«Реальність в тому, що війна надовго», — письменник та боєць ЗСУ Павло «Паштет» Белянський

Слухайте подкаст «Герої Харкова» на mediaport.ua

• • Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, «Радіо Накипіло»

Павле, зараз ви продовжуєте виконувати завдання на фронті?

Всім привіт! Мене звати «Паштет» Белянський. Я зараз виконую завдання Батьківщини, але в одному з підрозділів при Міністерстві оборони. Займаюся купою різних питань, про які не зовсім можу говорити.

Це пов’язано з інформаційною політикою, так? 

Так, це пов’язано з інформаційною політикою.

Те, що ви вмієте робити, писати, ваші навички [тут згодились]…

Коли мене забрали, сказали: «Паштете», що ти штурмуєш посадки, чи десь лазиш по траншеях, це як, знаєш, по колайдеру картоплю переганяти»… [Перевели], щоб був більш дотичний до того, чим вмію займатися.

Згадаймо шлях Павла на Харківщині. Зі щоденникових записів зрозуміло, що ви були з хлопцями на Балаклійському напрямку, так? 

Так.

Ці спогади, можливо, теж вийдуть друком?

Я вам більше скажу: книжка про війну вже написана. І вона вийшла, як на мене, досить велика, 170 сторінок у Word 12-м шрифтом… Зараз починається її переклад. Я закінчую, допрацьовую свої правки… Наступного року вона вийде. Там буде і Харків, і Балаклія. Все, що з нами траплялось у цих посадках, Гусарівка, Асіївка. Всі села, в які ми входили, як нас там зустрічали. Саме про це — як звичайна цивільна людина, яка жодного разу не була у війську… Хтось знаходить себе там, хтось ні, хто як! Це буде історія підрозділу.

Взагалі армія всіх уніфікує, урівнює? Чи все одно різнобічність залишається в людях?

Ми якось сиділи під обстрілом. Нас дуже щільно розбирали міномети, танки, гвинтокрили. Декілька тижнів нас тупо «розхерачували». І ми сидимо в бліндажі. Бліндаж — дуже умовна назва, тому що це земляна нора, яка згори тоненькими паличками накрита, землею присипана. Якщо потрапить саме в нього, жодного в живих не залишиться.

Ми сидимо, про що треба розмовляти? Всі бояться. Я кажу: «Хлопці, а хто б зараз щось з’їв би?» Такий простий хлопець каже: я б зараз згущеного молока банку проткнув би — і ковть, ковть, ковть. Ой, класно! Другий: та ні, в мене мама такий пиріг класний робить, типу «Наполеон», вона якось його там доробляє, такий смачний!… А я сиджу і я це кажу, тому що я дійсно хочу: а от в Чернівцях є там на Кобил-штрассе (вул. Ольги Кобилянської — ред.) одне віденське кафе, там такий меренговий рулет з мигдалевою крихтою, який подають з рюмочкою лікеру…

І я розумію, що я кажу в повній тиші. Хлопці на мене дивляться: «Паштете», а ти хто?»

— Тобто, я з вами вже скільки місяців отут перебуваю!

— Ні, це зрозуміло. А от це «меренга», як ти казав, це ким треба бути, щоб його куштувати?

Ми сидимо в одному і тому ж гімні. У нас єдина ціль, ми єдиний підрозділ. Як казав наш взводний: «Колектив у нас тісний, один перднув, семеро вдихнули». Але при цьому ми залишаємось особистостями, залишаємося людьми.

Якось вас запитали, чи знають у війську, чим ви займаєтеся? Ви тоді сказали, що це не дуже потрібно, тому що це інколи заважає, нашаровує різні стереотипи. 

Так, коли в тебе немає якогось бекграунду, то немає ставлення, що ти щось з себе представляєш. А як ти кажеш, що такий самий, все просто, і до тебе просте ставлення. З приводу того, що ніхто в батальйоні не знав, хто я… Я коли переводився [з піхоти до підрозділу при Міноборони], може, з місяць тому, в батальйоні підписував обхідний лист. В один підрозділ зайшов, в інший, другий, третій… Отримую підписи, підписи, підписи. Приїжджаю до медичної служби, і до мене виходить медсестра з іншої роти, бойовий санітар. І вона на мене дивиться, каже:

— Боже, Паштет!

— Ну, так

— А я, я вас читаю.

Думаю: клас!

— А я не знала, що така людина у нас. Шкода, що вас жодного разу не поранило. Ми б раніше познайомились!

Я такий на неї дивлюсь і думаю: «Так, з цього боку ніби й шкода».

