Путівник по пеклу: харківське жахіття очима полтавця

Сто років тому, наприкінці жовтня 1920-го, до слідчої тюрми губчека прибув черговий етап.

На перший погляд, не бозна-яка подія, аби згадувати про неї сьогодні. Бо скільки їх було, тих етапів! Та з цим прийшла людина, яка залишила майбутнім історикам коштовний подарунок – докладні спогади про харківські тюрми.

Немає жодних сумнівів, що творчих особистостей з доброю пам’яттю в етапі було немало. Бо ж чекісти зняли тоді одним махом «вершки» полтавської інтелігенції. Та описати свої давні поневіряння вдалося, здається, тільки двом – Дмитру Солов’ю та Володимиру Дубіву. Географія посприяла: перший доживав віку у Сент-Полі, штат Міннесота, а другий – у Мельбурні, штат Вікторія.

Але між спогадами існує суттєва різниця. У тій частині, що стосується харківських тюрем 1920-1921 років, американський мемуарист виявився стриманішим за австралійського. Хтозна, з яких причин, Дмитро Соловей більше покладався на пам’ять своїх співкамерників, аніж на свою. В нього багато цитат і мало прямої мови.

Натомість Володимир Дубів сипонув такою кількістю подробиць, що виникли сумніви: хіба можливо пам’ятати все це цілих сорок п’ять років? Дослідження чекістських архівів розвіяло ті сумніви, мов дим: словам спостережливого полтавця знайшлася ціла купа документальних підтверджень. Столітньої давності Харків виявився не надто привабливим містом не лише з точки зору підневільного прибульця…

Здавалося б, мало бути навпаки. Адже першу зупинку валка полтавців (72 чоловіки, між іншим) зробила у районі, престижному і дотепер – на Куликівському узвозі. Гнали їх туди пішки аж від Нової Баварії. Не повірите: аби поселити в колишній губернаторській резиденції!

Те, що до революції вважалося б за честь, тоді вже було тяжким покаранням. Коротеньку, метрів на чотириста, Губернаторську вулицю (теперішній узвіз) майже всю віддали армійським чекістам. У перші дні 1920 року там розташувався особливий відділ 14-ї армії, трохи пізніше – особвідділ Південно-Західного фронту. Установа, що зустріла полтавців у жовтні, мала ще довшу назву – Управління Особливих відділів Південного та Південно-Західного фронтів.

Зустріти – зустріла, а от притулку не на надала. Бо всі приміщення уже були забиті заарештованими. Довелося змореним прибульцям здійснити ще один марш-кидок – на інший кінець міста, до слідчої тюрми губчека. Теперішня адреса того, що від неї лишилося – вул. Малиновського, 5.

В’язнична брама привітала полтавців шедевром пролетарського мистецтва – величезним щитом з намальованим на ньому ключем. Над ключем було написано «Товарищ, кто ты?», а під ним – жорстка вимога: «Твой пропуск!».

Прийняв новоприбулих комісар тюрми Гордієнко. Особа вельми колоритна, коли вірити Дубіву: «Ми вийшли на коридор і побачили дуже пристойного шатена-гвардійця, в новісінькому френчі (знятому, видно, з якогось генерала), в сивій папасі на чубку голови. Він стояв, широко розставивши ноги (в чоботях з острогами) і насмішкувато вдивлявся у нас»

Запам’ятався комісар не лише своїм виглядом, а й унікальною доповіддю, виголошеною перед в’язнями за кілька днів потому, на честь третьої річниці жовтневого перевороту. «За кожним третім словом комісара лунав семиповерховий московський матюк, – згадував Дубів. – Це взагалі був шедевр більшовицької гомілетики».

Зберіглася товстелезна пачка наказів Гордієнка по слідчій тюрмі. Матюків там нема, але написані вони дуже вже вільним стилем. Здається, спостережливий Дубів не помилився, розгледівши у комісарі колишнього гвардійця. Видно, що накази писала людина освічена, з певними літературними здібностями.

У дні, коли підлеглі Гордієнка викидали чергове «колінце», нудний ранньосовєцький канцелярит розквітав яскравими перлами. “Вы не охрана – олухи царя небесного», – віщує офіційний документ, належним чином оформлений і пронумерований.

З «олухов» Гордієнка Дубів увічнив у спогадах лише одного – хамовитого наглядача Менасьянца, який страшенно допікав в’язню Голубовичу, колишньому прем’єру УНР. Виявилося, дійсно, був такий Менасьянц Ісак Кеворкович. Перед тим, як стати наглядачем, сам сидів у тій же тюрмі за вчинений ним посадовий злочин. Але в спеціальній камері для службовців каральних органів, що офіційно іменувалася «советской».

