков: Ура-патріотизму.

Дар’я Кольцова: Я не тільки про це говорю, я говорю про те, що з одного боку мистецтво завжди використовувалося, використовується і буде використовуватися суспільством для того, щоб презентувати себе, свої ідеї, але важливо, щоб сам митець, коли він створює свою роботу, в нього цього не було на меті. Набагато важливіше для мистецтва — ставити складні питання, тому що ідеологія — і так буде, якісь прості меседжі і так будуть, ілюстрації, плакати і так будуть, як реклама, тому що це ж так само реклама ідеї, а не продуктів. Але хто тоді буде ставити запитання? Хто буде висвітлювати те, на що ніхто не хоче дивитися? Без мистецтва тут взагалі ніяк. Надважливо не втратити саме це.

І коли ви згадували про пам’ятник у Харкові — я не бачила пам’ятника, тому, можливо, я взагалі не маю права нічого коментувати — але щодо мистецтва в публічному просторі, яке відкрито абсолютно до кожного непідготовленого глядача, мені здається, тут рівень відповідальності митця і рівень відповідальності спільноти, яка ставить цей пам’ятник, дуже високі. Вплив мистецтва в цьому просторі — високий.

Дуже потужний британський художник, скульптор Генрі Мур має класний досвід праці з місцевими спільнотами. Він створював свої роботи, спілкуючись з місцевими, обмінюючись досвідом, часом вони брали участь у створенні робіт. Це мистецтво було щире і від митця, і щире від цього простору, де воно розміщувалося. І, до речі, практично ніколи не було випадків вандалізму щодо його робіт.

І так само можна згадати абсолютно шедевральну роботу «Паляниця» Жанни Кадирової, української художниці, яку вона створювала на Закарпатті у взаємодії з місцевими.

Це мені також здається дуже важливою методологією, якою може користуватися, а може не користуватися митець. У мистецтві найважливіше — не ставити митця у жодні рамки, тому що воно так просто не працює. Не диктувати правила. У мистецтві повинні бути свої правила. Але важливо не втрачати цієї можливості діалогу і не втрачати можливості ставити питання. ■