Тобто зустрічаються люди, знайомі з вашою творчістю. Давайте про людей, які зустрічаються. Спершу про людей, які зустрічалися серед цивільних на Харківщині. Які це люди? 

Було таке, коли ми заїжджали в якесь село, нам казали: «Їдьте звідси, ви нам не потрібні тут. Ви тут будете, і нас почнуть розвалювати».

А були інші. Я розкажу через історію, по-іншому не вмію.

Заходимо в одне село, щойно зайшли, і до нас вийшли жінки, дуже втомлені. І бачиш, що там в них довго не було ні води, ні електрики — нічого не було. А в селі велика ферма. Корови, молоко. Були влучання снарядів. Є корові мертві, купа ходить повз село, на мінах підриваються. І ці жіночки на нас дивляться: «Хлопчики, ми вас зараз нагодуємо! Ви почекайте годинку і зараз все буде. У нас є фермерська їдальня, ви прийдіть, все зараз вам зробимо».

Ми такі — клас, супер, звісно! Не сухпай — вже гарно. Приходимо в їдальню. Велика зала на шість великих столів. І нам дають манну кашу! Манна каша, гаряча така, прям навариста… (сміється) Я її беру, думаю, ну, прям прикол! Алюмінієві ложки. І я з цією манною кашею заходжу в їдальню і завмираю, у мене немає слів від того, що я бачу. Стоять шість гігантських столів. І на кожному — величезний пів метра на пів метра — шмат масла! Стоїть мій взводний, каже: «Як казав, класик, дох**я масла». І ще і печиво якесь було. І ми сиділи, ложками від цих шматків масла виковирювали, клали до каші.

Найкраще вам дали, найкраще, щоб було в селі. Від щирого серця.

Так, найгарніше, що в них було, класне, вони просто віддали…

Чого немає на війні? Приватності. Ти ніколи не можеш залишитися сам. Що б ти не робив, ти робиш це не сам. У мене був досвід, коли ми троє милися у двох півторалітрових пляшках води. І я вам кажу: це було дуже близьке, тісне спілкування. Друге: в тебе немає мрій, тому що — третє, в тебе немає «завтра». «Завтра» не існує.

Згадаймо історію, коли ви сидите і хто кому поставив питання про мрії? 

Я запитував, фактично мене всі посилали. Саме тому, що мрії — це про «завтра». Це про те, що може бути. А «завтра» немає». Твоє «сьогодні» може змінюватися раптово і, на жаль, не в найкращий бік. Ти можеш сидіти чи спати в розташуванні, у тебе все гарно, а за пів секунди надходить наказ, прорив русні чи когось вбило, поранило… Ти збираєшся, виїжджаєш — і все. Життя понеслося в інший бік. І це завжди.

Ми там були не місяць, не два. Ти постійно живеш у такому відчутті, що ти собою не можеш керувати. А коли не можеш керувати собою, ти не можеш керувати нічим, як на мене.

І цей момент «тут і зараз» ви використовуєте тепер щоразу? 

Постійно. Я коли приїхав до Харкова у видавництві на складі підписувати книжки, до мене підійшов завскладом, питає: «Як ти все встигаєш?» Я кажу, тому що все треба встигнути сьогодні!

Давайте про нову книжку. Як вона називається, скільки надрукували, як ви очікуєте, як швидко її розгребуть, бо «Я працюю на цвинтарі», за якою вийшов однойменний фільм, швидко зникла. 

По-перше, «Я працюю на цвинтарі» буде, вона готується до друку, фактично залишилось лише надрукувати її. Маю надію, що наступного місяця вона вже вийде. Це вже технічне питання, тому «Я працюю на цвинтарі» буде досить великим накладом. Це буде видавництво Vivat. Обкладинка буде зі мною, як на постері, де я лежу на землі. Трохи розширена версія, більше сторінок, більше історій з цвинтаря.

Зараз відбувається друк книжки з назвою «Бабуся вмирати не любила». Наклад — 4000 примірників. Вже 2000 продано на умовах передзамовлення. Тобто люди, не читаючи і не бачивши, довіряючи, маю надію, мені (сподіваюся, ця довіра не буде зруйнована), [її замовили].

Це моя улюблена книга. В неї невеликий розмір, 224 сторінки, але, незважаючи на це, я її досить довго писав, півтора року. Мій задум був такий, що це роман, який складається з окремих історій. І якщо ти читаєш окремо одну історію, вона буде самодостатньою, ти можеш прочитати її і отримати і задоволення, і тобі буде все зрозуміло про цих людей в цій історії.

