«Професія актора — це тут і зараз», — В’ячеслав Гіндін

Я хочу перед нашою бесідою одразу сказати, що через пресслужбу обласної ради запросив на інтерв’ю заступницю голови облради Валерію Дзюбу. Сподіваємося, що вона в один з ефірів прийде. Ми хоча б запитаємо тлумачення, що це будуть за вистави в онлайн-форматі.

Щоб ми не нав’язували свого бачення, одразу запитаю: що ви думаєте з приводу цього і як ви це для себе зрозуміли? 

Я думаю, що це маячня. Можна сказати, що в цьому є певна послідовність, певна традиція. Я працюю в театрі вже 36 років і я не пригадаю зараз жодного року, двох, трьох, щоб ми що-небудь не виборювали, щоб ми з чимось не зіштовхувались, що нас не влаштовує і порушує наші умови життя, творчого життя. Це не пов’язано з якимись примхами, «ой мені не подобається» — ні, це порушення прав. Останній приклад: наш «двіж» був перед війною.

«Тидищ! Де мої 16 тищ?»

Так. Розумієте, якщо так розглядати, те, що зараз коїться, це певна послідовність. Вони діють доволі послідовно у своїй маячні. Я не знаю, що таке театр онлайн. Я знаю такий формат, як телевистава, коли знімається вистава у форматі телебачення.

Вони говорять, що будуть, як я розумію, створювати записи. Уявімо, ви їм кажете, що хочете створити онлайн-версію «Короля Ліра». Щоб чиновники розуміли, з чим доведеться зіштовхнутися? Це що, поставити вебкамеру?

Це ноу-хау нашої облради. Я так зрозумів, що вони хочуть, щоб ми на камеру грали на пусту залу, яка буде транслюватися у певний час. І передплатники будуть дивитися її, сидячи у себе вдома на дивані…

А я так зрозумів, що вони вам будуть допомагати записувати.

Допомагати грати!

В’ячеславе, а якщо записувати, з чим доведеться зіштовхнутися? У нас є в Харкові, наприклад, спеціальні режисери, які це вміють робити, монтажери, відеооператори, які готові будуть працювати з цим форматом.

Я боюся зараз сказати дурницю, але мені здається, що і в довоєнні часи у нас такого не було. Не було фахівців, щоб зробити все, що ви кажете. А зараз тим паче. Ми кажемо зараз про формат запису. А я так розумію, що онлайн-трансляція вистави — це саме онлайн-трансляція. Тобто ми граємо, вони дивляться. Але не в залі, а вдома. Може, я неправий, але мені так здається.

Дуже багато питань з приводу цієї пропозиції. Я зараз процитую, що говорить заступниця голови облради Валерія Дзюба. Вона каже, що «ще на попередній нараді ми порушили питання щодо зміни формату надання культурно-масових послуг населенню закладами культури шляхом створення єдиної е-афіші та можливості демонструвати творчий продукт, використовуючи мережу Інтернет. Це дасть змогу зберегти трупи та репертуар театрів, оновити його, отримувати гроші, користуючись «електронною купівлею» квитків на наші онлайн-вистави». Тобто тут ще і питання е-квитків, хоча давно вже в театрах це є…

О, yeah!

Це ще окреме фінансування для створення окремого порталу, де все буде централізовано, що порушуватиме незалежність театрів?  

Я можу одне сказати, що у ці часи сьогодення, коли ми взагалі не отримуємо коштів, ті копійки, що нам виплачують замість зарплатні, взагалі смішно про це говорити… Тобто без усіх надбавок, академічних і тому подібне, я не буду лякати слухачів цифрами, але вони, я думаю, можуть собі уявити, що це таке.

А середня зарплатня у нас у театрах — це…

Не 16 тисяч. І не була ніколи така.

Це при тому, що ви заслужений артист України, правильно? 

Так, і є вислуга років, є академнадбавка. Це все є, але це все на папері. Коли вони кажуть про те, що будуть допомагати, я згадую слова щодо лікарів: на нашкодь. Якщо не можеш допомогти, хоча б не нашкодь… Набридло наводити приклади про всі торгівельні центри, які працюють, ринки, різна власність — я все розумію. Але це ті подвійні стандарти, які існують в нашому місті.

