Приїжджає на руїни дому, щоб набратися сил: як живуть мешканці зруйнованих будинків у Харкові — історія Владислава Калашникова
Повномасштабне російське вторгнення змусило тисячі харків’ян покинути свої домівки. Деякі з них сподіваються повернути старе життя, дехто почав життя з чистого аркуша. Чи не щотижня харків’янин Владислав Калашников повертається на руїни будинку на вул. Наталії Ужвій, 82, де мешкав разом з матір’ю. Історію свого порятунку він розказав «МедіаПорту» у циклі репортажів «Мій дім — Харків».
Батько Владислава був воєнним. В 1990 році він отримав квартиру в новому будинку на Північній Салтовці, і 16-річний Владислав, тільки-но закінчивший навчання в школі, разом з батьками переїхав у нову оселю.
Владислав пам’ятає будинок майже порожнім, коли люди жили ще тільки в парі квартир. Поступово дім почав оживати. Владислав знайомився з новими сусідами, допомогав жінкам піднести тяжкі сумки від магазину, збирався з друзями на шашлики під великим деревом на дворі або біля річки неподалік від АТБ. Згодом всі всіх знали. На сусідньому базарі продавчині відкладали для Владислава продукти, які обирала його мати. Коли вона захворіла і майже не могла ходити, сусідка з п’ятого поверху приходила робити їй уколи.
«Дружили всім будинком» — згадує Владислав, дивлячись на пусті вікна обезлюдненого дому. Він приїхав сюди на велосипеді прямо з роботи.
24 лютого 2022 року, коли почались вибухи, Владислав прокинувся о 5 ранку. Люди тікали, машини зі стоянки під домом роз’їжались якомога швидше. Владислав не став тікати — залишився з мамою. Подзвонив на работу.
«Яка робота? Війна почалася», — відповіли йому.
Продукти в домі були, цигарки теж. Владислав виходив на балкон покурити і в полі навпроти будинку одразу ж починалась стрілянина. Поїхали, звісно, не всі. Хтось як і Владислав з мамою продовжував жити в своїй квартирі. Хтось спустився до підвалу — Владислав варив їм картоплю.
5 березня о 12 годині Владислав з товаришем допомогли його матері спуститися з 4 поверху, завантажили в машину трохи речей і поїхали в інший район Харкова — туди, де було спокійніше. Збиралися пізніше заїхати по те, що лишили. Але о 15 годині росія скинула на будинок бомбу.
«І в чаті надсилають фотографію: все, дому в нас немає. Ну і все. Так ми стали сиротами всі», — розповідає Владислав. Він прикручує свій велосипед до опори гойдалки на дворі дому, в якому більше немає одного під’їзду.
В квартиру Владислава все ще можна потрапити. На тому місці, де була його кімната – провал до землі. Владислав розповідає де стояв диван, де телевізор і шафа, машучи рукою над грудою уламків. Показує, де був величезний балкон, на якому він любив збиратися з друзями і відзначати свята. Сусідня кімната його матері майже ціла. Як раз перед початком війни Владислав збирався робити там ремонт. Зараз радить туди не заходити:
«Стеля провисає. Раніше цього не було», — каже Владислав і йде далі коридором до кухні. На дзеркальній дверцяті шафи в пилу і бруді хтось написав пальцем своє ім’я.
У зруйнованій оселі Владислава без відома господаря побувало багато гостей: холодильник стоїть не на своєму місці, хтось зняв з нього мотор. Це все не має значення. Владислав, ще не усвідомив, що можливо лишився своєї домівки назавжди. Чекає, що розуміння прийде коли дім знесуть. Поки він стоїть, Владислав почувається тут дома.
«Чогось от приїжджаю сюди, якось заряджаюсь, «лежить» мені сюди, хоч і дім зруйнований», — пояснює він.
Дім 82 по вулиці Наталії Ужвій став відомий на весь світ. Сюди навідуються делегації і блогери. Хтось робив весільну фотосесію. Люди приїжджають знімати відео. Сусідка Владислава з другого поверху приїжджає плакати.
«Життя з чистого аркушу, що ти зміниш? Назад не повернеш вже», — каже Владислав.
А що буде далі мешканці не знає. Чи дім знесуть, чи відбудують. Не всі хочуть сюди повертатися — занадто вже близько до Бєлгорода.
Але сам Владислав відчуває по іншому: «Якби цей знесли, навіть якби тут побудували, я б заселився, переїжджати не хочу нікуди. Я тут би й жив».
Владислав відчепляє велосипед і їде в свій новий дім, який домом досі не вважає, хоча тут пройшло його дитинство. Поряд школа, в якій він навчався, будинок, де жила перша любов. Але тягне Владислава назад, до Північної Салтівки. В цю — стару мамину квартиру на Селищі Жуковського — він приходить, начебто, тільки щоб переночувати.
Мама Владислава майже не підіймається, багато дивиться телевізор: про війну і старі випуски «Вечірнього Кварталу». Дуже переймається, що син постарів від війни.
«Мене не впізнали, коли на базар прийшов», — розповідає Владислав. «Ну, спочатку нас поховали, а потім вже нормально все було».
Знайомі бачили фото розбомбленого дому по Наталії Ужвій і думали, що Владислава та його матері вже немає серед живих. Коли дізнавались, що вони встигли поїхати за 3 години до приліту, радили сходити до церкви.
На Селищі Жуковського теж неспокійно. Приліт був зовсім неподалік від нового-старого дому Владислава — вікна довелося забите фанерою. В одній з цих фанер, тій що на балконі, Владислав прорізав маленьке віконечко:
«На Півнчній посидів — звик до цього. Там було світло, але прилітало, а тут темно. Що робити? Якщо світло увімкнути — нормально, вистачає світла».
Ця квартира на Жуковського Владиславу начебто тісна: кухня і балкон в ній менші, ніж ті, що були на Північній Салтівці. В кімнаті Владислава стоять врятовані зі зруйнованої квартири речі: пральна машина, пічка, холодильник, вірний приятель — велосипед. Колись їм може знайдеться місце на новій кухні. Владислав дивиться у майбутнє: каже що скоро знов буде пора ставити ялинку. Думає як зручніше облаштувати балкон в цій квартирі, щоб можно було як раніше сидіти та курити.
Владислав згадує як святкував останній Новий Рік перед війною, як вони з друзями сиділи в його квартирі на Північній Салтівці, обговорювали що принесе їм 2022. Багато з цього вже ніколи не виповниться: не буде нового ремонту в маминій кімнаті, не здійсняться робочі плани. Але це все неважливо, пояснює Владислав.
«Прилетіло — і всього цього немає, — каже він. — Моральні цінності, спілкування з друзями, радіти життю: поки ти є — в тебе цього ніхто не забере».