При цьому, якщо ти прочитаєш всі оповідання, ти скажеш: «А-а-а, ось у чому справа. Тепер мені все зрозуміло!» Тобто в тебе складається пазл, але пазл з окремих картинок.

Ну вони там смаковиті, кольорові ці картинки.

Тому півтора року.

А дії відбуваються в селищі на Луганщині?

Це шахтарське селище, поселення Луганської області. Це селище, де я народився і де жили мої батьки, моя бабуся.

І де у вас в паспорті написано, що ви народилися в шахті. 

Так, в паспорті написано, народився: Луганська область, Перевальський район, Шахта №9.

І всі ці історії ви зберегли? 

Я так скажу, ґрунтуються вони на історіях людей з моєї родини. Але я їх допрацював до такого архітепичного вигляду, щоб вони були більш, не те, щоб універсальними, але щоб людина бачила, умовно назвемо роботягу, і це був би типовий роботяга, який був там, є, і ти можеш його зустріти в будь-якому селищі цього району. І так про всіх інших.

Ви сумуєте за малою батьківщиною?

Звісно. У мене ще такий був досвід, я приїхав якраз до бабусі на могилу, до цвинтаря, у 2013 році. І я встиг там поправити могильні пам’ятники бабусі, дідусю. Якось так склалося. І в мене з одного боку досить світле відчуття, що я щось встиг зробити, а з іншого, мені дуже гірко, що я не можу там бути.

Але все одно прийде той час, коли ми звільнимо цю землю.

Обов’язково.

Ви боїтеся, що відчуття не співпадуть з тим, що відчуєте, побачите? 

Я не боюсь, тому що я впевнений, що вони не співпадуть. І ця впевненість каже мені, що боятися не треба. Боятися треба, коли в тебе міна летить чи танк стріляє. А цього боятися, не проблема, це завдання. А завдання треба розкладати на складові і працювати з ними.

Як склалося так, що ви звідти виїхали? Як склалася ваша доля?

Я був дуже діяльний, енергійний для цього середовища. В мене батько військовослужбовець. І ми їздили країною і за кордоном, по його місцях служби. Я дві чи три школи змінював. Це таке циганське життя, кочове. Я так і їздив. І в Дніпрі жив, і в Донецьку, і в Києві. Я по всіх великих містах України можу екскурсії водити.

Вас часто питають про російську мову. В останні дні виник черговий скандал з Іриною Фаріон, можливо, ви чули. Знову піднята тема української мови, але в такому дуже агресивному ключі. Ви для себе питання мови закрили? 

Моя рідна мова — російська. «Перейдіть на українську мову» — кажуть люди не дуже, скажімо так, досвідчені, які не перебувають в середовищі письменницької діяльності. Вони не дуже розуміють, як складається процес, з чого складається мовний багаж. Я пишу російською, так… Я читаю з чотирьох років, щось пишу років з п’яти. І тому там за сорок чимось років в мене напрацьований великий багаж слів, мовних підходів. Саме для роботи.

Я чув, що українська мова допомагає на фронті виокремити свій-чужий, від ворога. Далі чув, що багато російськомовних, і на це не зважають, головне, щоб був нормальним хлопцем, робив свою справу, був надійним. Як все виглядає на фронті в мовному плані?

На фронті важливіше, що ти робиш, аніж, що ти кажеш. Говорити можна багато, а робити нічого. На фронті звертають увагу на те, як ти себе поводиш і що ти вмієш. Крім того, що ти вмієш, як ти застосовуєш свої вміння, який ти боєць. Це головне. Моя думка така: якщо ти громадянин України, ти повинен знати українську. Це твій обов’язок, вимога закону. Людина стає громадянином саме тоді, коли виконує закони країни, в якій живе.

А коли людина стає в позу? 

Так, це погано.

А скажіть, з такими людьми варто вести якусь комунікацію, відповідати? Чи це абсолютно марна справа? 

З якими саме?

Ну, наприклад, як пані Фаріон, яка має таку агресивну політику.

Це дуже погано, тому що це розколює суспільство. З цим треба працювати. Для мене це така ж антидержавна діяльність, як і коли хтось наводить ракети. Треба звертатися до певних органів. Треба розглядати цю справу саме з боку намагання розколоти спільноту.

Це підрив обороноздатності країни саме через мовні срачі, як на мене. Я не знаю, яка може бути стаття і за яким саме законом, тому що я в цьому не дуже тямлю. Але те, що це абсолютно стовідсоткова підривна діяльність, спрямована на те, щоб розколоти суспільство, це так. І за це треба відповідати. Одного покарають, другого, третій подумає і не стане таке ляпати.

