Ріки крові та шайби Гровера: «этапы большого пути»

Більшовику Івану Каляєву щастило, як мало кому: не раз і два уникав, здавалося б, гарантованої загибелі. І «царські сатрапи» артилерійським вогнем накривали, і українські повстанці на розстріл вели. Та попри все упокоївся Іван Петрович аж у розпал хрущовської «відлиги», персональним пенсіонером союзного значення.

Разом із життям скінчилося й везіння. Могила Каляєва на 2-му міському цвинтарі не набула такої популярності, як розташоване неподалік поховання Степана Саєнка. Ніхто не водить до неї екскурсантів і не лякає допитливих страшними злочинами, вчиненими покійним. Хоча крові на руках Каляєва — куди тому Стьопі!

То чого не відновити історичну справедливість? Тим більше, що минулого літа ми вже вправлялися у популярному катознавстві. На прикладі ще одного Івана — Судакова, намагалися пояснити читачам, як звичайна, начебто, людина, робить своїм фахом убивство.

З Каляєвим все і простіше, і складніше водночас. Простіше, бо він… не був від народження ані Іваном, ані Каляєвим. А ім’я з прізвищем «запозичив» у відомого есера-бомбіста, повішеного у травні 1905-го за вбивство великого князя Сергія Олександровича. Погодьтеся: це не просто зміна анкетних даних — чітка «декларація про наміри». 

 

Натомість важко сказати напевне, що саме підштовхнуло Каляєва-другого до такого рішення. Ба більше: залишається поки що невідомим те ім’я, яке йому дали при народженні. Знаємо лише перше прізвище — Габінський.

Могли б знати ім’я його батька. Коли б хтось збіса пильний не попрацював над автобіографією, написаною самим Каляєвим у середині тридцятих.

Наявні в ній купюри пояснити неважко: викреслювали «соратников по борьбе», репресованих у «єжовщину». Чим завинив татко більшовика — простий канівський водовоз, можна лише здогадуватися.

Так чи інакше, майбутній Каляєв з’явився на світ 22 січня 1885 року у сім’ї, яка точно не страждала від надлишку коштів. І сталося це у самому серці України — там, де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі».

Оскільки ані перше, ані друге, ані третє родину Габінських не годувало, вона у 1887-му переселилася з Канева до Катеринослава. Отам, маючи дванадцять років від народження, «ще-не-Каляєв» почав свою трудову біографію. «В качестве подручного мальчика» слюсарно-механічного цеху Брянського металургійного заводу (теперішній ЄВРАЗ-ДМЗ). 

У 1897-1905 роках юний пролетар встиг поміняти кілька місць роботи у Катеринославі та сусідньому Олександрівську (тепер — Запоріжжя). Став майстром з ремонту швейних машин і… членом РСДРП(б). А 14 грудня 1905 року, під час барикадних боїв на Олександрівському вокзалі, отримав перший досвід збройної боротьби з царатом.

Двадцятилітній Каляєв, за його ж словами, командував тоді робітничим летючим загоном. Та от біда: олександрівське повстання було ґрунтовно досліджене ще у середині двадцятих. Ані Каляєва, ані Габінського у довжелезному списку керівників та активних учасників знайти не вдалося.

І щоб там не «згадував» полум’яний більшовик, не душив те повстання Семенівський полк. Яка лейб-гвардія?! Місцева влада впоралася власними силами: пів сотні козаків, рота піхоти 280-го Балаклавського полку та сотні три добровольців з числа цивільного населення.

Пораненому у голову та ногу Каляєву пощастило: потрапив не до тюремної лікарні, а до земської. Звідкіля і втік за три місяці потому. Аби ще за два роки заголили у ту саму армію, з якою нещодавно воював.

Чого туди брали явних ворогів — питання до російських чиновників. Чи до каляєвської логіки. Бо пише, що весь час його переслідувала «охранка», а от призов до армії якось прозівала. 

Зате солдат Каляєв не зівав: і на службі знайшов однодумців! У Вінницькому гарнізоні існувала підпільна революційна організація, досить чисельна і вельми строката — есери, анархісти, меншовики.

Одначе й завалилася вона ефектно: 39 чоловік відразу «вилучили» влітку 1909-го із таборів у Меджибожі. І довелося Каляєву відсидіти три роки у знаменитому Косому Капонірі. Не курорт, звісно, але могло бути гірше. Бо трьох взагалі розстріляли, а інші отримали від п’яти до десяти років каторжних робіт.

Відбувши свій термін у тюрмі, Каляєв мав їхати на заслання у Наримський край, але примудрився втекти з пересильного бараку. Здався владі лише восени 1914-го, на початку Великої війни. І поїхав вже не до Сибіру, а на фронт.

Лютнева революція та розвал армії принесли Каляєву посаду голови солдатського комітету 42-ї артилерійської бригади. Дещо пікантну, як для більшовика і майбутнього чекіста. Бо була та бригада… українізованою.

Наступні два роки — 1918 і 1919-ий, Іван Каляєв-Габінський боровся за радянську владу в центральній Україні. В такій кривавій круговерті, про яку можна було б пригодницький багатотомник скласти. То він повставав (проти гетьмана, Петлюри, Денікіна), то проти нього повставали (його ж підлеглі червоноармійці). 

Навесні 1919-го, у Ржищеві, Каляєва вели розстрілювати хлопці отамана П’ятенка. Та в містечку якраз спалахнув єврейський погром, і горе одноплемінників стало для комуніста благом: дика метушня посприяла втечі з-під конвою.

