Директорка Лісностінківського ліцею з Куп'янського району Лариса Фесенко провела у полоні російських окупантів 45 діб і під час контрнаступу ЗСУ у вересні 2022 року тікала з катівні разом з іншими незаконно затриманими. Під час окупації Лісної Стінки 9 з 17 працівників ліцею пішли на співпрацю із загарбниками. «Раніше вони слухали гімн України, клали руку на серце, говорили, що ми за Україну, а насправді це були люди-перевертні. Вони були нещирі», — говорить про колишніх колег керівниця закладу.
Після звільнення вона не виїжджала з Лісної Стінки, відновила дистанційне навчання для близько 80 учнів і замінила зрадників новими кадрами — взяла на роботу педагогів з різних регіонів України. Фесенко вимагає від правоохоронних органів, щоб ті, хто сприяв окупантам, постали перед слідством і судом. Про рідний ліцей, зраду колишніх колег та премію Global Teather Prize Ukraine, яку Лариса Фесенко хоче витратити на створення освітнього хабу, говоримо у подкасті «Герої Харкова».
Слухайте на mediaport.ua
Про колег-зрадників
Пані Ларисо, умовно перекрутімо плівочку. Звільнення. Ви заходите до ліцею вже після того, що вам довелося почути, побачити, відчути. Як це — зайти у рідні стіни після того, як бачив зраду і стільки пережив?
Це дійсно такий момент, який дуже важко було пережити. Після того, що я відчула, залишилася жива, я потрапила у свій рідний ліцей, рідні стіни, і побачила російську символіку на стінах, заклеєну карту України, російський прапор, нову вивіску, де написано, що це була «общеобразовательная школа села Лесная Стенка I-III ступеней». Для мене це будо дуже вражаючим. Наверталися сльози на очі.
А колеги? Ті, які вас виштовхували, залишилися чи втекли разом з ворогами?
Частина вчителів після деокупації села виїхала до Харкова, влаштувались до приватних шкіл, деякі стали до Центру зайнятості. Та людина, яка працювала заступником директора з навчально-виховної роботи, втекла в росію. Вона сама уродженка росії, родом з Алтайського краю. Тривалий час проживала в нашому селі, працювала у школі, викладала в початковій школі.
Після її зради, зради вчителів, після претензій російської влади до мене, мене кинули «на підвал». Після того, як зі мною розправилися, ці люди влаштовували своє життя в такому форматі, що вірили в те, що росія тут назавжди. Вони пристосовувались до життя вже з іншою владою.
Ви були самотні в своїх поглядах? Чи була підтримка з боку хоч когось?
Вперше я стикнулася з цією проблемою, коли побачила в очах людей зовсім не зрозумілу позицію. Я чекала від них, що вони також, як і я — директор ліцею — не підуть на співпрацю, оберуть Україну. А люди обрали гроші. Обрали те, що їм обіцяли, винагороду в 10 тисяч рублів. Як важко було мені через те, що я не розпізнала цих людей! Я тривалий час з ними працювала, але в душі вони виношували зовсім інше — не те, що було у мене. Вони були нещирі. Вони слухали гімн України і клали руку на серце, говорили: «Україна з нами, ми за Україну». А насправді це були люди-перевертні. Весь час за пазухою тримали камінь, щоб потім кинути його.
Ви після того пересікалися з ними?
Звісно. Я зустрілася з частиною тих людей. До речі, в селі продовжує проживати вчителька, яка мала нагороди високого рівня, грамоти Міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей, тривалий час пропрацювала у школі. І я її побачила після втечі з підвалу. Вона усміхалась і говорила мені: «Добрий день». У мене не піднялося не те, щоб їй відповісти… Дивилася — і просто не розуміла позицію цієї людини. Настільки вона швидко «перевзулась». І тепер вона патріот.
А що поліція, СБУ, слідчі?
Так, приїздило дуже багато і слідчих, і поліції, і СБУ. Але те, що зараз у мене в душі, перекликається саме зі словом «Накипіло». Зазвичай коли беруть інтерв'ю у людей, якщо це стосується ситуації в окупації, починається як: «Де вас застала війна? Що ви робили? А далі?» Життєва історія, в яку інколи важко навіть повірити.
