«Простір, де можна побути вразливими»: Ніна Хижна про альтернативну театральну освіту і проєкт «Нафталаб»
У Харкові вдруге проходить Лабораторія «Нафталаб» від альтернативного незалежного театру «Нафта». Кураторка проєкту, перформерка та режисерка Ніна Хижна розповіла «МедіаПорту», як простір дає відчути свій голос і силу, а також зміцнює коріння, «щоб земля не йшла з-під ніг».
Про себе
Я народилася в Харкові, майже навпроти театрального університету — університету мистецтв, що й визначило мій життєвий шлях. Я дуже мріяла туди потрапити, бо бачила, як через вікно театралки на першому поверсі люди стоять на чотирьох кінцівках, мотиляють головами і гавкають. Мені видавалося, що це — шлях, яким я хочу піти в житті. Тому я цілеспрямовано туди мітила — і, власне, потрапила.
Я займаюся сьогодні театром, який переважно працює з реальністю і з документальним матеріалом, але також залучаю фантазійні, фікційні, художні, мистецькі форми. І багато залучаю рух в свою роботу. Тілесність багато значить для мене. Тіло для мене — це спосіб давати собі відчуття контролю над реальністю, бо це те, що я плюс-мінус можу регулювати і можу на нього впливати. Також тіло документує реальність, свідчить. І також є інструментом прояву цих свідчень. Тож тілесність є одним з важливих інструментів, якими я формую мистецьке полотно, виставу.
Про «Нафталаб»
Це ідея, що трансформувалася з роками. Я мала час, коли працювала в Незалежному театрі в Польщі, а також отримувала альтернативну освіту, їздила багато по воркшопах, майстер-класах, дивилася різні вистави, надихалася, набирала цей резервуар, цей бак заправляла паливом і вирішила повернутися в Харків. Тоді вперше в мене виникла ідея зібрати лабораторію. Я тоді просто гукала у всі боки, що я проводжу театральні тренінги, пластичні, приходьте всі, хто хоче.
Бували моменти, коли одного разу зареєструвалися і прийшли близько 40 людей. А одного разу не прийшов ніхто. Це були дуже нерегулярні події. Але зрештою формувалася певна група людей, які готові були щось створювати.
Ми тоді створили перформанс «Наїв». Дуже люблю цю роботу. Це була перша робота в ролі кураторки, режисерки, перформерки.
І поступово вся ця ідея оформилася в перформативну лабораторію. Мені стало цікаво вивчати перформативність і перетини між театральністю і перформативністю, те, як театр може запозичати елементи перформативного, а перформанс в свою чергу запозичати елементи театрального.
І під час повномасштабного вторгнення, коли навчання офлайн (зокрема театральне навчання) в Харкові стало неможливим, у мене було велике бажання зібрати спільноту тих людей, які тут залишилися, зокрема молодих людей, які потребують і мають жагу до дії, навчання, розвитку, просто до співприсутності з іншими людьми, бо переважно люди просто так розділено сиділи по своїх домівках і заходили в онлайн на заняття з танцю.
А ми знаємо, що для акторів і акторок фізична присутність, фізична дія, взаємодія з простором, з партнерами і партнерками, є ключовими і базовими аспектами ремесла і мистецтва. Вони були позбавлені цієї можливості і до повномасштабної війни, коли була пандемія COVID-19.
Мені важко уявити, як ти можеш навчитися імпровізувати. Можеш, звісно, але для цього треба мати певні навички. Ми робили всі це в карантин, досліджували свої домашні простори, переосмислювали їх, створювали певні історії, але для цього все одно треба мати альтернативний досвід, якого вони не мали.