Те, що по вашій книзі «Я працюю на цвинтарі» зняли фільм, був ваш перший досвід? 

Ні, не перший. Перша моя книга, по якій був знятий фільм, це був серіал «Стоматолог». У мене було кілька детективних книжечок, така розвага. Період, коли я, не те щоб себе шукав — просто думав, ну а чого б таке не написати? Зможу, не зможу. Написав декілька книжок під назвою «Стоматолог вирішує одружитися». Пригоди стоматолога з жінками. І телеканал купив права і зробили серіал. З серіалом все було дуже важко, в мене не було досвіду. І якби я зараз робив, то я б робив інакше. Але цей досвід допоміг. І коли я вже працював над «Цвинтарем», в мене більш-менш було розуміння, як це працює. Що кіно це велика, складна технологія.

Фільм передав настрій вашого твору. Він життєствердний. Наскільки я знаю, його можна подивитися на Netflix. 

Megogo, Netflix, всі інші офіційні стримінги, які є в Україні, на всіх можна подивитися.

Я відчуваю, що ви максимально позитивна людина, а зараз порушується питання виснаження військових. Майже два роки люди на фронті — ті, хто з перших днів, і ви так само з перших днів. 

Поміняти людей військових в передових траншеях можуть лише інші військові. І вони не можуть з’явитися «почкованням». Треба, щоб свідомість громадян була на такому рівні, щоб вони йшли, мобілізувалися.

Але ця свідомість, зокрема, зароджується і завдяки інформаційній політиці. Тривалий час ми з марафону бачили, як все класно. Бачили у тих самих Telegram-каналах, що русню ми давимо, все окей. Про проблеми насправді у такому широкому загалі мало йшлося. Потім для багатьох стала дивиною ситуація, яку описав наш Головнокомандувач Валерій Залужний. І ми бачили дуже різну реакцію. Виходить, ми хочемо, щоб люди йшли, замінювали, а люди до кінця не усвідомлюють. 

Ну, я впевнений, що це була велика помилка державна. Такі очікування перемоги…

З іншого боку, підтримувати настрій людей, щоб вони не занепали взагалі якось треба. 

Баланс має бути.

Можна бути Черчиллем — казати, що в мене для вас немає добрих новин, крім того, що нам буде важко. Але треба пам’ятати, що Черчилль це казав, коли Лондон був зруйнованим німецькою авіацією. Це були дуже доречні слова. А зараз — вийди і скажи це! Ми дивимося навіть на Харків, в який реально прилітає постійно, але тут затори, все працює, машини їздять, люди по кафе, і все норм. Я не кажу, що це погано. Я кажу про те, що цим людям — якщо вийде такий Черчилль і таке скаже. Вони скажуть: «Ти що, з дуба впав? У нас все норм». Це не спрацює.

Що сталося, коли настав цей момент? 

Знаєте, є такий психологічний ефект. Людина засинає і мріє перед тим, як заснути про якесь, наприклад, авто. Вона засинає і уявляє, яка там на дотик шкіра, кермо і те, і інше. І коли ця людина робить це певний час, з’являється така дивна штука, що мозок каже — і потім людині треба заробляти гроші, наприклад, щоб отримати цю тачку, а в неї немає такого ж прагнення щось робити, постійно докладати зусиль. Тому що мозок каже — та ні, засни, там все буде, там буде тачка.

І це те саме про підхід з перемогою. Зараз у нас в суспільстві немає питання, буде перемога чи не буде. Є тільки питання — коли? І це погано. Тобто ми цю тачку вже отримали, ми вже її помацали. Тим більше в нас був Харківський контрнаступ, у нас був Херсон, і це відчуття… Воно вже у нас було.

Але це чи не зіграє це з нами потім? 

Так, зіграє, так! Я про це і кажу. Тому що зараз треба міняти хлопців, а люди кажуть — та ні, треба почекати. Я знаю, я пам’ятаю, як це було в Херсоні, як це було в Харкові! Треба трохи часу і буде Крим — я вже купив собі квиток на  потяг. Це така тупикова гілка…

Куди нам переводити стрілки? 

Треба розповідати людям. Як на мене, ми вже витрачаємо час, треба казати правду. Реальність у тому, що це війна надовго, це війна довготривала. Вона займе дуже багато, крім часу — зусиль, життів, здоров’я людей. Людей треба міняти, треба навчати нових, які будуть приходити як на військові посади, так і на цивільні, тому що в нас там теж є рятувальники, лікарі. Купа професій — і вони теж вигорають, вони не можуть довго цим займатися.

