З внутрішнього боку високих мурів, що на Холодній Горі, добре не жилося ніколи. Бо не для того їх зводили. Та бували і зовсім чорні роки, коли Горе вихлюпувалося назовні.
2 лютого 1930 року повз історичний заклад проходив депутат міської ради Руденко (мандат №1263). І зупинився, ошелешений побаченим:
«Около ворот ДОПРа №1 стояли в ожидании десятки людей. Между ними были женщины с детьми. Под дождем, на холоде, они прозябали около окошечка указанных ворот в ожидании той или иной справки».
Сумна картинка була прямим наслідком тієї… радості, якою товариш Сталін поділився з радянськими людьми наприкінці 1929-го: «Крестьяне пошли в колхозы, пошли целыми деревнями». Бо ті селяни, які туди не пішли, рушили етапом. І у такій кількості, що пенітенціарна система ледь не вдавилася ними. А харківські тюрми так взагалі опинилися на межі катастрофи.
Хоча, коли вірити документам, у місті їх… не було. Бо самого слова «тюрма» радвлада старанно уникала. Колишня каторжна ще у 1920-му стала «Будинком примусових робіт №1», а колишня губернська, побувши трохи слідчою тюрмою ЧК, у 1922-му отримала назву «Будинок примусових робіт №2».
У жовтні 1927-го з двох закладів зробили один — Харківський об’єднаний БУПР. А колишні тюрми стали, відповідно, відділеннями №1 і №2. Та за два роки на них знову впала реформа, цього разу — республіканського масштабу…
26 лютого 1930 року старший помічник начальника об’єднаного БУПРу Мєдніков доповідав:
«Перегрузка ДОПРа объясняется, тем, что на Украине произошла реорганизация ДОПРов. И три ДОПРа — Харьковский, Киевский и Житомирский, стали главными, через которые должны проходить все заключенные 18-ти остальных ДОПРов. И тут еще раскулачивание…»
Наслідки розкуркулення для місць ув’язнення ретельно зафіксувала спеціальна група, створена з депутатів Харківської міської ради 12 липня 1929 року. Протоколи її засідань — справжній скарб. І не лише для істориків, а й для сценаристів. Тих, які спеціалізуються на чорнющих комедіях. Бо жахлива трагедія тісно переплелася з кричущим совєцьким безладом.
Що останній був цілком об’єктивним явищем, свідчить суха статистика. За період з 1 жовтня 1928 року по 1 жовтня 1929-го через Харківський БУПР пройшло 7659 пересильних. А з 1 жовтня 1929-го по 1 жовтня 1930-го — 34 688 людей. В чотири з половиною рази більше! Це на додачу до «постійного населення» — тих, хто відбував термін та знаходився під слідством. Їхня кількість коливалася у межах 4500-5000.
Так що начальник БУПРу Онисенко міг скільки завгодно казати «у нас зараз є куркуль, і потрібно бути всім начеку». Людей все одно не вистачало. Кількість муштрового складу (так тоді перекладали російське «надзорсостав») не доходила навіть до штатної, визначеної хтозна-коли, у більш спокійні часи.
З якістю було ще гірше. Бо за 47 рублів заробітної плати на брудну в усіх сенсах роботу йшли переважно… сезонники. «К нам поступают те, кто зимой не имеет, что делать», — плакався депутатам 18 грудня 1929 року наглядач Пєшков. А у тимчасових працівників і ставлення до служби було відповідним: аби день до вечора!
Наслідки колективізації наклалися в умовах БУПРу на застарілу харківську болячку — житлову кризу. Ні багато, ні мало — 28 приміщень адміністративного корпусу займали люди, які не мали до тюрми жодного стосунку. Крім того, що міська рада видала їм колись ордери на проживання там. Тобто, щодня виходило з тюремного двору і поверталося до нього більше сотні людей, яких ніхто не тільки не обшукував — навіть перепустки не питали.
Про це розповів депутат Тупало: «Постовому у главных ворот необходимо зорко следить за проходящими на территорию ДОПРа, так как там живут люди, ничего общего з ДОПРом не имеющие. И под видом этих людей может проходить, кто захочет. А также могут проносить недозволенные предметы, не только пилы и револьверы, но и пулемет. Ибо дежурный, сидя в будке, ничего не видит. Все, что проносят, можно передать в корпуса. Ибо многие ходят по двору, и вечером, при возвращении в корпуса, их никто не обыскивает».
«В таких условиях работать невозможно, — погодився з депутатом начальник БУПРу Онисенко. — Не выселив посторонних — сам попадешь в ДОПР».
Про масштаби безладу красномовно свідчить цифра, яку варто подати прописом. Аби ніхто не подумав, що це помилка. Тисяча сто сорок три (!!!) чоловіка втекло з Харківського об’єднаного БУПРу за період з 1 жовтня 1929 року по 1 жовтня 1930 року. А за попередні дванадцять місяців було «лише» 248.