І тому виникло бажання створити проєкт, який буде, по-перше, надихати, тому що в певні моменти, перебуваючи в Харкові під обстрілами, дуже важко знайти натхнення і підвищувати рівень обізнаності, усвідомленості в професії. Часто йдеться про молодих людей, які небагато бачили, адже театри були зачинені, багато хто досі не відновив свою роботу, тож це дуже невеликий спектр фарб, які ти можеш пізнати у сфері театру. А щоб зрозуміти, що я хочу, то я маю з чимось себе на початку ототожнити, або, навпаки, зрозуміти, що не є моїм, до чого себе протиставити, щоб виникла ця інтенція до дії або протидії. А тут це видається дійсно складною задачею, тож мені дуже захотілося зробити проєкт з молоддю, який би при цьому не був таким директивно-повчальним, де я просто розповідаю людям, як вони мають грати, любити професію і театр.
І це також з тією метою, щоб учитися самій у молодих людей, бо я розумію, що вони мають ту енергію, якої не маю я. Це для мене завжди про дуже взаємний процес.
І також однією з ідей, якими я надихалася у створенні цього проєкту, це ідеї Жака Рансьєра, які він описує в книзі «Учитель незнайко» про емансипацію розуму. Ця книга дуже чітко артикулює цей момент, коли ми формуємо суспільство суб’єктних митців і мисткинь. Навіть якщо це не людина, яка безпосередньо займається мистецтвом, то ми можемо створювати простір усвідомлених людей, здатних творити простір, в якому вони живуть, впливати, розуміти свою силу, свій громадянський вплив.
І він описує там метод французького учителя Жокото, який навчав своїх студентів тому, чого не знав сам, шляхом створення простору, де людина могла сама відкривати для себе закони природи, закони письма чи навіть закони малювання. І в цьому полягає шлях емансипативного розвитку, не передавання якоїсь традиції і якихось канонів, де я приходжу як «учитель-гора», яка заходить в клас і ви маєте дорости до мого рівня, а заходить людина, з якою заходить гора — як знання чи ідея, яку ми можемо разом підкорити, дослідити і так далі.
У Харкові ми перебуваємо в ситуації багатошарової складної ідентичності. Ми маємо радянський спадок і театр, який був колонізований і русифікований системою самі знаєте кого і дуже багато атавізмів на дуже різних рівнях — як на рівні мислення, так і на рівні тіла, яке було муштроване певним чином, чи то в танцювальній залі, де ми часто надихалися тим же російським балетом, чи то в процесі акторського навчання, де так чи інакше домінував психологічний театр Станіславського, де ми навчалися, ставлячи Достоєвського, і значно більше обожнювали театр Санкт-Петербурга, скажімо, ніж свій власний.
У нас в бібліотеці не було книг Леся Курбаса чи про Леся Курбаса, а якщо вони були, їх було в десятки разів менше, ніж етики Станіславського. Тому враховуючи всі ці фактори, де ми маємо перевідкрити самих себе, перепривласнити собі свою історію, а при цьому не маючи конкретної методології, яку б нам залишив той же Курбас. Зараз перевидали «Мімограмоту», але це якісь лише фрагменти, якими ми можемо надихатися.
І мені вважається, що тут теж дуже важливо не створювати музей Курбаса, не робити на сцені музей Курбаса, не йти в фантазії про те, який міг бути цей театр, а інтегрувати ці думки, надихатися ними, але інтегрувати їх у сьогодення, співставляти їх з потребами, соціополітичними потребами часу і простору, в якому ми живемо, і дивитися, що нам може зрезонувати. Дуже важливо навчитися мислити самостійно.
Про людей, які приходять в «Нафталаб»
Передусім ми орієнтувалися на людей, які обрали для себе театр чи перформанс як основний свій шлях, як основну сферу життєвих інтересів, для яких це є професією, яка їх це годує або годуватиме. Дуже практична штука — важливо підсилити сектор театральний, перформативний, зокрема в Харкові. І саме тому ми віддавали преференцію людям з Харкова, бо вони зараз позбавлені можливості живого навчання. Відповідаючи на питання, яке вже мені ставили — чому ми не брали людей з Києва — тому, що у них є трошки більше можливостей.
