«Постріл в українську мову»: у Львові поховали вбиту мовознавицю Ірину Фаріон

22/07/2023 — 22:00 | ТЕКСТ: ІРИНА ГНАТЮК, ТЕТЯНА ФЕДОРКОВА | ФОТО: ЛЬВІВСЬКА МІСЬКРАДА

22 липня у Львові поховали науковицю, громадську діячку, ексдепутатку Ірину Фаріон, вбиту пострілом у голову 19 липня. Прощання тривало кілька днів — на місці злочину біля будинку, де мешкала мовознавиця, утворили стихійний меморіал, до храму люди йшли два дні поспіль. Фаріон відома безкомпромісністю у питанні захисту української мови. На цьому тлі вона стала учасницею численних мовних скандалів. Торік посперечалася з «азовцями», за цим послідувало звільнення з Львівської політехніки, яке вона оскаржила в суді. Шалена вдача Ірини Фаріон не заважала їй працювати над вузькими темами та виховувати молодь. Про її внесок у розвиток українського суспільства та науки у коментарі «МедіаПорту» розповіли архиєпископ-емерит УГКЦ Ігор (Ісіченко) та отець Віктор (Маринчак), настоятель храму Іоана Богослова ПЦУ.

Позиція, яку захищала Ірина Фаріон, була екстремальною. І ображати «азовців» за те, що частина з них розмовляє російською мовою, вважати за непотріб будь-яку людину, яка на фронті розмовляє російською мовою, це, м’яко кажучи, дійсно, веде до розколу у суспільстві.

Холодно дивлячись на цю позицію, я не можу її підтримати. Адже Бог об’єднує, а роз’єднує його супротивник. Саме тому я ніколи не поділяв поглядів Ірини Фаріон. Я розумію, що у нас складна ситуація. Я розумію, як потребує українська мова підтримки! Як треба культивувати українську культуру, створену українською мовою. Я все це розумію. Але це треба культивувати, а не відганяти, засуджувати, відокремлювати та протиставляти.

Це нікого не виправдовує, коли він бере зброю в руки з такою метою. Найстрашніші речі в людській історії — це зловмисні, заплановані та холоднокровні вбивства. Хто бере зброю в руки, щоб убити супротивника по поглядах, немає виправдання. Існує вислів: «Я не згодний з вами, але я живу, щоби вільно висловлювати свої думки» — це принцип поведінки людини у демократичному суспільстві. З політичних міркувань воно скоєне, з якихось інших, немає значення, це вбивство має бути засудженим однозначно.

Ми розуміємо, що це виклик суспільству. Адже питання не лише в радикальності Ірини Фаріон. Питання в тому, що вона захисник! Будь-який захисник української мови після цього вбивства є під небезпекою, що його теж вб’ють, бо він захищає українську мову, українську культуру, український етнос проти геноциду. Треба бити на сполох, забезпечувати нашу безпеку з одного боку. З іншого боку треба морально і духовно засуджувати такі речі та казати — наше суспільство може бути незгодним з тим чи іншим його представником, але наше суспільство буде відстоювати його право на думку.

Той, хто обурюється позицією Фаріон, повинен був би передусім врахувати, що це позиція людини, якій надзвичайно болить доля народу, його культури і його мови. Болить тому, що кілька століть нас принижували, робили людьми другого ґатунку, вважали, що української мови немає, української культури немає, «нет и не может быть» — так про нас казали. І у всіх у нас болить.

Те, що вона мала таку крайню позицію, для суспільства може бути й було і тепер буде корисним. Для того, щоби суспільство почало рухатися в бік захисту та утвердження української мови й культури, треба, щоб хтось збуджував його, дратував його, стимулював. Причому, хтось повинен займати крайню позицію — тоді ми зсунемося у необхідному напрямку. Тут є парадоксальний ефект. Те, що в моїх попередніх поглядах було надто радикальним, тепер мною сприймається дещо інакше. Її позиція була надто радикальна, але корисна. І тому, безумовно, це був постріл в українську мову, в українську культуру, в український етнос. Це геноцидний акт. Знищення діячів культури є однією з ознак геноциду.

Фото: Львівська міськрада

Архиєпископ-емерит Ігор (Ісіченко): Я зустрічався з Іриною Дмитрівною неодноразово. Ми були у добрих стосунках. Колись при першій зустрічі вона зізналася, що викладала на початку 90-х років українську мову за нашим підручником, який ми підготували на факультеті Харківського університету. Потім двічі організувала презентації моїх книжок у політехнічному інституті у Львові.

Очевидно, що ми з Іриною Дмитрівною були людьми різної вдачі, відмінних поглядів, але в той же час вона заслуговує не тільки на пам’ять, але й на захоплення як дуже яскрава особистість. Таке масштабне і важке прощання з Іриною Дмитрівною змушує нас замислитися над одним дуже важливим питанням, фундаментальною для українців проблемою: наскільки ми вміємо цінувати таких особистостей. Ви бачили, скільки людей прийшло попрощатися. Три церкви зібралися разом.