Держава вже це усвідомила? Медіа? 

Я не можу так відповісти, я не знаю. Я маю надію, що так. Я бачу формування нових підрозділів, в тому ж Міністерстві, приходять нові люди, які щось намагаються. І виходять з цим поки що, може, внутрішнім усвідомленням того, що це надовго, треба щось змінювати. І йдуть напрацювання саме на те, що і як змінювати. Ще не йдеться саме про зміни, напевно, але я не знаю, може, і йдеться.

Я взагалі вважаю, що ми наступили на ті самі граблі, з якими ми зіштовхнулися в період АТО/ООС, коли була війна та окремо мирні міста, коли ми не готувалися до повномасштабної. Враження таке, що в нас зараз Україна розділилася. Війна — і там.

Так, я дуже згоден. Ті самі відчуття. І від цього, скажімо, трохи лячно.

Ваша нова зайнятість — чи буде вона включати цей момент, що потрібно вже відкривати очі, комунікувати?

А я вам не скажу (сміється).

Це секретна поки історія. Добре, але ми фіксуємо, що це потрібно вже робити. Просто знаєте, інтерв’ю Буданова, інших людей, які постійно дають цю надію, що Крим «вже завтра».

Я не кажу, що це було неправильно. Я впевнений, що треба було гасити якісь пожежі, треба було не дати людям запанікувати, треба було дати надію. Як казав наш взводний: на передку не буває тих, хто не вірить і не молиться. Але не всі вірять саме в Бога і моляться саме Богу, але вірять і моляться всі.

А яка у вас з’явилася віра? Ви казали в одному інтерв’ю, що в Бога не вірите, але все одно щось собі проговорюєш.

Я не вірю в Бога, яким торгують попи. Я колись, не пам’ятаю, прочитав чи вигадав приклад. Коли, скажімо так, досвідчений професор прийшов і розповів п’ятирічному хлопчику, що таке електрика. А п’ятирічний хлопчик потім пішов до своїх однолітків і почав їм розповідати, що електрика то якісь боги і все інше. Тобто переказ переказом, але це не виключає того, що електрика існує. Я про це. Тому так, я вірю. Але я не вірю в Бога, яким торгують попи.

В дуже складну ми тему зайшли, а вже потрібно нам закінчувати. Мені б хотілося все-таки про книжку і вашу поїздку до Харкова. Можливо, вже щось ви вихопили за ці години в Харкові, що теж стане дописом у Facebook, або щось запам’ятаєте з цієї поїздки?

Харків для мене перестав бути прифронтовим містом. Я пам’ятаю, як в’їжджав сюди влітку 2022. Травень, червень. І я пам’ятаю, він був такий темний, сумний — гірлянди новорічні, вкриті пилом, як павутина оплітали це місто. І це виглядало так, начебто ти заходиш в якусь стару шафу, заглядаєш, а вона вся пошарпана, вся в павутині. А потім бачиш — от, люди, бачиш, кафешка працює, військовий дитину кудись веде.

Ви сприймаєте сьогодні це як даність, чи все одно виникає несприйняття, дискомфорт? 

Ні, слухайте, є такі гарні ресторани, я люблю смачно поїсти!

Я маю на увазі те, що Харків — не прифронтове місто попри те, що у нас точаться бої зокрема на Куп’янському напрямку. 

Якщо в Харкові немає відчуття, що місто прифронтове, значить, десь на Куп’янську хлопці гарно роблять свою роботу. Для мене питання тільки одне до кожного, хто прийшов у кафе. Перше, що ти повинен зробити, коли ти вирішив йти до кафе, спитай, що ти зробив для ЗСУ. Віддав донат якийсь, наприклад, і це буде якийсь відсоток від того, скільки я витрачу в кафе — норм.

Якщо у тебе щодня є на це відповідь, ходи до кафе щодня. У мене не буде до тебе жодних зауважень. Але коли ти пів року тому купив пару шкарпеток і кажеш, що допомагаєш ЗСУ — за це треба відповідати, як на мене. Це погано.

Те, що ти працюєш, неможливо без існування ЗСУ. Ти не матимеш ні кафе, ні лате, ні що завгодно. Ні зарплатні, ні будинку, нічого! Тобто ти прокинувся, все було гарно, була тривога, але в тебе не прилетіло — дякуй ЗСУ. Практично.

Віра — це дія. Дієво вір у ЗСУ. Щось зроби за те, що ти покинувся вранці в мирному місті, в мирному ліжку, і до тебе в дім не входять вороги.