Наприклад, міська влада у відомому торговельному центрі проводить різні свята. Вони домовляються з ними, вихідними там проводять. В укриттях проводять вистави. Ще у нас є Театрально-концертний центр. І для мене було дивом дізнатися, що театри платили окремо ТКЦ за оренду сцени, оренду гримерних і так далі. Якщо це в комунальній власності, чому не дати театрам грати на сцені і не стягати величезні гроші? Для багатьох театрів це реально було не по кишені!

Не знаю, Володю. У мене немає відповіді на це питання. Треба, щоб тут сидів не я, а хтось з облради чи ще вищий.

Я можу сказати емоційно, як актор, що це жахіття, яке твориться зараз. Я не розумію, чому тільки Харків. Я розумію, що це прифронтове місто, але є ще прифронтові міста! Я розумію близькість рашки до нас, але, наприклад, є Суми, теж прифронтове місто і туди теж, на жаль, прилітає, але там працюють театри. Бачу театр Щепкіна, який викладає репертуарну афішу, ідуть вистави. Є Чернігів.

Ми, на жаль, зараз живемо в такій ситуації, що прилетіти може куди завгодно і коли завгодно, на жаль. Якщо ми будемо від цього рухатися, тоді треба все зачиняти, забивати і чекати нашої перемоги. А якщо ми хочемо все-таки, щоб культура була, щоб вона не загинула, щоб цей геноцид, який триває у нас… Як то кажуть, з такими друзями і ворогів не треба.

Я не знаю, у мене немає певного рецепту: треба отак, а отак не треба.

Була нарада, було керівництво філармонії, театру Шевченка, вашого театру ляльок, театру для дітей і юнацтва… Якісь консультації, пояснення директор вам вже озвучував?

І загалом, чи залучали творчих працівників до таких нарад?

Зі мною особисто ніхто ніяких консультацій не проводив, нічого не роз’ясняв. Я все дізнаюся через ЗМІ, через те, що викладають у тих чи інших соцмережах, і роблю свої висновки. На жаль, такий час, ми не маємо права зараз на якісь мітинги, не можна за законом. І не хотілося б думати, що цим також користуються, навмисно.

Ви б готові були?

Я думаю, так, бо згадайте, «Де мої 16 тисяч», тоді усі театри вийшли, вперше, на моїй пам’яті, вийшли на майдан і сказали своє «ні» тому маразму.

А якби було запрошення на якусь нараду за участі акторів, тих, хто безпосередньо грає на сцені, ви б відповіли позитивно? Це важлива розмова для вас?

Ну, безумовно, важлива. Безумовно, побачити очі тих людей, які це пропонували.

А що б ви сказали Валерії Дзюбі? От що б ви спробували пояснити? По-перше, прийти в театр, мабуть?

Так, це перше, це головне, основне. Я не знаю, Володю, я не знаю. Після всього цього, що ще можна? Я б сказав, що можна театр по телефону зробити. Я б сказав, що можна листування театральне…

Секс по телефону є, тепер буде театр по телефону.

Так, звісно! Театральне листування. Це ми пишемо, про що була та чи інша вистава і розсилаємо своїм глядачам на пошту. Багато чого можна було би зробити.

Фото: Харківська облрада

Я хочу ще додати цитату, я дочитала до моменту, де вказано, що «на першій презентації цієї ідеї вже є підтримка керівників закладів і їхня згода на реалізацію цього проєкту». І «сьогодні вже обговорюються конкретні технічні завдання». Тобто все вже вирішено?

Все вирішено. Я навіть бачу, як облрада каже, що ви отримаєте від нас мільйони гривень на облаштування цієї нашої ідеї. І це буде перша у світі ідея.

А я уявляю собі, як ви конкуруєте з інтернет-кінотеатрами.

З Netflix.

З королівським театром світового масштабу!

Якщо продовжувати тему технічного забезпечення, як втратить взагалі театр, порівняно з тим, що пропонується? Це ж жива гра.

Безумовно. Театр втратить театр. Основне, головне. Контакт з глядачем, очі. Це жива істота.

Навіть для телеформату п’єси вистав писалися окремо.

Безумовно.

Їм виписувалися мізансцени, тому що це абсолютно інша природа, коли глядач бачить дуже близько, хоч і з екрана. І якщо зі сцени — це абсолютно інші методології.