У чому «завинила» Ірина Дмитрівна? Вона завжди говорила те, що думає. Вона не приховувала своїх поглядів. На жаль, у нашому суспільстві, знівельованому в радянські часи, ще панує думка про те, що зі своїми думками не треба висуватися, варто пристосуватися до оточення, говорити те, що вигідно в цей час. Вона робила якраз навпаки. І це викликало шквал невдоволення щодо неї. Для неї це [висловлювати власну думку відкрито] було набагато важливіше, ніж політична діяльність. Вона змушувала нас повертати почуття власної гідности, говорити жорсткі суворі речі. Це той урок, який залишився нам. І я просто не уявляю, хто із таким самим талантом і запалом, як загибла Ірина Дмитрівна, зуміє це робити надалі.

Опоненти Ірини Дмитрівни закидали після кожного її жорсткого виступу — у неї було кілька таких резонансних виступів, які викликали справді поділ у суспільстві — що «вона діє на шкоду Україні, що вона діє на користь Кремля». Я б сказав, що це загальна модель взаємних звинувачень протягом багатьох років. Дуже всерйоз сьогодні приймати це навряд чи варто. Наскільки це вигідно росії? Знаєте, росіяни — такий специфічний народ, який дуже своєрідно розуміє свою вигоду. Яка вигода росії із теперішньої війни з Україною? Жодна нормальна людина у світі не може сказати. Але очевидно, що в росії хтось захоплюється цим, співає «Я русский», з пошаною ховає бандитів, які вбивають наших людей на нашій території. Це зовсім інший світ.

І якраз місія Ірини Дмитрівни була у тому, щоб допомогти нам зрозуміти цю інакшість. Ми у Харкові почали розуміти цю інакшість, тільки коли на нас почали падати російські бомби і ракети. І тоді мої сусіди по Північній Салтівці, наші з вами земляки, почали усвідомлювати, наскільки різні цивілізації тут і по той бік кордону. Заслуга Ірини Дмитрівни була у тому, що вона з усією властивою їй різкістю показувала цю відмінність. Допомагала нам її відчути, відчути її біль.

Я можу сказати про її академічну діяльність. Вона надсилала мені на рецензію свою докторську монографію. Вона займалася у дуже вузькій як науковець сфері історією української мови, мовою староукраїнською. Я чув про неї як викладача ділової української мови у Львівському політехнічному інституті те, що студенти захоплювалися її лекціями. Люди абсолютно далекі потім говорили мені, що з інших інститутів ходили просто послухати її лекції. Вона була людиною дуже артистичною, захопленою своїм предметом. І це був предмет, який переростав поняття ділової української мови, це було творення вільної сфери для розвитку української мови. Те, чого досі бракує зокрема у нашому Харкові.

Нам треба пам’ятати, що ми живемо в епоху гібридної війни. Кожного з нас можуть використати як знаряддя для розколу суспільства. Треба вміти від цього захищатися. Ірина Дмитрівна не завжди вміла і хотіла це робити. Вона була людиною амбітною і вважала нижче своєї гідности захищатися від людей, які її намагалися зупинити. Але попри всю свою некомфортність для частини суспільства, вона вміла давати той імпульс, який допомагає нам відчути суголосність, спільність, те, що нам найважливіше для того, щоб виграти цю війну. Не тільки цю у розумінні війну зброї, але і війну гібридну.

Найбільше застереження, пов’язане з цією смертю, буде для тих, хто поквапився судити Ірину Дмитрівну. Я зустрічав кілька злих, неприємних коментарів навіть після смерті Ірини Дмитрівни. Але я думаю, що більшість людей, які чинили неетично щодо неї за життя, мали б зараз каятися у своєму серці. Це теж для нас повторює урок її смерті: не квапитися воювати, ворогувати, засуджувати людину за те, що вона має свою думку. Навпаки цінувати тих наших співвітчизників, які мають свою думку і здатні її відстоювати.

Таких куль [в українську націю, культуру] у нас вже було дуже багато. І ми встигли переконати світ, сподіваюся, і самих себе, що нас не вбити цими кулями. Як би не була вона спрямована, хто б її не спрямовував, я дуже сумніваюся в тому, що зуміють знайти замовників і реального вбивцю Ірини Дмитрівни. Але в кожному разі це знак небезпеки для нас. І заохочення берегти одне одного. Бути пильними. Не забувати, що фронтом бойових дій є вся Україна, а не тільки наші прикордонні райони в Липцях чи Вовчанську. Я думаю, що нас не здатні вбити ці кулі і все залежатиме від нашої стійкості, згуртованості, уміння мобілізуватися у такий важкий час.