А я з самого початку хочу поставити таке питання: чому ті люди, хто зрадив Україну, хто співпрацював з рашистами, сприяв тому, щоб людей з проукраїнською позицією знищували, закидали на підвал, катували — тепер почуваються в нашому суспільстві дуже вільно?
Особливо це питання болить тим, хто не зламався і дивом вижив, і зараз просто не розуміє, що діється. Минув майже рік і три місяці, але нікому з моїх колег не висунуто навіть підозри за зрадництво.
Тим освітянам, які були призначені директорами, а їх було двоє, був один із заступників директора… Люди всіляко сприяли впровадженню російських програм, залучали до роботи з окупантами вчителів інших закладів. Погрожували батькам: якщо ті не здадуть дітей до школи, то їх відберуть у них. Ці люди завезли в бібліотеку російські підручники, зафарбували тризуби на банері мого ліцею. У куточку державних символів змінена символіка на ворожу. Там був і прапор росії.
Як ви думаєте, можливо, не доходять руки до вашого села?
Правоохоронні органи — і поліція, і СБУ — неодноразово приїздили і в Лісностінківський ліцей, і до мене особисто. Проведено безліч спілкувань з тими людьми. Все, що стосувалося документальних доказів, вилучено, бо не встигли колаборанти все це знищити, оскількі наші війська зайшли до села зненацька. Це і тарифікаційні списки працівників на отримання заробітних плат, це і заяви на влаштування в російську школу, написані власноруч, заяви на отримання преміальних у 10 тисяч російських рублів. Вилучені, забрані усіма службами.
Про колаборантів серед освітян у Лісній Стінці «МедіаПорт» спитав начальнкиа Слідчого управління поліції Харківщини Сергія Болвінова. Він відповів: «Я особисто спілкувався з цією жінкою [Ларисою Фесенко], яку росіяни утримували у катівні в Куп'янську. Вона дала покази, ця інформація перевіряється. Можу вас завірити, що за наявності законних підстав люди, які вчинили злочин, в тому числі колабораційну діяльність, будуть притягнуті до відповідальності. Ми цю інформацію перевіряємо і збираємо докази. Я не буду повторювати, в яких умовах працюють слідчі і взагалі всі на Куп'янщині, в Куп'янську, постійно під обстрілами, величезний вал реєстрації, на жаль, і про безвісти зниклих осіб, і військових, і цивільних людей. Достатньо важко там працювати, але я запевняю, що всі люди, які вчинили злочин, будуть протягнуті до відповідальності».
Пані Ларисо, я на цю тему говорив з Володимиром Мацокіним, це заступник міського голови Ізюма. Він говорив про низку юридичних причин, що не так легко звільнити, виявляється, вчителя, що потім вони можуть через суди відновитися. Він дуже скаржився на це, що вони зі свого боку як міська влада зв'язані по руках. Я не директор і не юрист, я не можу тут бути фахівцем, але принаймні можу поставити запитання: у вас є важелі не продовжувати контракт з вчителькою, яка швидко перефарбувалася, і тепер знову патріотка?
Всіх колаборантів, маючи підстави — їхні заяви — я звільнила. Всіх, хто працював на росію. Заяви були написані ними власноруч. На моє ім'я — щоб я звільнила їх з української школи за угодою сторін.
Це було ще під час окупації, так?
Звісно, так. Мене тоді закинули на підвал, і вони ці заяви просто залишили у мене в кабінеті. І лежали заяви в кабінеті на прийняття їх в російську школу. Російською мовою. Договори були у ноутбуці. Ноутбук був вилучений поліцією у мене. На кожного з тих, хто пішов на співпрацю, були договори.
Про продовження роботи
Щодо атмосфери. Після того, що сталося, як вам вдається далі і працювати, і розуміти, що ваше колишнє коло, ваші колеги так вчинили? Більше того, залишаються непокараними.
