«Розумію, що повинна бути сильною»: гінекологиня з Куп’янська пережила окупацію та очолила відділення паліативної допомоги у Харкові

Гінекологиня з Куп’янська Альона Григор’єва допомагала народжувати матерям під час російської окупації, вимушено виїхала з рідного міста й нині завідує паліативним відділенням Харківського обласного центру онкології. Його створили на базі госпісу. У корпусі, де працює Альона Григор’єва, понад 60 пацієнтів. Тільки в її відділенні із 17 людей шестеро — переселенці. З повномасштабною війною та її наслідками кількість людей з інвалідністю, які потребують спеціалізованої допомоги, більшає, каже медикиня. Серед пацієнтів є батьки військових. Про досвід окупації, життя та смерть говоримо у подкасті «Герої Харкова».  

Пані Альоно, хотілося б дізнатися про ваших пацієнтів. Мені казали, що до цивільних пацієнтів з тяжкими хворобами додаються військові.

У моєму відділенні немає військових. Є родичі, матері військових.

Розкажіть про вашу установу і роботу.

Я лікар-онкогінеколог, працюю в обласному центрі онкології. Основне задання нашого відділення — покращення якості життя пацієнтів та членів його родини завдяки ранньому виявленню, ретельній оцінці та купіруванню болю. Основними складовими паліативної допомоги є медична, соціальна, духовна та психологічна підтримка пацієнта та його родини.

Ваше відділення молоде і водночас має стале коріння, тому що створене на базі колишнього госпісу. А госпіс у Харкові був першим, починався ще у середині 90-х.

Так, відбулося удосконалення відділення, в ньому перебувають пацієнти різної вікової категорії, соціальних груп. Переважно це хворі з новоутвореннями на пізніх стадіях, також є пацієнти з серцево-судинними захворюваннями, неврологічними захворюваннями. Більшість з них не можуть обслуговувати себе самостійно.

І рідним складно?

Так, дуже складно. І рідним треба відпочити, скажімо так. І морально, і фізично. Є матері військових, за якими нікому доглядати, тому вони поки що перебувають у нас.

Мені доводилося говорити з лікарями-онкологами про роботу під час війни. І вони розповідали, що коли почалося вторгнення, то усілякими способами і шляхами намагалися забрати хворих з окупованих територій. Чи є у вас сьогодні серед пацієнтів люди із деокупованих громад?

Так, багато. Якщо взяти моє відділення, то на 17 хворих зараз 6 переселенців.

В якому вони стані, враховуючи те, що там зруйновані лікарні, немає потрібної кількості аптек, ліків?

Це хворі у тяжких станах, лежачі. Їм потрібна підтримка, лікування, психологічна підтримка. Основне завдання паліативної допомоги — це знеболювання, лікування хронічного болю. У нас є можливість призначити, якщо треба, пацієнту наркотичні речовини. Якщо це сильний біль.

Це з Куп’янська, Ізюмської громади, так?

Куп’янська, Вовчанська, Ізюм, Борова — усі.

Що вони розповідають, як доводилося виживати в окупації?

Це я можу вам розповісти, оскільки я теж з Куп’янська, перебувала в окупації шість місяців, на той час надавала акушерсько-гінекологічну допомогу. Працювала тільки Куп’янська центральна лікарня. До нас зверталися люди з Куп’янська, Ізюма, Борової, Дворічної, Великого Бурлука. Це люди були з тяжкими захворюваннями, яким потрібно було продовжити лікування — хворі з онкологією, серцево-судинними захворюваннями, які потребують постійного лікування, прийому препаратів.

Ваша спеціалізація передбачає народження дітей. Ви супроводжували, так?

Так, раніше я була акушеркою-гінекологом.

В окупації багато матерів народжувало?

Працював тільки один пологовий будинок. І було дуже багато пологів. На той час багато лікарів виїхало: з 30 залишилося п’ять. Неможливо було працювати цілодобово, були комендантські години. Якщо пологи починалися вночі, неможливо було виїжджати, могли розстріляти.

Жінки народжували вдома?

Народжували вдома, так. А потім вранці приїжджали з дитиною. Або чоловік заздалегідь йшов на блокпост, домовлявся [з російськими окупантами]: будь ласка, я буду везти дружину вночі, не розстріляйте машину.

Як ваш особистий шлях склався? Ви очолили відділення у Харкові. Коли виїхали з Куп’янська?

Коли я виїхала, була дуже емоційно виснажена. Настільки, що не хотіла працювати навіть у медицині. Я дев’ять місяців не працювала… Знаєте, доброта до людей, співчуття… Мені дуже шкода пацієнтів, яким залишилось недовго жити. Цей крок — від народження до смерті — для мене зараз болюча тема. Там [акушеркою у Куп’янську] я радість приносила, коли народжується дитина. А тут я присутня при смерті.

Пацієнти — люди старшого віку, чи багато серед них молоді?

Є молодь. За ці два роки війни люди не обстежені, не отримували потрібної терапії, препаратів. Відклали це. А захворювання не чекає. Нещодавно у нас була жінка 37 років із захворюванням молочної залози, у якої двоє дітей.

До відкриття вашого відділення, до приміщення, де працював госпіс, були санітарно-побутові питання. Як змінилося відділення за рік роботи в новому статусі? Вдалося провести ремонти, відбулося оновлення персоналу?

Так, коли я прийшла сюди працювати, ще місяць був госпіс. Є з чим порівняти. Ремонти в палатах. Навіть якісь дрібниці: наприклад, шторки, холодильник, мікрохвильовка.