Але ми розуміємо, що не завжди наявність диплома створює обставину, де людина є професіоналом чи професіоналкою. І тому, залежно від заявок, я робила виключення. Якщо бачиш, що людина не має професійної освіти, але практикує активно в цій сфері чи багато інвестує в культурне життя міста, то ці люди теж віталися. Ціль — дати відчути свій голос, дати відчути свою силу, допомогти зрозуміти, що людям подобається. Часто навіть в заявках люди писали: «Хочу займатися театром, але я не знаю, яким саме, я не знаю, який він буває, я дуже мало знаю про це».
Хотілося б показати різні шляхи й способи існування на сцені, дати різні перспективи, різні інструменти. А от ми можемо ще ангажувати тіло, а ще ми можемо шукати більш перформативний спосіб присутності. А от тут, дивіться, народжуються персонажі, ми можемо таким чином працювати з персонажем. А ще у вас є можливість самим творити сенси й продукувати тексти.
Тобто це не завжди має бути написано якимись драматургами кілька сторіч тому. А ця людина може бути жива або ви можете стати цією людиною. Дати відчуття суб’єктності, незалежності, відчуття того, що кожна людина може бути цим художником і художницею. І надихнути. Взагалі створити привід для зустрічі людей, які існують в одному полі.
Бо зустрілися люди, які не знали одне одного. Проте вони працюють в театральній сфері, досліджують в театральній чи перформативній сфері, навіть в одному місті, але до цього не зустрічалися.
Які запити у людей? Часто дуже базові, тому що люди ще не встигли пізнати будь-що. Вони мають базу лише якихось стандартних тренінгів з театральних навчальних закладів. Інколи деякі майстри вважають, що тренінги — це щось дуже незрозуміле, тому ми просто будемо зараз читати Чехова й ніжками ходити його розігрувати.
Багато хто писав, що просто є бажання вийти на майданчик фізичний. І зорієнтуватися взагалі в професії, у своїх потребах. Відкрити свої потреби і свій ресурс, дізнатися, в чому моя сила, де є мої сильні сторони, а де у мене є простір для розвитку. Як теж зустрітися з певним страхом і подолати його, або подружитися з ним, або використати його як матеріал для творчості. Багато писали про невпевненість, бо не знають, ще свої сили, не знають, в чому їхні ресурси.
Про альтернативну театральну освіту
По-перше, альтернативна освіта здатна швидше підхоплювати сенси, які є в просторі, нові методології і швидше їх інтегрувати у свою роботу. Тому що інституція, зокрема, державна, є дуже великою і через це ригідною. Вона є дуже жорсткою і змінюється дуже повільно.
Дуже важко змінити ієрархічність, яка існує. Важко змінити цю культуру, яка є глибоко вкоріненою. І яка, на жаль, досі полягає на домінуванні насильства, яке скероване, зокрема, на тіло актора чи акторки, на особистість, бо часто є цей наратив «ми будемо тебе тут ламати», або є оця ідея радянська, щоб людина чогось нового навчилася і розвинулася як акторка чи акторка, вона має себе поламати, поламати свою природу, щоб щось знайти нове.
Я не дуже вірю саме в такий метод. Мені видається, що розширення особистості відбуваються іншими методами.
Або дуже присутні наративи з інструменталізацією, сексуалізацією, об’єктивацією жіночого тіла. Це починається часто з моменту вступних іспитів, де тебе майстер легко може попросити підняти спідницю і показати ноги, як просив мене, наприклад, на прослуховуванні. Щоб зрозуміти, чи ти гідна бути акторкою, чи у тебе гідні ноги. Бо жінка має збуджувати, жінка має бути красивою.
Нещодавня історія з Білоусом [режисером Молодого театру в Києві Андрієм Білоусом, якого студентки звинуватили у харасменті та домаганнях — ред.] не є винятком. Це є дуже вкоріненим і дуже глибоко вмонтованим в нашу свідомість. Це сприймається як норма, як професійна навичка — бути здатною відділити себе від свого тіла і дивитися на нього як на інструмент виключно.