Я людина така, що має стержень: я ніколи не здавалася у житті, ні за яких проблемних ситуацій. Я працювала у найвіддаленішій школі Куп'янського району — це не так просто. І я вже мала таку витримку, що вирішувати проблеми все одно повинен керівник школи. Я завжди йшла тільки вперед, тому що знала, що у мене є ціль: відновити дистанційне навчання, незважаючи ні на що, згуртувати новий колектив. До тих людей, які не пішли на співпрацю додалися вчителі з усієї України, з різних областей. Я знайшла кадри самостійно. Я зібрала дітей з навколишніх сіл, не залучених до навчання.
У цьому закладі я працюю понад 40 років. Починала вчителем початкової школи. Приділяла дуже багато часу саморозвитку. Для того, щоб свою діяльність покращувати, в плані роботи з дітьми, навчати їх доброму, щирому, патріотичному. Це стояло за мету. На посаді вчительки початкової школи я завжди старалась, щоб клас був найкращий. Щоб людина розвивалась, вона повинна знати хоча б кілька мов. Тому я за мету поставила і далі навчатися, щоб опанувати англійську мову. І до того, як мене призначили директором у 2009 році, я працювала вчителем початкової школи і викладала англійську мову.
Ви місцева, з Лісної Стінки?
Я з села Кругляківка, яке зараз, на жаль, дуже обстрілюється ворогами. Це село на лівому березі річки Оскіл.
А Лісна Стінка на правому березі Оскільського водосховища?
Так, Лісна Стінка на правому.
Зараз ви територіально продовжуєте перебувати в Куп'янському районі?
Я продовжую перебувати тут і навіть не виїздила, попри всі ці негаразди. Попри те, що Куп'янськ потерпав тоді, ще при окупації, я і думки не мала виїздити. Я вірила в те, що прийдуть ЗСУ. Вороги тут не залишаться ніколи! І я не можу покинути свій рідний ліцей — віддати ворогам. Там дуже багато було зроблено, багато вкладено праці. Я вірила в те, що окупація ненадовго.
Люди, які зрадили, можливо, ностальгувати за Радянським Союзом? Чи вони так, оглядалися?
Одна з вчительок, яка була призначена директором в ліцеї, сама себе запропонувала на посаду директора [в окупації]. Я зрозуміла, що я її недосконало знала. Вона виявилась людиною-перевертнем. Як фахівець вона була гарна вчителька. А потім вона показала обличчя. Коли я приїхала з наради і сказала: «Шановні колеги! Нам говорять про те, що ми зараз мусимо працювати на росіян. Я свою позицію сказала на нараді, що я не буду працювати. Думаю, що ми також з вами подумаємо над тим, як далі буде складатись ситуація. Я хотіла б почути вашу відповідь».
Це був червень 2022, так? Коли вас викликали до Куп’янська.
Так. Коли людина щось приховує, у неї бігають очі, вона не знає, що відповісти, вона ховає свій погляд... Я так очікувала, що вони скажуть: та ні, все буде добре, Ларисо Володимирівно, ми разом, ми щось придумаємо. Я одразу поставила задачу, що треба ховати підручники українські, символи всі, ноутбуки, тому що вороги це все знищать. А ця жінка повела себе якось незрозуміло. Вона випередила мене і виступила з такою промовою: «Нічого, шановні вчителі. Оберуть нового директора, все буде добре, не переймайтесь».
Мабуть, вона вже готувалася до цього морально. Як Юда готувався продати Христа за 30 срібняків.
Так, як влучно ви підібрали слово! На жаль, є люди, яких не розпізнати. Вони показують своє єство у таких ситуаціях. Коли йдеш вістрям ножа, вони показують, хто вони насправді. Так, вони навіть мені не відповіли при всіх. Вони сказали: давайте краще ми будемо заходити в кабінет і будемо висловлювати свою думку з приводу того, будемо ми працювати чи ні. Їм було соромно при всіх висловити свою позицію.
Ви могли припустити, що вам доведеться, якщо ви неправильно поведетесь, і біль пережити, і приниження пережити? І ваша родина була під загрозою.