Щоправда, утік Каляєв недалеко — до отамана Зеленого. Бо так кон’юнктура склалася: у «батька» на той час був спільний з більшовиками ворог — борці за «единую-неделимую Россию».

Після вигнання з України Денікіна, рідна партія перекинула Каляєва-Габінського через західний кордон. Аби він «сотоварищи» спробував підняти волинське селянство на антипольське повстання. Та раніше піднялися самі поляки: у травні 1920-го вибили червоних з Києва. Довелося нашому герою тікати назад через лінію фронту.

В серпні 1920-го, у Харкові, Калєяв-Габінський отримав посаду, яка визначила всю його подальшу біографію — став уповноваженим Управління Особливих відділів Південного та Південно-Західного фронтів. Свіжоспеченого чекіста послали до Полтави на «борьбу с бандитизмом».

Як він ту боротьбу провадив, красномовно свідчить документ, датований 18-м жовтня 1920 року: «Секретное задание т.т. Каляеву и Воробьеву. Арестовать в селе Безруково голову «Просвиты» Глушко или Голушков и всех лиц на подходящую на эту фамилию». 

Наступного місяця бачимо Каляєва у Криму, на посаді заступника начальника 2-го пункту Кримської ударної групи. Попри гучну назву, «ударники» не штурмували перекопські укріплення — дострілювали їхніх захисників. Тих, які мали нещастя здатися червоним у полон.

28 листопада, у Джанкої, Каляєв-Габінський ставить свій автограф під цікавим документом:

«Разсмотрев список и анкеты всех Врангельских офицеров и принимая во внимание что все эти лица будучи в рядах белой армии Корниловцы, Дроздовцы и Марковцы, принимавших деятельное участие в укреплении Сивашских и Перекопских районов, наносившие вред Рабоче-Крестьянской Власти, постановили: всех Врангельскихофицеров, как вредный элемент, мешающий строительству Рабоче-Крестьянской республики в количестве ТРИСТА ДВАДЦАТЬ ЧЕЛОВЕК РАЗСТРЕЛЯТЬ».

За цей та йому подібні «подвиги» наказом від 7 грудня 1920 року Каляєв отримав золотий годинник. І чергове завдання: зачистити від «оставшихся контрреволюционных и белогвардейских элементов» шмат узбережжя від Ялти до Феодосії. Навряд чи буде помилкою сказати, що після цього кількість каляєвських жертв стала чотиризначною. 

Наступна посада Івана Каляєва – уповноважений Всеукраїнської ЧК по боротьбі з бандитизом. Діє у добре знайомому середньому Подніпров’ї, викорчовує, за його ж словами, «заразу повстанчества». За допомогою іншої зарази — стукацтва. Успіхам у ліквідації «петлюровской контрреволюции» завдячує «умелой работе наших осведомителей».

А успіхи ті були, на жаль, дійсно значними. Представляючи свого підлеглого до ордена Червоного Прапора, чекіст Юхим Євдокімов писав: «Тов. Каляев имеет в деле борьбы с бандитизмом в период 1921 года блестящие заслуги. Холодный Яр — атаманы, кременчугские бандитские шайки ликвидированы при его непосредственном личном участии. Изъятие этих главарей насчитывается десятками и рядовыми – в сотнях».

Щоправда, ордена Каляев так і не отримав. Мусив задовольнитися «полным комплектом обмундирования» від заступника голови ДПУ Юзефа Уншліхта. До цієї нагороди, вельми серйозної, як на голодний 1922 рік, додалися пізніше іменна зброя (двічі) та нагрудний знак «Почесний чекіст».

З усім оцим комплектом у 1927-му Іван Петрович перейшов на партійну роботу. Але на досить специфічну — стежив за чистотою більшовицьких лав. Спершу у Києві, а потім у Конотопі працював в окружних контрольних комісіях.

1930-ий став початком харківської частини чекістської біографії. Головні її віхи можна знайти у наказі №20 від 22 січня 1955 року по… Харківському електротехнічному заводу. Був там Каляєв і головою профспілки, і начальником цеху. У 1934-1937 роках навіть директором. 

Саме під керівництвом Каляєва «механический завод НКВД» (його тодішня назва) першим в Союзі освоїв виробництво шайб Гровера. Коли вірити газеті «Харьковский рабочий» від 15 грудня 1935 року, раніше ця «дрібниця» щорічно обходилася радянській державі у півтора мільйона рублів золотом. І йшли ті рублі до Сполучених Штатів.

Судячи з фотографії, що зберігається у Харківському історичному музеї, Іван Петрович у період «єжовщини» знову одягнув чекістську форму: петлиці майора держбезпеки вельми промовисті. А от чи був він причетним ще й до репресій кінця тридцятих, важко сказати з певністю. Начальник спецвідділу Управління поліграфії — робота відносно чиста.

Останні посади Івана Каляєва-Габінського вже не мали жодного стосунку до «органів». З листопада 1941-го по жовтень 1943-го він завідував механічною майстернею в далекому Ашхабаді. Повернувшись до Харкова, брав активну участь у відбудові зруйнованого німцями електротехнічного заводу. У грудні 1945 пішов на пенсію з посади начальника цеху.

А завод той і зараз працює на вулиці Іскринській. Про ниточку, що з’єднує успішне підприємство з найпохмурішими сторінками вітчизняної історії, навряд чи хто пам’ятає…