Розваги на гробах: як це починалося

Тихо і непомітно промайнув минулого тижня знаковий для Харкова ювілей — 85 років тому урочисто відкрили Червонозаводський парк. На місці колишнього Кирило-Мефодіївського цвинтаря.

Ух, який ґвалт стояв тоді у газетах! Хіба тільки ледачий не хвалив рідну комуністичну партію і особисто Миколу Несторовича Демченка «за ініціативу організації зеленого масиву».

Пропагандистська хвиля серпня 1935-го була настільки потужною, що накрила колись навіть автора цих рядків. І він, не подумавши, теж написав про тодішнього секретаря обкому як про безперечного автора блюзнірської ідеї влаштувати розваги на кістках. Хоча товариш Демченко був лише виконавцем. 

Насправді ж, ідея носилася в повітрі ще задовго до того, як шановний Микола Несторович став ватажком місцевих комуністів. І сказати з упевненістю, хто її першим висловив, навряд чи тепер можливо. Простіше було з’ясувати, хто першим зафіксував її документально.

Відштовхнувшись від цієї події, вдалося простежити у розвитку «чудесне» перетворення цвинтаря на парк відпочинку. Вийшла хай моторошна, зате дуже цікава хроніка харківського повсякдення.

Щоправда, заплатити за неї довелося досить популярним і вельми правдоподібним міфом. Про те, буцімто головною метою розбивки парку було знищення масових поховань жертв Голодомору.

Ні, задум виник раніше. 13 червня 1929 року газета «Вечернее радио» надрукувала цікавого листа від робітників Харківського паровозобудівельного заводу (тепер — об’єднання ім. Малишева). На жаль, не вказавши імена авторів — лише їхню кількість: «14 подписей».

Креативні пролетарі пропонували простий і зрозумілий план благоустрою Кирило-Мефодіївського цвинтаря: «Снести многие памятники, имеющие уже большую давность, расчистить некоторые аллеи. Запретить хоронить богатых на первой линии, изъять буянствующий и уголовный элемент». І в підсумку «рабочая окраина получит прекрасное место для отдыха».

Заплановане варварство підпиралося неспростовним, як на той час, політичним аргументом: «Сотни памятников с трогательными надписями поставлены умершей буржуазии, которая только тем и была знаменита, что вогнала в гроб многих жителей этого же района».

Закінчувався лист робітників вимогою, аби «Горсовет, комхоз и гормилиция», якнайшвидше дали відповідь на пропозицію ініціативної групи. Та чи була та відповідь — невідомо. Ані у пресі, ані у звіті міськради про виконання наказів виборців відшукати її не вдалося.

Натомість знайшовся цікавий документ, датований 30-м червня 1931 року. В цей день група керівних товаришів обговорювала непросте питання: «Про вивласнення території для збудування трамвайного кільця біля ХПЗ та сталеливарного цеху ХПЗ».

За підсумками наради було складено протокол із п’яти пунктів, який варто зацитувати хоча б фрагментарно. Вибачившись наперед за дикий канцелярит часів українізації.

«1. Запропонувати Управі Цвинтарів, Тресту Трамвай та Міськсанепіду протягом 3-х днів з’ясувати про кількість могил та давність заховання, що є на Кирило-Методієвському цвинтарі на місці наміченої траси трамваю, де гадається збудувати трамвайну колію. Після чого оголосити в газеті про реєстрацію заховань на цих місцях, щоб виявити громадян, які бажають перенести такі могили…

4. Запропонувати Управі Цвинтарів та Міськсанепіду сумісно з представником заводоуправління ХПЗ з’ясувати про кількість могил, що є на території, де будуватиметься сталеливарний цех ХПЗ.

5. Доручити Управі Цвинтарів та Інспектурі Культів висвітлити в пресі про ці міроприємства…».

Жодних слідів обіцяного «висвітлення» знайти не пощастило. Але добре, що хоч намір такий задекларували. За підписом заступника голови секції комунального господарства міської ради товариша Гальперина.

А вирок тій частині кладовища, яка залишилася після побудови вище згаданих об’єктів, підписав уже сам «мер», товариш Кузоятов Федір Петрович, 10 листопада 1932 року.