Тікали переважно із зовнішніх робіт. Але траплялося, що й безпосередньо з БУПРу. Хто виїздив тихенько під автомобілем, а хто і проривався з боєм.
18 грудня 1929 року начальник БУПРу доповідав: «Во 2-м отделении ДОПРа заключенные одной из камер не хотели идти на работы, для чего был вызван надзор, благодаря чему в камере получилась суматоха. Была вызвана караульная часть. Последняя была с оружием, чего не полагалось. В суматохе убили надзирателя и одного караульного ранили».
Частенько викликали до БУПРу і кінний резерв міліції. На відміну від 3-го конвойного полку, цей спеціалізувався на втихомирюванні цивільного населення. Тих самих жінок під тюремними мурами, яких так зворушливо описав товариш Руденко.
Наївний депутат щиро вважав, що великі черги — наслідок поганої роботи столу довідок. І, безумовно, мав рацію. Та, з іншого боку, стіл цей працював… дуже добре. За символічний хабар можна було отримати вкрай цінні усні довідки — коли виходить на етап, або в якій камері сидить той, чи інший бідака.
Усі спроби тюремного начальства припинити витік інформації успіху не мали. Бо через нестачу канцелярських працівників до роботи у столі довідок доводилося залучати в’язнів, які анітрохи не були зацікавлені у збереженні таємниць. «Всегда откуда-то узнают, что сегодня будет отправка», — звірявся депутатам наглядач Логінов. Тому у січні-березні 1930-го (може, й пізніше) етапи з БУПРу виходили не інакше, ніж під плач та лайку жінок, які проривалися до своїх чоловіків.
Там само безрезультатно намагалися навести лад у пункті прийому передач.
«Наблюдаются ненормальности, — констатувала депутатська перевірка 29 січня 1930 року. — Крысы прогрызают дно корзин, перекидывают их, что задерживает передачи».
Але начальник БУПРу вважав, що значно більшу загрозу становили «крысы» двоногі: «Поменял людей на передаче, но все равно крадут!»
А як було не красти? Не вистачало найнеобхіднішого. І в’язням, і «надзорсоставу». Оскільки й на волі все було нормованим. А за ґратами так і зовсім фантастичні картинки спостерігалися.
25 вересня 1929 року депутатська перевірка знайшла у п’ятому корпусі «голых заключенных». У прямому сенсі слова голих. А одягли їх лише 16 жовтня. Після бюрократичної тяганини та відповідної обробки одягу померлих в’язнів.
Зафіксувала пильна комісія миття підлоги з параші через нестачу відер, «отсутствие столов в женской камере с малолетними детьми». У надлишку були хіба що клопи. Як у камерах, так і у гуртожитку муштрового складу.
Побут останнього був анітрохи не кращим за побут в’язнів: «В помещении надзора нет на кроватях простыней, наволочек и т.д. На некоторых койках нет и матрацев. Солома в матрацах долго не менялась». І родзинка на тістечку: «Общежитие надзора находится в антисанитарном состоянии — из общежития дверь выходит в уборную, что отравляет воздух в общежитии».
Так само довго, як вбиральня повітря, отруювали прискіпливі депутати життя начальнику об’єднаного БУПРу. Аж до 28 травня 1930 року. Поки Онисенка не прорвало. Як каналізацію у п’ятому корпусі.
У той день «громадянин начальник» не прийшов на засідання депутатської групи, призначене у його ж кабінеті. Викликали через парторга. І нагадали Онисенку, що він спочатку комуніст, а уже потім — все інше. Після чого секретар ледве встигав записувати за начальником!
Про те, що за минулу ніч один зек повісився, одного втопили і ще один втік через пролом у димарі. І тому начальник не спав ані хвилини. А тут якісь балакуни ще сміють йому вказувати на йому ж підпорядкованій території!
Попри гучний конфлікт, роботу начальника БУПРу секретаріат міської ради все-таки визнав задовільною. Бо стрибнути вище голови Онисенко не міг. Перевантаженість БУПРу на кінець травня 1930 року становила, за оцінками депутатів, 300-400%! З чого й витікала більшість пекучих проблем. Як і з того факту, що тюрму ремонтували востаннє ще за клятого царату.
Натомість радянській владі краще, ніж ремонт, вдавався ребрендинг. Уже в наступному, 1931 році, офіційні документи зарясніли виразом «поправно-трудова колонія». А «Харьковский рабочий» якось дописався до того, що репортаж з Холодної Гори про «перековку» правопорушників почав словами «Когда-то здесь была тюрьма…» Начебто вона зникла після чергового перейменування!
Та коли б і так, шокуючі цифри все одно залишилися. І жодна словесна еквілібристика їх уже не перекреслить.