Абсолютно особливий формат, так. Я пам’ятаю, коли була епоха VHS, як записували камерою наші вистави, приходили, ставили триногу, камеру, вставляли касету і писали. Загальний план — і вистава йде. Дивитися це було неможливо. Але я, наприклад, таке зберігаю в архіві для себе, як пам’ять, що була така вистава, в якій я брав участь. Все! Дивитися це, якщо буде така трансляція, я не знаю, що можна сказати.

У мене тільки на пам’яті театр імені Шевченка. Здається, їхні вистави спеціально записувала редакція телетеатру, національного телебачення. І давайте будемо відвертими, ваш театр, колишній театр імені Пушкіна, до повномасштабної війни грали вистави переважно російською мовою. Тепер ви оновлюєте цей репертуар. Що вам тепер показувати, якщо у вас одиниці вистав залишилися?

Я вам так відповім: було б бажання. Відновити можна. У нас в репертуарі був Мольєр, Шекспір.

Українською?

Ні, але є переклади, це можна відновити в українському форматі… У нас ще немає зараз, на жаль, повної трупи. Немає акторів для того, щоб це створити, відновити.

По Zoom будуть дивитися?

А по Zoom можна! Кожен зі своєї оселі, де він зараз мешкає, буде розповідати свої монологи… Потім режисер збере цей Zoom, і глядач буде дивитися.

А що з авторським правом?

Без юриста, причому юриста театрального фаху, тут не розібратися.

Якщо говорити загалом про ситуацію з театрами у Харкові під час повномасштабного вторгнення, як би ви її описали? Це повний занепад?

Повний занепад. Я не дуже люблю пафосні гасла, але я б сказав, що це певний геноцид. Можна було б працювати всупереч, не завдяки. Але все робиться для того, щоб тут, в окремо взятому місті, було ось так. Тому я вважаю це геноцидом мистецтва у Харкові. На мою думку, це так.

Добре, можливо б вам, кожному колективу, зібратися, написати звернення до Міністерства культури, Верховної Ради України, можливо, навіть звернутися до міжнародних інституцій за підтримкою як фінансовою, так і перевернути увагу? Ще є спілка театральних діячів, так само від неї зробити звернення. Якось же треба опиратися?

Ось для цього і потрібен професійний юрист. Бо ми існуємо на емоціях. Ми актори, емоційний пласт. А тут треба знати від А до Я, як це правильно розкласти по полицях.

Самостійно якось вирішити в власних колективах, коли це вже якби вирішено, не зрозуміло, як це можна.

Знову-таки в дискусіях наголошують, що кожен театр — це самостійна суб’єктна структура. Трудові колективи мають право вирішувати, як їм проводити трудову діяльність. Є трудові збори і так далі.

Але все одно всі директори, вони мають контракти, певні умови роботи.

Якраз контракт — це система рабства, в яку загнали, виходить, акторів. І була неприємна історія, що з багатьма контракти позгортали.

Як на ці гроші можна вижити?

Та ніяк. Розумієте, виживають, а що робити? Хтось десь, як може.

Це просто настільки унікальна професія.

Розумієте, коли кажуть: заробляйте самі.

— Добре, можна ми будемо заробляти?

— Можна, але не можна грати.

А вибачте, а як тоді ми будемо? Чим заробляти самі? Це наша професія! Це те, чим ми, вибачте, заробляємо гроші у тому числі. Окрім задоволення.

— Заробляйте.

— А як?

— Тільки не грайте.

Коли був великий протест щодо зарплатні в 16 тисяч, влада відступилася, побачила, яка величезна спільнота. Була реакція. Зараз я не бачила.

Це зайвий раз доводить, що вони були неправі. Якщо б вони були праві, вони б не відступилися від цього. Вони б наполягали на цьому, тиснули. «Ой, вибачте, мене дезінформували». Де вона зараз? Хто її пам’ятає?

Я теж сьогодні довго згадувала, як звали нашу голову обладміністрації…

Айна!

Ми нікого не ображаємо. Ми кажемо факти. Ми зараз у бік відставимо те, що це неправда. Взагалі при нашому житті, якби це було правдою, 16 тисяч — це забагато? Не доларів, не євро, гривень! Це окреме питання. Але це було неправдою. І тому так все закінчилося. Зараз — не можна виходити на протести за законом.

За законом виходити не можна. Але відстоювати своє право ми повинні. Я згадую історію часів Другої світової війни, коли принесли бюджет Черчиллю.

Так, це відома історія.