Цитуємо резолютивну частину протоколу засідання комісії у справах планування м. Харкова:

«1. Вважати за потрібне Кирило-Методіївський цвинтар закрити.

2. Організувати на терені Кирило-Методіївського цвинтаря Парк культури та відпочинку для Червонозаводського району та збудувати у цьому парку робітничого клюба для робітників заводу ХЕМЗ’а та Турбобуду…

4. Питання про закриття цвинтаря поставити на обговорення робітничих зборів Червонозаводського району…».

Подальший хід подій вдалося відновити за оголошеннями у харківській пресі.

12 серпня 1933-року: «В осуществление постановления Президиума Горсовета Президиум Краснозаводского Районного Совета объявляет:

1) В связи с переуплотнением Кирилло-Мефодиевского кладбища с 14-VIII 1933 года ПРЕКРАТИТЬ НА НЕМ ПОГРЕБЕНИЯ.

2) Территорию Кирилло-Мефодиевского кладбища включить в состав Краснозаводского районного парка согласно постановлению Комхоза Горсовета.

Временно, до открытия другого районного кладбища, погребение будет производиться на Журавлевском и Основянском кладбищах».

Та цікаво, що офіційний заклик переносити прах померлих пролунав лише за вісім місяців після наведеного вище оголошення, 16 квітня 1934 року. І термін було встановлено дуже жорсткий:

«Все заинтересованные в переносе праха их родственников должны В ТЕЧЕНИЕ ОДНОГО МЕСЯЦА со дня опубликования этого извещения внести в похоронное бюро Сантреста плату и ПОЛНОСТЬЮ ЗАКОНЧИТЬ ПЕРЕНОС ПРАХА  до 16-V 1934 г. на функционирующие кладбища».

Заклик цей закінчувався суворим попередженням: «По истечении месячного срока все могилы будут спланированы, и никакие претензии приняты не будут». Кожен, хто уявляє рівень добробуту пересічного харківця першої половини тридцятих, запросто здогадається, скільки людей змогло відгукнутися на цей заклик. «Сплановані» були навіть не сотні — тисячі поховань.

Саме на них, у прямому сенсі слова, витанцьовували веселі пролетарі 12 серпня 1935-го, під час урочистого відкриття парку. За два роки і дев’ять місяців після «доленосного» рішення товариша Кузоятова.

Щоправда, його самого у жодній статті не згадали. Бо з того часу встигло змінитися ще кілька голів міської ради: Ілля Шелехес, Самуїл Саратиков. А відкривати парк довелося вже Володимиру Богуцькому, обраному на посаду буквально за кілька днів до урочистостей.

Що саме там творилося, і хто з керівників що говорив, дізнатися неважко. Варто лишень відкрити підшивку «Харьковского рабочего» чи «Соціалістичної Харківщини» за серпень 1935-го. І пірнути, коли не гидко, у море славослів’я та океан рекордних цифр. На кшталт цієї, дійсно, вражаючої: танцювальний майданчик був розрахований на 600 пар.

Важче зрозуміти, наскільки виправданим було рішення про тотальну зачистку цвинтаря. Тут треба переглянути неймовірно багату кримінальну хроніку двадцятих-першої половини тридцятих років. Здається, дня не проходило без згадки про Кирило-Мефодіївський: як не зґвалтування, то самогубство, як не вбивство, то пограбування. І, значно рідше, тотальні міліцейські облави. Зазвичай, із солідним «виловом» у фіналі.

Ще цікавіше – порівняти цю хроніку зі спогадами про часи дореволюційні. Виявляється, влада вже тоді не контролювала територію цвинтаря. Там хіба що не жили більшовицькі агітатори! Бо ж поруч був головний «фронт робіт» — величезний пролетарський район.

Тим і вирізнялися комуністи, що вміли робити висновки із чужих помилок! А що, коли, крий Боже, новий Артьом серед могилок з’явиться? Чи нове втілення харизматичної Ганни Хоперської? Тільки вже протилежних політичних поглядів. Ні! Зачистимо в нуль! Під приводом боротьби зі злочинністю.

Жартуємо, звісно. Та в кожному жарті, як відомо, є доля правди…