Розділені

Сьогодні я могла би написати про свої досягнення і перемоги, про внутрішні резерви, про натхнення у роботі, нові проекти, подорож до Британії та зйомки фільму, де я — головна героїня, переселенка, яка вперто долає труднощі. Але. Дзвінок друга, мого студента, знов приголомшив та вивернув проблему. Проблему, що виїдає зсередини, змушує тремтіти руки та гальмує ритм серця. «Мою маму арештували! Там… На окупованій території».

У 2014 році тисячі мешканців Луганської та Донецької областей покинули рідні домівки. Так вчинила і я. Для мене, як і для багатьох вимушених переселенців, це рішення означало квиток в один бік, бо нас визнано зрадниками. Відтоді поява на окупованій території має загрозу для здоров’я та життя. Жити там не змогла б, моральних сил не вистачило б. Проте тоді я ще не усвідомлювала, що через декілька років я буду ладна бігти, повзти, летіти, аби потрапити в лікарню до батька. Але це буде після.

Тоді ж… евакуації не було. Кожен виїздив самотужки. Без фінансових заощаджень, з багажем хвороб та поважних років. Не всі наважилися на переїзд. Пенсіонери, люди похилого віку лишилися там. Не вмовила я і своїх батьків. Вони, майже, як усі їх однолітки, казали, що помирати будуть вдома. Я жартувала: «Ще поживемо!». Була впевнена, що за тиждень-два повернусь.

Тепер здається, що розлука триватиме завжди. Я — не одна. Там, на рідній землі, куди тепер вхід заборонено, у багатьох лишилися батьки, діти, чоловіки та дружини. Постійно йдеться про втрату будинків та інших матеріальних цінностей. А хтось усвідомлює, що ми не можемо допомогти важко хворим рідним, без нас ховають батьків? Хтось може уявити, що відчувала я восени минулого року, коли мій батько лежав в реанімації, а я не могла туди приїхати, бо одразу б потрапила у підвали-тюрми ЛНРії? Спробуйте зрозуміти наш психологічний стан, стан розділених навпіл.

Я, розділена: «Передчуття всеохоплюючого та напливаючого болю виникло місяць тому. Душа відчувала. Якісь спад, загнаність, депресія. Думала — втома. Усе частіш думала про батьків. Три роки не бачилися. Шалене бажання обійняти, притиснутися, залізти на коліна, засунути голову під їхні долоні. Хотілося плакати. Жаліла себе. Забивала роботою. Виснажилася до межі.

Цей день настав. Батько. Операція, реанімація, кома. Церква, молитва, свічки. Читала з телефону молитви про спасіння, що мені писали. Одужання, заспокійливе, паніка, сльози, підтримка та слова: «Тримайтеся». Навряд, усе буде добре. Добре — не буде.

Попередження — їхати туди не можна. Туди — це в ЛНРію. Туди, де є загроза, туди, де на блокпостах будуть шарити у моєму телефоні та сторінці у соцмережі. Я розумію, що не витримаю, не зможу промовчати.

Батько. У нього немає вже легенів. «Медики» чи ті, хто так себе там називає, розпихують по карманах гроші, які збирає по всьому селу моя мама. Оголошують суми, фантастичні суми! Українську пенсію батьки не отримують — не пройшли персоніфікацію, не отримали картки, не змогли виїхати…

Отакі наслідки цієї клятої війни на побутовому рівні, на рівні однієї родини. Її прояви для кожного з нас трагічні. І немає відчуття, що колись це закінчиться».

Мій знайомий, розділений: «У мене померла мати. Там, далеко, у такому рідному Донецьку, який уже майже чотири роки не наш.

Я не зміг перед смертю побачити її, вибачитися за ненавмисні образи, почути останні слова поради та підтримки, обійняти. Не зміг, бо там я — ворог народу (деенерівців!), бо маю заочний смертний вирок, бо «укроп»…

Чи можете ви уявити, як стискали мою душу лещата безсилля, несправедливості, незбагненності того, що сталося? Чи знаєте ви, хто щодня скаржиться на долю, живучи у власних домівках, поряд з рідними, як дійсно виглядає тягар буття?».

Моя колега, розділена: «Останній раз я була у тата 12 липня 2014 року. У той день йому б мало виповнитися 55 років. У місті було небезпечно. Усюди лунали вибухи. У пошуках уявних диверсійних груп роз’їжджали захиснички на віджатих машинах. Проте я не могла дозволити забрати їм у мене його День народження, його то суворий, то лагідний погляд із могильної плити.

Місто було пустим. На кладовищі, десь поблизу, почулися автоматні постріли. Потім я побачила машину. Серце зойкнуло. Проїхали… Погляд татка сказав: «Тікай, донечко!». Послухалась. Виїхала у чуже місто, яке б мало стати рідним, чотири ж роки як-не-як…

Усе забрали: і дні народження, і погляд, і дім, і маленьку Батьківщину. Нахабно, безкарно, забрали!».

Розмови, які чуєш щодня, чи пости з соціальних мереж. Говорять розділені:

— Моя донька там пішла у перший клас! Чоловік так і не навчився зав’язувати банти! Сьогодні фото на пошту прислали! 

— Мій син закінчує дев’ятий клас. До мене проситься! А куди?! Двадцятим в однокімнатну?! 

— У мого дядька — інсульт! Він мені батька замінив! Побачу я його чи ні?

— У сестри — весілля! Ми ще в дитинстві домовилися, що подружкою нареченої буду я! Не судилося! 

— Невже мій синочок ніколи не дізнається, які турботливі його бабусі й дідусі?

Набираєш номер — тиша. Набираєш номер — тиша. Тисячі разів за добу набираєш номер – тиша. Декілька днів невдалих спроб. Шукаєш новини від мобільного оператора. Благаєш, щоб полагодили лінію.

— Алло!
— Матусю, нарешті! Як ти?
— Скучила! Зв’язку не було!
— А скайп?
— Так, я ж не вмію користуватися тим інтернетом, доню!
— Мамо, навчись!
— Навчусь…

Роз’єдналися родини навпіл. Розбилися серця навпіл. Роздвоїлося життя.

2014 рік для нас, переселених українців, не минає.

Ми ходимо на роботу, що врешті-решт знайшли. У нас з’явилися нові, надійніші друзі. Хтось пестить народжену поза Донбасом дитину. У когось незабаром весілля. Готуємося до свят, створюємо нові традиції, посміхаємося… а в серці — рана, що ятрить постійно. Рана відірваного коріння.

Фото: Валерій Шмаков, ukrafoto