Про культуру. Якщо не буде культури, не буде країни. За що ми тоді воюємо? Це одна історія. Далі можна згадати історію з антикорупційним законодавством, з деклараціями, коли Верховна Рада прийняла закон, що через рік тільки будуть відкриті списки, громадськість встала на диби. І президент…

…заветував.

Мені здається, що актори повинні зібратися і скласти хоча б спільного листа. Але треба зробити і йти на перемовини, відстоювати вимоги свої, треба шукати діалог.

Спілкуючись з акторами, з представниками театрів, я відчуваю, що настільки колективи виснажені…

І залякані.

Не знаю, з приводу «залякані», але просто немає сил.

Я погоджусь з вами, Танюшо. Цілком погоджусь. Таке відчуття є.

І це ще дуже образливо. З року в рік ми бачимо це.

«Віддайте нам наші гроші, ну дайте нам грати! Ну please!» Що це таке? Я знаю, що вони нам на це скажуть. Вони скажуть: прикордонне, прифронтове місто і ніхто так не потерпає, як Харків.

Так було дійсно у минулому році, але зараз настільки все це стерлось і затерлось, що прилітає куди завгодно.

Ми з вами говорили перед ефіром, що вже за цей час можна було б знайти компроміс.

Безумовно. Можна було б знайти підвали, якісь споруди [крім ТКЦ, умови якого не всіх влаштовують — ред.]. Можна. Не забороняти одним розчерком, а взяти і знайти, допомогти, щоб дійсно це була допомога!

Я там написав такий жарт крізь сльози: щоб зберегти театр від забуття, яке пропонувалося раніше, не вийшло, тоді треба так, будемо онлайн.

А я хочу сказати, що місце порожнім ніколи не буває. Якщо немає нашого українського театру, це означає, що прийде хтось з іншим продуктом.

Я не думаю. Я думаю трошки інакше. Я не думаю, що якщо не буде українського театру, то прийде росія. Ні. Якщо не буде гарного українського театру, то прийде антреприза. Українська же, але антреприза. Коли ми будемо дивитися на медійні обличчя, які будуть нести нісенітницю.

Які можуть бути шляхи вирішення зараз? Ми вже бачимо, що позиція начебто схвалена… От ми робимо розголос, що ще може бути?

Чекати.

Як воно розвалиться все?

Ні, просто чекати.

Ні! 

Ви намагаєтесь, щоб я вийшов на майдан. Так, я розумію. Я не вийду. Я вже доволі старий для того, щоб знати, що треба чекати. Треба чекати і повз тебе пропливе, як кажуть. Хтось обов’язково пропливе.

Ви думаєте, що знищити театр навіть так не вийде?

Не вийде. Його не знищили віками. Ніхто, ні імперії, нікому не вдалося. І тут ми виживемо. І все буде добре. Але, на жаль, роки йдуть.

Якщо казати про себе особисто, то це роки, втрачений час. Вже сьогодні я не зіграю те, що міг би зіграти, скажімо, 5-10 років тому. Ще 5-10 років — я не зіграю те, що міг би зіграти сьогодні. Але театр не знищить ніхто. Навіть облрада.

Ресурс, особистий ресурс, про що думаєте, що хочеться ще встигнути зіграти?

Та просто пограти хочеться. Просто пограти. Просто відчути себе в професії. Коли я отримав перше майже за два роки запрошення до знімального майданчику, поїхав у Київ і став перед камерою, я був так схвильований, як вперше! Хоча за плечима вже є багато проєктів. Тому що ця вимушена пауза вибиває з тебе професію.

Професія актора — це тут і зараз, я наголошую. Тут і зараз.

Не те, що було колись: «ой, яка у вас там була чудова робота». Але то було. Що буде, не знає ніхто. А от тут і зараз — це про актора. І коли немає ані тут, ані зараз — тоді біда…

Ви всі півтора року були в Харкові? Чи доводилося виїжджати?

Доводилося виїжджати. Я повернувся в Харків у квітні цього року, з квітня цього року я вдома.

Застали обстріли? 

Застав обстріли. Удар по білому дому (обладміністрації 1 березня), Палацу праці. Все це застав. Я був в цей час в театрі.

Ви теж перші дні провели в театрі? Нам дуже багато про це розповідали, про цей підвальчик, укриття.

Так-так. Ноїв ковчег такий був.