У родині ми настільки ми тісно пов'язані одне з одним! Вони мене підтримали у всіх моїх проявах. Чоловік сказав: «А по-іншому бути і не може. Ти не погодишся працювати з ворогами. Я й знав про це». Не замислювалась над тим, що буде зі мною. Я пишаюся тим, що маю свою позицію і від неї не відступила. Навіть старості села я сказала: «Не знаю, що буде зі мною. Але я своє життя прожила чесно. І мені не соромно за те, ким я була, яку я сторону тримала. Що я українка і я нею залишаюся. Навіть що б зі мною не було». На що він мені відповів: «Це ж добре, якщо тебе зразу вб'ють. А як калікою зроблять? Ти про це не подумала?»
А це хто? Розкажіть докладніше.
Староста села Микола Володимирович Чашка-Ратушний. Він під вартою, йде судовий процес.
Тобто він не встиг втекти?
Я прийшла додому з підвалу, він продовжував свою роботу на посаді старости. Думаю: як же ти перевзувся на ходу?
Ваші односельці вас зрозуміли? Чи є ті, хто й досі вас вважають, вибачте, що я зараз грубо скажу, але ненормальною?
Є такі, на жаль, є. Просто відчуваєш, бачиш. По гуманітарку ходять люди, які працювали на росію. По українську гуманітарку. Їм не соромно це робити, вони її отримують. Хоча самі, я знаю такі факти, їздили на блокпости, годували російських військових.
Тобто цим людям байдуже, яка влада?
Їм байдуже. Так. Я казала вчителям, що не погоджуюсь на продовження своєї діяльності у цьому закладі при окупантах на тій простій підставі, що я українка. Одна з вчителів сиділа і говорила: «Та шкуру свою треба рятувати, а не думати про якісь ідеології!» Про що можна далі говорити?
Коли люди говорять, що вони думали про себе, рятували родину. Ви для себе не знаходите таких почуттів, що можна і зрозуміти? Іноді на деокупованих територіях люди знаходять якісь слова, виправдання, цим вчинкам.
Не знаю. Можливо, така моя позиція [сформувалася] після того, що я відчула, пережила. Після того, як сиділа в катівні, бачила тих людей, які вбивали, допитували наших людей, українців. Я, можливо, не боялася цього. Я знала, за що я йду. Що я йду за Україну. І прислужувати росії у мене і в думці не було. Ну, як це? Це себе переламати треба наскільки?
А на вас ще й до всього написали донос, правильно?
Так. Ви ж розумієте, в чому справа? Можливо, це не було б так боляче, якби не ці люди! Вони писали листи на мене. До окупаційної влади везли їх. Писали на мене, що я проукраїнська, що зі мною треба провести різні заходи, потримати мене головою вниз. Можливо, це для когось — бальзам на серце: її все одно ми знищимо, як її не буде — ми заживемо краще.
Коли вас забрали до підвалу, чи намагався хтось витягти вас звідти? Ваші колеги, які вас підтримували? Як діяли ті, які вас здали?
Коли була лінійка 1 вересня, приходили батьки і стали запитувати. Деякі, можливо, не знали, що мене кинули «на підвал». І коли про це почули, стали запитувати в учителів: «А що ж тепер з Ларисою Володимирівною? Давайте ж якось щось будемо робити». То вони сказали їм у відповідь: ми вам радимо взагалі не називати її прізвище і забути, що вона тут була. А дехто з учителів, які мали проукраїнську позицію, також переслідувалися вчителями, які пішли працювати на росію. Ці вчителі виїхали, боячись того, що їх також, як і мене, закинуть «на підвал».
Війна триває. Ваша історія є досвідом. Що ви можете сказати, як людині краще поводитися в цій ситуації — в застінках, щоб витримати?
Я була між жінками, які також потрапили у полон за свою проукраїнську позицію. Можливо, я з них брала приклад. Вони наткільки були незламні! І вірили в те, що це ненадовго. Коли я побачила, де перебуваю, в яких я умовах, мені подумалось, що за декілька днів мене просто не стане, що я не виживу в таких умовах. Коли закривали годівнички, не давали дихати, знущались над людьми, викликали на допити і катували. Перші декілька днів я приходила до тями. І мені дуже допомогли в цьому люди, які були поряд.
Це була жінка, яка займалась волонтерством з 2015 року. Це була керівниця громади в Куп'янському районі, яка теж потрапила «на підвал» за свою проукраїнську позицію. Це була вчителька, яку затримали. І вони так підтримували, вселяли віру в те, що все буде добре... І здавалося, що й справді: треба вірити!
