Про що не розкажуть наші імена Колонка
Блукаємо коридорами лікарні у пошуках конкретної палати та конкретного бійця. На визначеному ліжку побратима немає.
— Ім’я та прізвище, — лагідно просить медична сестра.
Ми зі «Снікерсом» та «Рексом» переглянулися:
— «Хан»…
— Друзі, це ж не ім’я, — відповідає медсестра.
Крім позивного, наша трійця не має відповіді. Ба більше, я не знаю імен «Снікерса» та «Рекса». Просто у нас якось не прийнято на ім’я… Ми зрештою знайшли свого, ще й дивувались, коли дізнались його ім’я.
Відтоді я частіше помічаю, як позивні замінюють імена. Перед свічником із хрестом, що символізує молитву за душі померлих, перелічую позивні, сподіваючись, що Богу відомі й вони…
Зазвичай позивний ми отримуємо ще під час базової загальної військової підготовки. Там два варіанти: або вигадуєш самостійно, або придумають тобі. Цивільне ім’я залишається в минулому житті, позивний супроводжує в новому.
Правила наступні:
1) В одному колективі не може бути двох однакових позивних.
2) Позивний має бути коротким й однослівним.
Я прийшла на службу «Кнопкою», так мене в дитинстві називав батько. Але на одному з місць служби мене нарекли «Зажигалкою» — через запальний характер.
Насправді позивні багато кажуть про нас. Почувши «Кальміус», стає зрозуміло, що людина з Донеччини. Популярні позивні — метеорологічні: «Вітер», «Мороз», «Холод», «Буревій», «Туман». Пишу це, а перед очима реальні люди й спогади про них. Не менш розповсюджені тваринні та пташині: «Ведмідь», «Сокіл», «Ворон», «Балу», «Фокс», «Яструб», «Кот».
Всі чули позивний «Малюк». У таких випадках мова йде, як правило, про статних, великих і міцних чоловіків. А як вам «Шкет» зі зростом 205 см?
І, звісно, у кожному підрозділі знайдеться свій «Дід».
Мої улюблені — рідкісні позивні… Так, знаю лише одного «Кактуса». З теплом згадую «Клумбу» — такий позивний вона отримала через численні татуювання з квітами на тілі. Зустрічала лише одного «Таклбері». Це кіногерой, який дуже любить зброю.
Та річ зовсім не в тому, чи позивний рідкісний, чи унікальний. За кожним — неймовірний характер. Ось «Санта», який завжди знаходив слова, аби заспокоїти мене. «Ісус», який кілька разів «воскресав» після важких боїв та поранень, вмів дуріти та співав пісню про черепаху, а ще сусідив з «Сатаною». «Мама Оля» завжди обігріє, з нею хочеться говорити завжди та про все. «Ас» — сапер, який показував, як готувати до використання тротилову шашку.
Ми й справді можемо не знати імен одне одного, проте нам відомо про здобутки та біль, кохання й розпач, минуле, теперішнє й плани на майбутнє. Ми вернемось додому й нас знов називатимуть Сергій, Влад, Катерина, Дмитро… Але телефоном казатимемо:
— Шо ти, «Татарин»?
— Та потроху, «Вовк».