Від пані Оксани Стеценко з театру Шевченка я чула таку думку, що тоді було таке відчуття, що от ми вийдемо і буде нове життя театру, коли все буде по-іншому, що точно театр заживе. Але війна триває…

Здавалося, що ось-ось все закінчиться. Бо цього не може бути у наші часи. Просто це Середньовіччя! Кам’яний вік.

Культурне життя в Харкові як-не-як є, але все одно ми маємо вже думати про повоєнний Харків. А якщо все-таки владу ми не переконаємо, щоб театри працювали і інші заклади культури стабільно, у що нам це обернеться?

І зараз вже я відчуваю, що є потреба у людей десь брати натхнення жити далі…

Так, бо життя триває. Як зараз живе Харків, це приклад того, що життя триває. Харків сьогоднішній і Харків минулого року — два різних міста. Я вважаю, що буде все, все буде. Культуру можна заганьбити, засунути, заховати на певний час. Так, мабуть, можна. Але все одно вона проб’ється, все одно вона буде. Покалічена, поранена, потрошку-потрошку підніматиме голову, але вона буде.

Будуть актори, письменники, режисери, будуть театри. Як би там не хотілося, кому би там не було щось зробити, не вдасться.

Я оптиміст, не завжди, але в цьому питанні я схиляюся більше до цього.

Ви ніколи не ставили собі питання, чому під час попередніх війн, які були, ставилися комедії, мюзикли? Чому, бо людям потрібна була казка, потрібен якийсь вихід з реальності… Людині у важкі часи потрібна казка.

В бомбосховищах і в метро, коли люди жили в метро, грав театр і слухали аудіовистави, казки… Я хотіла спитати про глядача. Можливо, по людях ви бачите, що зовсім все змінилося і грати доведеться якось по-іншому? 

Глядач дуже скучив за театром. Це я знаю точно. Дуже скучив! Що завгодно можна показати, він прийде і буде повна зала. Бо дуже скучив, є потреба. Мені як актору  ще не довелося працювати зараз, у цей час, перед глядачем. Але я бачив деякі вистави як глядач сам. І я відчував, що зал, на одному подиху все дивиться. Люди дуже скучили за всім цим. Це їм потрібно, як дихати.

Попри те, що театр для глядача [на повну силу] не працює, якісь репетиції ви проводите? Можливо, якусь підготовку?

Є, є репетиції. Я як людина театрально забобонна не хочу розповідати, поки не здійснений проєкт. Але так, щось діється.

Таню, В’ячеслав — актор дубляжу, йому тренуватися не доводиться. 

Дарма ви так думаєте. Дубляж — теж така штука, що якщо довго їм не займатися, то станеш перед мікрофоном — і все. Все спочатку. Я колись сказав, давайте я вам запишу абетку, а ви потім будете її там підставляти, мені так буде легше.

Хоча б дубляж відновився?

Так, звісно.

А новий закон якийсь про дубляж?

Де він той закон?

Так, про субтитри. Відстояла громадськість! 

Це якась думка, дззззз — а потім на! Ти стоїш і думаєш, а що це було?  Як це? Це відмінити, це застосувати, потім це застосувати, це відмінити. Що сказати? Це наша дійсність, в якій ми мешкаємо. Поки так.

Ви учасник цих подій. Від учасника і спостерігача це дуже важливо було почути.

Так, але якби на моєму місці сидів хтось інший з нашого кола, я не думаю, що він казав би щось інше або інакше.

Завтра ви приходите в театр…

А там все відмінили!

А там у вас в репетиційні залі стоять камери.

Камери, так.

Стоїть вся апаратура.

І кажуть: це буде онліфанс. Наживо. То намертво, а це наживо…

Наприкінці розповім маленьку баєчку. Я коли починав працювати у театрі, це були 80-ті роки минулого століття вже, у нас були капусники. Вони були дуже класні. Це була окрема тема нашого театру. І я тоді написав такий монолог. Він був такий трошки в стилі Жванецького — Діалог влади і театру.

Вибачте, я російською, бо я так написав.

Театр питає: «Ви не возражаете, если мы закроемся?»

Влада відповідає: «Боже сохрани! Лишь бы вам было хорошо!».

Ніби сьогодні.

От і все. Розумієте? От це відповідь на всі питання сьогодення.

Дуже вам дякуємо за приділений час. Сподіваємося, що влада почує, хоч щось видасть нове, але нормальне…

Що вона видасть щось нове, я навіть в цьому не сумніваюся. Будемо чекати з нетерпінням!