Вони вижили?
Вижили. І ми з ними в ніч з 7 на 8 вересня тікали з цього підвалу. Ми з ними спілкуємося зараз. Дай Бог їм здоров'я всім. Навіть маємо свою групу, де розмовляємо на різні теми.
Тобто вже рідні люди, частина родини?
Ми — рідні люди. І ми так хочемо, щоб по закінченню цих подій — а ми думаємо і віримо в те, що війна закінчиться, обов'язково Україна переможе — ми обов'язково всі зустрінемося. І навіть говорили про те, що прийдемо у цю в'язницю, щоб згадати дні, які так важко було пережити там.
Про день звільнення
Пані Ларисо, ви розповідали вже неодноразово в інтерв'ю про день звільнення. Він взагалі заслуговує на якесь відтворення у кіно. Як ви вибралися і дісталися Лісної Стінки? Пішки?
Пішла в напрямку Лісної Стінки по місту Куп'янськ. Я пройшла блокпост, де дивом мене не зупинили. Там я зустріла жінку, з якою ми втікали вночі. Вона стояла на зупинці і побачила, що я йду вранці. Почала махати: «Ларисо, йди сюди!» Я проходжу блокпост, спускаюсь вниз. Вона стоїть у перуці, в якомусь пальто — щоб не зразу зрозуміли, хто вона і що вона. Піднімає перуку, каже: «Ти бачиш, хто я? Це ж я. Це ж ми з тобою втікали вночі». Вона сама проживає в місті Куп’янськ.
Я кажу: «Що ж мені робити, як же мені дістатися до Лісної Стінки? Раннє утро. Як же ж мені туди доїхати — 45 кілометрів». Вона каже: «Я тобі допоможу. Зараз когось зловимо. Можливо, буде якась машина їхати в той бік. Я заплачу, скільки буде потрібно». І сталося так — це дійсно якийсь художній фільм — зупиняється машина. Ми пригальмували, нахиляємося: «А ви не у бік Лісної Стінки їдете?» Відповідають: «Та ні, ви бачите, що робиться? Зараз тут гамірно, кругом летять ракети, стріляють. Куди їхати?»
І блокпости ще ж не усі були зняті, ще російські блокпости стояли по Куп'янську. Я нахиляюся і бачу чоловіка, який проживав поряд з Лісною Стінкою, в селі Сенькове: «Боже, Миколо, відвези мене додому». Він мене, як побачив, каже: «Звідки ти?»
А я дуже схудла, на себе була не схожа. Уся сива, капюшон на голові. Він тоді так на мене подивився, може, йому шкода стало мене настільки, що він каже: «Добре, сідай». Щоправда, ми заплатили кошти з цією жінкою за те, що він мене довіз. Він мене привіз додому вранці.
Як повернення з того світу.
Та не говоріть! Я розказую — люди не вірять. Думають, це казка. А насправді це так і було. Не знаю, що мені допомогло. Можливо, сам Бог. Потрапила у свою домівку і стала плакати з чоловіком разом. Він мене обняв, а я кажу: та за мною зараз приїдуть, мене ж не випустили, я втекла!
Про майбутнє
В якому стані зараз ліцей? І ви все одно проводите заняття? Робота продовжується?
Звичайно, в дистанційному форматі ми працюємо зараз. Слава Богу! І всім тим, хто за ліцей переживає, він цілий. Я дуже рада, що стала учасницею церемонії Global Teacher Prize в цьому році. Саме ця премія буде направлена на те, щоб удосконалити мій освітній заклад. Я хочу за цей 1 мільйон гривень зробити освітній хаб при ліцеї. У підвальному приміщенні де бомбосховище, обладнати кімнати для навчання, відпочинку дітей, з усіма комунікаціями. Це таке для мене щастя! Я коли прийшла з підвалу, говорила про те, що якщо я вижила — виживе мій ліцей.
Пані Ларисо, коли буде у вас відкриття цього хабу, сподіваємося, ви запросите в гості. І ми вже звідти зробимо програму.
Обов'язково!