Ми, на щастя, не маємо парадигми, з якою треба спочатку поборотися, зруйнувати її, набудувати нові її цінності й вже з них творити. Ми маємо щастя поза великою інституцією базувати свою роботу на дуже чітких цінностях, серед яких повага до людини, повага до особистості, людяність, емпатія.
І ми дійсно намагаємося на цьому триматися. І, звісно, ми можемо собі дозволити працювати з актуальними темами, бути більш залученими в реальність, ніж часто в театралці. Наприклад, коли я навчалася, у нас тема була сучасна драматургія, то сучасною драматургією вважався Володін — радянський соціалістичний драматург.
І ще мені дуже подобається думка, я не кажу, що це конкретно про нас, але, можливо, і про нас також, бо ми маємо цей ресурс альтернативності, ми є такою собі периферією щодо центру. І є ця історія, що культура часто розвивається від периферії до центру, адже периферія може собі дозволити більш радикальні думки, може собі дозволити працювати з неконвенційною літературою і виділяти на це ресурс, бо у нас немає програми, яка 20-30 років по накатаній практикується.
Я теж вважаю, що в цій альтернативній сфері можуть народжуватися нові думки й нові методи, більш революційні чи неочікувані ходи.
Про Харків
Я доволі багато їздила у своєму житті, але я маю дуже міцну прив’язку до Харкова. Вона є достатньо сентиментальною, та при цьому я маю іронію до цієї сентиментальності, тому що розумію, що це мій вибір. Я вибираю бути там, де мені краще. У мене є певна домашня хвороба. Я відчуваю, що вдома я функціоную зовсім по-іншому, ніж за кордоном. Там я теж можу бути ефективною, працьовитою, але при цьому рідко буваю щасливою. І тут я почуваюся вільніше, міцніше можу спиратися на сенси й — дуже сильно — на людей з мого оточення, з моєї спільноти. В моєму житті велику роль відіграє спільнота.
Я думаю, що «Нафталаб» важливий для Харкова, тому що я чую відгуки людей. Я бачу, що для багатьох це щось нове. Той досвід, якого вони зараз переважно ніде не зможуть отримати в Харкові.
Харкову потрібно жити об’ємним життям. Не лише існувати на своїх захисних механізмах, які ми вже добре знаємо, але також мати простір з рефлексією, простір, де ми теж можемо побути вразливими, пережити новий спільний досвід з іншими людьми, розширювати нашу спільноту, тому що я відчуваю, що люди, які зараз прийшли в «Нафталаб», мені б не хотілося, щоб вони йшли з території театру і нашої спільноти. Я відчуваю дуже багато точок, де ми резонуємо, і потенцій для того, щоб зміцнювати ці зв’язки. Я думаю, що для Харкова дуже важливо будувати цей нетворкінг, бо ми дуже часто залежні один від одного зараз і дуже потребуємо міцної кореневої системи, яка буде тримати цей ґрунт.
І для мене це — відчуття, що ми будуємо це коріння, яке зміцнює землю, щоб земля не опускалася, щоб земля не йшла з-під ніг. Це молоде покоління — як нові паростки. Молоде, можливо, і за віком, але і за відчуттям присутності в цьому волі.
Наприклад, люди з минулого «Нафталабу», залишилися з нами, в тій чи іншій якості. Хтось з них створив громадську організацію («Культурний погляд»), хтось спільну виставу, хтось просто залишається завжди з нами, приходить волонтерити чи на свята, на освітні події. Для мене це теж про мережу.
Звісно, мене це особисто неймовірно надихає. Це мені дає таку силу вітальності, відчуття сенсу, надії, як би це банально не звучало, але такої надії, що у нас є це майбутнє. І я бачу людей, які будуть це майбутнє формувати. Я завжди думаю, що б ще зробити, які ще можливості придумати, щоб їх не відпускати.
Стежити за проєктами «Нафти» можна на сторінках в Instagram та Facebook