Радянський завод без пропагандистського глянцю
Слідчі справи часів «єжовщини» на перший погляд видаються однаковими. Як не «подозрительный по шпионажу», то «участник право-троцкистского заговора». А як не «право-троцкистского», то «националистического».
Геть не відразу помічаєш, що у керівних товаришів політичні звинувачення часто доповнювалися всілякими іншими – від морального розкладу до фінансових зловживань. І цей «доважок» значно цікавіший, ніж фантастичні розповіді про шкідницьку діяльність ворогів народу. Бо ж з нього постає у всій своїй «красі» вбоге радянське повсякдення. З хамством і крадіжками, тотальним блатом та повсякчасним стукацтвом.
Характерною у цьому плані є справа колишнього директора Мереф’янського склозаводу Ізраїля Бера, заарештованого у липні 1937-го. За стандартним, як на той час, звинуваченням у зв’язках з троцькістами. Себто, колишніми колегами по роботі, яким безглузді звинувачення «пришили» трохи раніше.
Хто там кому доводився троцькістом – діло темне. Та крім документів суто чекістських, у справі знайшлися акти перевірки заводу, складені партійними та господарськими працівниками. А в них – широка панорама «тіньового» життя великого промислового підприємства. Жоден антирадянщик такої б не намалював!
І харківським партійцям не хотілося. Але мусили. Бо за чотири місяці 1936 року лише до міськкому надійшло 24 (!!!) скарги на заводське керівництво. Та спрацювала двадцять п’ята, анонімна, надіслана у Київ самому Постишеву. Це після неї навідався до Мерефи співробітник Харківського обкому товариш Водоп’янов.
За обкомівською перевіркою нагодилася міськкомівська, в особі інструктора Володимира Рибалова. Після першої залишилося шість сторінок висновків, після другої – цілих п’ятнадцять.
Водоп’янов навмисного шкідництва не знайшов, але порадив звільнити з роботи чотирьох керівних товаришів. Бо той – троцькіст, той – петлюрівець. А ще двоє – люди з сумнівною репутацією.
Натомість Рибалов провів повноцінне слідство, гідне Шерлока Холмса. Політики майже не торкався, але вирахував організатора кампанії скарг. І чітко, з цифрами, вказав на факти зловживань службовим становищем з боку директора заводу та його команди.
Складений Рибаловим акт руйнує ущент міф про «сталінський порядок», зате підтверджує інший, менш популярний – про гарне життя, що настало після «Великого Жовтня». Але з суттєвим доповненням: не для всіх!
Аби зрозуміти, хто став щасливим винятком, варто ознайомитися з біографією директора заводу. Не тому, що вона унікальна, а якраз навпаки – досить типова для того прошарку, що дорвався до високих постів на революційній хвилі.
Двохтисячний виробничий колектив очолювала людина без вищої освіти. А от з якою саме – сказати важко. Бо Ізраїль Якович Бер сам плутався: в одних анкетах писав «образование низшее», в інших – «неоконченное среднее».
Та достеменно відомо, що до революції він встиг здобути лише один фах – зубного техніка. Але передбачливо, ще у 1916-му, вступив до більшовицької партії. І потім понеслося: «Организатор Красной гвардии в Кременчуге, политбоец и секретарь политотдела 14-ой армии». Після демобілізації – на керівній роботі у… Державному банку.
Щоправда, «дрібнобуржуазне» минуле відпустило Ізраїля Яковича геть не відразу. У 1924-му на нього наклали партійне стягнення з анекдотичним формулюванням «за сдачу в аренду зубоврачебного кабинета». Та скоро Бер отримав кабінет і на основній роботі – як завідуючий товарним відділом Всеукраїнської контори Держбанку.
Покерувавши у банківський сфері, Ізраїль Якович взявся за сільське господарство: у 1931-му був заступником директора агрокомбінату. В наступному році став міжрайонним інспектором Державного будівельного контролю.
Звідтіля довелося тікати у 1935-му, бо війнуло смаленим: двох підряд начальників Держбудконтролю – Семена Гуцулюка та Юрка Мазуренка, викрили як «украинских националистов». А Ізраїль Якович з майбутніми жертвами Сандормоху перебував у тісних ділових стосунках. Дружину Гуцулюка прилаштував свого часу на «теплу» посаду, а від Мазуренка отримав якось солідну премію.
Певний час товариш Бер сидів без роботи. Роздумував: піти директором на Сталінський коксохім чи заступником директора на Кадіївський. А тут наспіла пропозиція очолити Мереф’янський склозавод.
Коли Бер розповів про райдужні перспективи своєму приятелю Дворкіну, той засумнівався: “Какой дурак пошлет тебя директором? Ты не химик, не производственник». Бо ж годі звичайній людині осягнути номенклатурну логіку!
Але спрацювала саме вона: на новому місці Ізраїль Якович виявив себе видатним організатором. Не так виробництва, як згуртованої групи «своїх людей», котра з того виробництва харчувалася. В тому числі, і у прямому сенсі слова.