Якщо людина розуміє, що вона хотіла б потрапити до відділення, або родичі хотіли б направити її — яка процедура, які послуги? Наскільки це платно?

Ми працюємо з НСЗУ, є пакет 23, яким передбачена паліативна допомога. Родич чи хворий може звернутися до свого лікуючого лікаря (онколога, невролога), сімейного лікаря, і взяти електронне направлення на паліативну допомогу. Потім з електронним направленням, випискою про захворювання приїжджає до нашого закладу на вулиці Луї Пастера, 4-А, ми дивимося документи, критерії визначення пацієнта за захворюванням. І далі кажемо: приїжджайте, ми вас чекаємо. Є вибір палат — двомісна, одномісна, чотиримісна.

Чи є можливість побути разом родичам добу, дві, якщо вони давно не бачилися?

Це ми дозволяємо і вітаємо.

Ви самі сказали, що ви спочатку допомагали народжуватися життю, а тепер допомагаєте менш болісно провести останні дні та години. Ви змогли до цього «звикнути» — не те слово — принаймні адаптуватися? Чи це неможливо?

Мабуть, неможливо. Кожен випадок індивідуальний. Переживаєш і за ту бабусю, за того дідуся, за тих родичів, які плачуть над своєю дитиною. До цього неможливо звикнути…

Що вам у цьому допомагає далі працювати? Як ви для себе черпаєте ресурс?

Я повинна бути сильною перед своєю донькою. Вона теж молодий лікар, невролог. У неї маленька дитина, чоловік загинув рік тому, він служив у Нацгвардії. Я бачу біль своєї доньки і розумію, що повинна бути сильною. У мене теж чоловік служить в лавах ЗСУ. А хто, як не я, буду сильною перед своєю родиною, перед своїми пацієнтами?

Філософія госпісу і філософія паліативного відділення — дуже відрізняються?

Госпіс сприймають як: туди потрапили і більше не вийдуть. А з нашого паліативного відділення людей ще і виписують. Є такі пацієнти, які кажуть: думав, приїхав до вас на два тижні і помру, а вже перебуваю шість місяців. Таких пацієнтів близько 10%. Або на два тижні інтенсивного лікування, підтримуючої терапії (наприклад, після хімієтерапії) людина може до нас лягти, ми її підбадьоримо, знеболимо і вона виписується.

А психологічна служба — якраз підтримувати пацієнтів, давати мотивацію, підтримка персоналу?

Щодо психологічної підтримки, то її надають медперсонал та лікарі. У нас зараз вільні вакансії психотерапевта, невролога та анестезіолога, тому що спостереження цілодобове.

Зараз велика хвиля евакуації з Вовчанського напрямку, Липецького напрямку, в тому числі людей з інвалідністю, лежачих. Чи знають про ваш заклад? Чи можуть люди потрапити до вас, якщо потребують. 

Про нас знають. Ми співпрацюємо з сімейними лікарями, обласною лікарнею. Є пацієнти, які спочатку потрапляють в обласну лікарню, потім їх переводять до нас. Волонтери привозять пацієнтів. Вони знають про нас, знають, що ми завжди готові прийняти.

Ви обмовилися про персонал, що є вакансії. Брак персоналу пов’язаний із тим, що люди виїхали через обстріли і не повернулися?

Так, із цим пов’язано. І ми поки що не можемо знайти для себе психотерапевта, невролога, анестезіолога для чергування.

Що зараз з Куп’янською лікарнею?

На жаль, там все розбито, загинув наш лікар-анестезіолог, коли росіяни бомбили. Наші лікарі працюють в іншому місці, допомогу надають.

Небезпека і у Харкові залишається. Влучає і в будинки, і в установи. Як працює госпіс. Розумію, що складно за хвилину (поки летить ракета) евакуювати, тим паче лежачих хворих. Як діє персонал?

Дії персоналу — підтримати пацієнтів, пояснити, щоб не хвилювалися.

Тобто в один момент в укриття всіх сховати не зможете?

Неможливо, так. Пацієнтів дуже багато. У нашому корпусі 66 пацієнтів, в моєму відділенні 17. Вони всі лежачі.

Як проходить ваш день? Це обходи, постійне чергування біля пацієнтів?

Зранку обов’язково обхід. Це не звичайний обхід. Це хвилин 10 біля кожного ліжка. Тому що цих бабусю, дідуся, треба вислухати. А що їй наснилось? А що в неї на думці?

Якщо розвернешся і підеш, вона буде хвилюватися, вона не встигла розповісти лікарю. Після обходу дивимося призначення. Дуже тяжко нашим молодшим сестрам, санітаркам. Усі лежачі хворі у підгузниках. У нас триразове харчування — медсестра з санітаркою обов’язково годують. І так цей день проходить. А я як завідувача повинна це все контролювати.

Пацієнти — переважно самотні люди?

Більшість — так. Родичі виїхали за кордон. Своїх батьків привезли нам, щоб ми доглядали.

Ви як фахівці передбачаєте збільшення таких пацієнтів після війни?

Так. Їх буде дуже багато. Самі розумієте, психологічний стан дуже відбивається на всіх.

Чим вас вчить досвід роботи у паліативному відділенні?

Досвід такий, що повинні всі бути ввічливими один до одного, вміти вислухати людину — як хворого, так і її родичів. І коли ти побачиш усмішку на обличчі цього хворого, це дуже приємно. Коли він тобі каже: лікарю, ви у мене найкращий, ви мені дали надію жити, полегшили мій біль — це вище всякої похвали.

Слухайте подкаст «Герої Харкова» на «Радіо Накипіло» та MediaPort.