Вдалося документально підтвердити існування чи не найжахливішого персонажу дубівських спогадів – коменданта Управління особвідділів матроса Тішкіна, виконавця смертних вироків (він же «Дружок» або ж «начальник станції Смерть»). Знайшлося декілька документів про супровід в’язнів, виписаних на його ім’я.

За словами мемуариста, саме Тішкін приходив з конвоєм у тюрму щовівторка і щоп’ятниці, аби доправити на Губернаторську чергову партію нещасних. Бо у ці дні там традиційно відбувалася «шльопка» (розстріли). Але і допити провадилися теж! Тому зачитування Тішкіним списку «на вихід» викликало у в’язнів емоції схожі з тими, що відчувають гравці у «русскую рулетку».

Якось довелося і Дубіву сходити з «Дружком» на Губернаторську. І навіть назад повернутися! Бо як би тоді спогади з’явилися? А запам’яталося мемуаристу ось що: «Наближалися роковини «Жовтневої революції», коли-то більшовики захопили владу в колишній Російській імперії. Почалися приспішені розстріли в’язнів, і то значними групами – 43, 76, 112, 172». 

Для порівняння: «саєнківській» концтабір на Чайковській року 1919-го – це 107 трупів. Але про нього знають усі, бо біла пропаганда добре попрацювала свого часу. Про «подвиги» Тішкіна у 1920-му розказати було вже нікому. Оскільки наступна «нова влада» з’явилася у Харкові тільки у жовтні 1941-го. Тоді, коли терор 1920 року надійно «закрився» жахіттям Голодомору та «єжовщини».

Наскільки коректні вказані Дубівим цифри – Господь відає. Знайти відповідні документи поки що не вдалося, а у газетах Управління особвідділів, на відміну від губернської ЧК, звітувало вкрай рідко. Лише два списки за весь 1920 рік з’явилися – на 18 (23 червня) і на 37 (15 вересня) чоловік.

Та, думається, мемуарист навряд чи перебільшив. Підсилення репресій наприкінці жовтня-на початку листопада точно було. Бо ж тоді стало відомо про підготовку амністії до 3-ї річниці «Жовтня», от і поспішали настріляти.

І лише раз Володимир Дубів ґрунтовно «проколовся». На вічно болючому «національному питанні». Він обізвав «одеситом» начальника Управління Юхима Євдокімова. Та куди там! Росіянином був обер-кат. Походив з далекої Семиріченської області, де навряд чи й бачили тоді євреїв. 

Окрема сторінка дубівських спогадів – тюремний побут. Шістдесят чоловік у камері, розрахованій на чотирнадцять в’язнів – вражаюча картинка. Як і детальний опис тюремного меню, від якого просто верне. Хоча у той час і на волі геть не всі харчувалися краще.

Полтавцям, що проходили у справі «Спілки Споживчих Товариств» (підрив радянського грошового обігу!) велося трохи легше, ніж іншим. Вони були людьми порівняно заможними. До того ж, братську допомогу колегам з іншого міста надали харківські кооператори – знайшли квартиру дружинам заарештованих. Ті влаштували в ній  кухню і кілька місяців поспіль носили щоденно їжу своїм чоловікам. На щастя, це не заборонялося.

Але й відносно ситих нещадно косив тиф. «Шість ліжок в околодку ніколи не були вільні, – згадував Володимир Дубів, – і тифозні хворі залишалися у камерах серед здорових. Товариші по нещастю обслуговували їх як могли. Ліків не було жодних, хіба хтось з родичів в’язнів передавав їх з волі».

В обласному архіві знайшлася вельми інтенсивна переписка тюремної «35-й Советской больницы» з сусідньою «1-ой Советской» (колишньою Олександрівською) лікарнею. І все на одну тему: прийміть від нас ту чи іншу кількість трупів.

Знати б ще, де саме їх потім ховали! Серед померлих від тифу є такі, чию пам’ять варто було б увічнити. Наприклад, член Центральної Ради Саватій Березняк.

І отут ми підходимо до найцікавішого. Людину, завдяки якій Дубіву пощастило написати свої спогади, увічнила… ще радянська влада. Витяг полтавських кооператорів з тюрми їхній колега – голова правління Всеукраїнської спілки споживчих товариств Іван Адамович Саммер. «За сумісництвом» – член Раднаркому УСРР, уповноважений наркомату зовнішньої торгівлі і… особистий знайомий Леніна.

28 червня 1921 року, скоро після того. як Саммер помер, на його честь назвали провулок у центрі міста. Віднедавна він носить ім’я Людмили Гурченко.

І марно автор цих рядків намагався довести під час декомунізації, що врятовані життя українських патріотів переважують належність Саммера до вищої радянської номенклатури. Переміг формальний підхід.

Та, думається, «нагорі» і без наших підказок давно вже розібралися, кого до раю, а кого – до матроса Тішкіна…