Старі люди не дадуть збрехати: це було предметом гордощів для кількох поколінь харків’ян. Сам товариш Ленін наш Першотравень оспівав! Ще й іншим за приклад харківське святкування поставив. У тоненькій книжечці, виданій далеко за кордоном.
Згадана Іллічем маніфестація 1900 року, дійсно, вийшла надзвичайно масштабною. Про що і дотепер нагадує грандіозна сталева конструкція, встановлена на Лопанській набережній у 1981-му.
Ані мисливці за металом, ані декомунізація пам’ятник «Первой харьковской маевке» не зачепили. Бо, коли підходити формально, до більшовиків вона не мала жодного стосунку. Радянським людям ще зі школи вбивали у голови ленінську цитату:
«Большевизм существует, как течение политической мысли и как политическая партия, с 1903 года».
На жаль, їм не казали іншого: Першотравень відзначали і люті вороги російських комуністів. І ці святкування проходили теж дуже цікаво! От тільки Ленін про них нічого не писав. Бо не до того було Іллічеві навесні 1918-го: більшовики тікали з України, аж п’яти виблискували!
Натомість про Першотравень 1918 року розповіли вже у сучасній книжці, виданій за часів незалежності. «Історія міста Харкова ХХ століття» стверджує, що тодішня грандіозна демонстрація робітників стала «яскравим виявом протесту» проти «окупаційно-гетьманського режиму».
Авжеж, яскравим! Як згадував більшовик Сапожніков («Літопис революції» № 2, 1930 рік), нескорені харківські пролетарі мужньо несли сміливі гасла «Геть розстріли робітників!» і «Вся влада Радам!».
Може, й правда. Але тоді «окупаційно-гетьманський режим» слід визнати найліберальнішою з усіх влад, які бачив Харків. Хто не вірить, хай спробує уявити Першотравень 1919-го чи 1920-го під гаслами «Геть чекістський терор!».
Не виходить? Та ото ж! Але із «гетьманським режимом» теж не складається! Бо це у Києві Павло Скоропадський прийшов до влади 29 квітня. Та у Харкові про цю подію дізналися із значним запізненням: телеграф працював, як мокре горить, а поїзди із Києва повзли тоді зі швидкістю підстреленого равлика.
Тому Першотравень святкували у нас ще за законами Української Народної Республіки. Хоча й не без проблем.
Для вихованих у радянській школі, напевне, стане відкриттям, що «петлюрівці» вважали 1-е травня «Святом Трудящого Люду». Згідно із законом Центральної Ради «Про 8-ми годинний робочий день» від 28 січня 1918 року. Про це губерніальному коменданту Харківщини, отаману Мироненку-Васютинському, ще 24 квітня офіційно нагадав військовий міністр УНР Олександр Жуківський.
Виконуючи розпорядження міністра, отаман видав наказ №7 про те, що «в славетний день 1-го травня» треба буде «припинити працю по всіх державних та приватних установах, інституціях і закладах». Цим же наказом він дозволив «улаштування урочистих здвигів і маніфестацій і віч». Хоча на Харківщині з часу вигнання більшовиків було запроваджено військовий стан.
Але, як казав інший отаман – славетний Іван Сірко, «нужда закон зміняє!». У нашому випадку вона змінила навіть два «закони». Бо у Харкові з 29 квітня по 5 травня включно діяла ще й заборона на проведення розважальних заходів та всіляких урочистостей.
Це вже міський комендант розстарався – сотник Попсуй-Шапко. Як православний християнин. Бо ж «Свято трудящого люду» припадало на середу Страсного тижня, коли будь-які розваги для віруючої людини – суворе табу.
Але й тут перемогла політична доцільність! Наказом №10 по місту Харкову для 1 травня сотник зробив виняток: дозволив функціонувати «всім театрам, кінематографам та іншим місцям публічних веселощів».
Аби свято трудящих не перетворилося на свято непослуху, 30 квітня виступив із застереженням губерніальний комендант: «військовий стан м. Харкова і повітів 1 травня не знімається»! А для особливо нетямущих додав: «Участь громадян у маніфестації з усякою зброєю забороняється».