Ось цитата зі складеного Рибаловим акту: «Введя для себя, Гринберга, Карцмана, Гуревича и главного бухгалтера оплату за завтраки по 50 рублей, Бер создал возможность означенной группе товарищей бесплатно не только завтракать, но и обедать, и ужинать. Убытки от отпускаемых обедов сносятся на счет убытков столовой, которые на 1. Х. равны – 7 859 р. 19 к.».
З огляду на сучасні реалії це видається дрібницею. Але не так було у 1936-му, коли середня зарплатня робітника у великій промисловості складала 230 карбованців на місяць.
З цією цифрою цікаво порівняти також суми, які Бер виписував з директорського фонду «на оздоровление», не питаючи на те згоди завкому: собі – 3 721 крб, Керцману – 1 882 крб, Грінбергу – 1 000 крб. і так далі.
В оригіналі список «оздоровлених» довший – 11 пунктів. І складається він, за словами Рибалова, з тих самих осіб, котрі фігурують у скаргах як директорські підлабузники.
Один з найцікавіших розділів акту називається «Устройство своих людей». Там ледь не всуціль перлини: «Глезер, судя по ее заявлению, является инженером-стекловаром (документы не предъявила). Ввиду отсутствия вакантной должности, ее определили техноруком гончарного цеха, затем инженером-теплотехником, после этого производственным инженером, а теперь инженером стекловаром… Ни одна из должностей штатом не предусмотрена. Это не мешало Беру платить ей в течение года по 439 рублей».
Траплялися і більші цифри: «Инженер-химик Берлявский, несмотря на отсутствие вакантной должности, принят на завод. Использовался на строительстве в качестве наблюдателя, получая 650 рублей… Палант, получая 754 рубля, на протяжении двух лет не имеет конкретного участка работы».
А от на рядових виконавців директорська щедрість не розповсюджувалася. Про це розповів слідчому редактор заводської багатотиражки Боровиков: «Беременная работница Маслакова попросила Бера о выдаче ей угля в связи с приближающимися родами. Бер издевательски заявил ей: «А ты не рожай! Жди, пока потеплеет» и угля не дал».
Свої убогі копійки мереф’янські пролетарі заробляли у жахливих умовах: «Рабочим приходилось стоять в воде, сквозняки, рабочие часто простуживались вследствие этого. Раздевалок не хватало, в уборных грязь, везде антисанитария».
А щоб зароблене отримати, доводилося чекати по кілька годин у черзі в заводському дворі за будь-якої погоди. Коли бухгалтер Трохим Легеза звернув увагу директора на це неподобство, той відповів: «Черт рабочих не возьмет! Пускай мерзнут!».
Натомість до власного комфорту товариш Бер ставився дуже відповідально: «по его командировкам оплачивалась стоимость проезда в международном вагоне». Та ще дорожче обійшлася заводу поїздка директора до Москви на службовій машині: 1 883 карбованця. І це без вартості шестиденного ремонту, що став наслідком «марш-кидка».
«Необходимость такой поездки ничем, кроме самодурства, желания прокатиться с шиком, не вызывалась», – резюмував перевіряючий.
Може б те самодурство припинили і раніше. Але скарги з Мерефи йшли до Харкова, а завод підпорядковувався Москві – всесоюзному наркомату легкої промисловості, де на витівки Бера довго дивилися крізь пальці.
Поблажливість столичного керівництва інструктор Рибалов пояснив цифрами: «На две встречи в узком кругу начальника Главка заводом израсходовано по указанию Бера 1 123 руб.54 коп.». Знайшлося меню тих зустрічей: портвейн, мускат, копчена осетрина.
І тільки на завідуючому плановим відділом директор вирішив чомусь зекономити: не дав грошей «на оздоровлення». Після чого ображений товариш Жмарєв вдарив скаргами по «больових точках» директорської команди, до якої і сам нещодавно належав. З цього все і закрутилося.
Цікаво, що серед наближених до директора знайшовся ще й запідозрений у націоналізмі. Референта відділу збуту Удовиченка звинуватили «в активном участии против Соввласти, будучи у Петлюры».
Рибалов перевірив і цю інформацію: «У Петлюры не служил… Был председателем семидесятки автокефальной церкви. На обеде, организованном в честь митрополита Липковского, выступил со страстной речью о «занепаде украинской нации» и о задачах церкви в ее возрождении. Рабочими Удовиченко характеризуется как подхалим и жулик».
Цей засвітився на дрібній оборудці із закупівлею шевйоту, начебто, для заводської охорони. Який пішов, одначе, на костюми керівництву.
А от бушлат зека вдягти на директора не вдалося. Хоча з партії і з посади Бера таки поперли, на допитах він тримався стійко, категорично відкидаючи найстрашніші звинувачення – політичні. І дочекався «беріївського відкату»!
За два роки перебування під слідством «контрреволюционная связь Бера с врагами народа установлена не была». А щодо посадових зловживань, то їх виявилося недостатньо, аби віддати колишнього директора під суд.
Здається неймовірним, коли не брати до уваги цікавий факт, озвучений Бером під час допиту: «По Константиновскому бутылочному заводу имеется действительный перерасход в два миллиона рублей. И никого не сняли и суду не предали».
Очевидно, що суворість правосуддя була вибірковою і тоді.