Що не можна робити під час свята, отаман Мироненко-Васютинський уявляв чітко. А от «позитивної програми» не мав. Бо у Київському військовому училищі, з якого він вийшов у 1904-му, «організації масових шоу» серед обов’язкових предметів точно не було.
Тому ще 27 квітня на першій сторінці газети «Рух» отаман вмістив оголошення: «Запрошую бюро, яке візьме на себе організацію влаштування свята 1-го травня у місті Харкові, завітати до мене з виробленим планом-церемоніалом… аби порозумітися і поінформувати мене».
На заклик «петлюрівця» відгукнувся… виконком Совдепу. Точніше, та його частина, що залишилася у Харкові. Адже 8-го квітня з міста втекли тільки більшовики і їхні союзники – російські ліві есери та анархісти. Совдеп продовжував функціонувати! Але вже не як орган влади, а як організація, що захищала права певного соціального прошарку.
Коли не весь харківський пролетаріат, то значну його частину ці люди точно представляли. На останніх, перед зміною влади, виборах виконкому Совдепу, до нього пройшли 59 чоловік. Серед них – 22 більшовика, 11 лівих есерів і 1 анархіст. Тобто, щонайменше, 25 чоловік у місті мали залишитися.
Судячи з того, що церемоніал святкування Першотравня з’явився в газетах уже 28 квітня, його підготували раніше, ніж вийшло оголошення губерніального коменданта.
План проведення урочистостей являв собою довжелезне, на 14 пунктів «простирадло», де все було розписано дуже докладно – які саме робітники і звідкіля приходять, коли, за ким, і куди рухаються далі.
Наведемо, як приклад, частину преамбули:
«Початок урочистого походу рівно о 10-ій ранку від будинку Міської Думи. На чолі здвигу йде Рада Робітничих Депутатів в особі Виконавчого комітету. За ним – Рада професійних спілок, оркестр музики».
Все це мало повільно рухатися з Миколаївського майдану (нині – Конституції) угору по Сумській. У хвіст лідерам у певному порядку повинні були прилаштовуватися колони пролетарів з різних частин міста. Фінал святкувань – багатолюдний мітинг біля іподрому.
Сценарій був стандартним, неодноразово «обкатаним» ще у 1917-му. Та від попередніх він відрізнявся наявністю суворого припису: «В цілях утримання лагідності та урочистості здвигу, всі робітники… не повинні йти натовпами по тротуарах, а йти рівними рядами по вісім чоловік в ряду». Помітно, що процедура з військовими узгоджувалася!
Вони ж, а не виконком Совдепу, затвердили цей церемоніал своїми підписами: «В.о. коменданта Харкова Попсуй-Шапко, старший значковий Сіманців».
Гасла для демонстрації затвердила Харківська Рада Професійних Спілок: «Хай живе 1-е травня!», «Хай живе соціалізм!» і тому подібні стандартні побажання. А любителів виявляти ініціативу суворо попередила вже цивільна харківська влада.
Маємо наразі лише російський текст телеграми, розісланої перед святом губерніальним комісаром Григорієм Степурою: «Противогосударственных лозунгов… не допускать. Виновные немедленно будут привлечены к суровой ответственности как за пособничество воюющему с Украиной врагу».
Над жорстко регламентованим святкуванням «у колону по вісім» безжально познущалася газета «Возрождение»:
«Со знаменами, омоченными в кровь шестимесячной гражданской смуты, по казенной указке церемониала, штемпелеванного комендантом Харькова Попсуй-Шапко, выйдет на улицу, вызываемый своими партийными герольдами, и харьковский пролетариат… Будет шагать плечом к плечу за непонятными большинству словами новых, не по прошлогоднему тихих лозунгов».
Аби дізнатися під кінець святкового дня, що скоро і за них можна буде отримати по шиї. Бо саме увечері 1 травня підтвердилася звістка про державний переворот у Києві.
«Хай живе соціалізм!» на кілька місяців стало неактуальним.
