Подвійний код, або Шевченко 2.0 Колонка
«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…». Слова Кобзаря і саме його імʼя у XXI столітті звучать не як відгомін минулого, а як виклик теперішньому. У славетному театрі «Березіль», що був заснований понад століття тому Лесем Курбасом і носить імʼя Тараса Шевченка, у пограничній екзистенціальній ситуації прифронтового міста Харкова з його нескінченними сиренами і обстрілами — попри війну та одночасно завдяки війні, саме як жест-символ нашої незламності та протистояння, — воскресає драйв естетики авангарду і провокації, дух зухвалого творчого експерименту.
Фантасмагорична шоу-вистава «Шевченко 2.0» схожа на унікальну подорож до колективного підсвідомого, занурення у сутінки сновидінь, що повняться двійниками фізичної дійсності. Не випадково жанр постановки — «Сни на 2 дії». Межа між фантомом і дійсністю зникає, і глядач потрапляє у пограничний світ привидів, де переплітаються ідеальне і реальне, історичне і сучасне, російськість і українськість, війна і мир, комічне і трагічне, кохання і ненависть, сміх і плач, життя і смерть. Усі опозиції тут, ніби віддзеркалюючись одна в одній, відчиняють портал до дива, що має назву «магія театру».
Кобзар постає перед нами не в архаїчно-пафосному етнографічному ореолі, а у розсіяному світлі сучасних проєкторів, у грі відеомапінгу і спецефектів, у тривожній пульсації теперішнього. Те, що колись називали патетикою, тут перетворюється на людяність. Шевченко перепрочитується крізь призму сучасних подій, а вони переосмислюються через його слова. Втім виставу аж ніяк не можна назвати спробою переказати особисті щоденники і вірші Кобзаря, а, скоріше — деконструювати його образ, розкласти його на коди, знаки, сенси, щоб потім їх розшифрувати і сконструювати з них абсолютно нову, актуальну театральну мову. В ній Шевченко не постать, а програма дії. Не пам’ятник, а генетичний прафеномен, що генерує гнучку і рухливу національну свідомість.
Усе, що повʼязано з цією виставою, гіпнотизує загадковими подвоєннями. Сама назва «Шевченко 2.0» є алюзією на те, що сучасність є ніби «другою версією» історії — її пост(мета)модерним цифровим двійником. Шевченко 2.0. Дві дії. Подвійництво і тіні.
9 жовтня 2025 року у Харкові відбулося своєрідне «друге народження» цієї вистави, її, так би мовити, реінкарнація. Знову гра двійників? Схоже на те. І тут доречно здійснити коротенький екскурс в історію. Відомо, що первісний задум вистави про Шевченка як нашого сучасника з піснями на його вірші зʼявився ще напередодні війни, у січні 2022-го. Натхненна робота над реалізацією задуму відбувалася понад два роки у драматичних (і йдеться не про театральну драму) умовах повномасштабної агресії, буквально в зоні обстрілів, у тому самому місті-фортеці Харкові, що є пограниччям між росією і Україною. Премʼєра відбулася 11 листопада 2024 року, і було це не в нашому місті (через небезпеку, спричинену воєнною ситуацію), а у Києві, на великій сцені Національного театру імені Івана Франка. З того часу через заборону використовувати велику сцену театру у Харкові вистава здебільшого гралася за його межами. І ось майже через рік після премʼєри зʼявляється оновлена версія. Відкривається «друге дихання». Тут, саме у Харкові.
«Друга премʼєра снів у двох діях Шевченка версії 2.0?» — запитаєте ви. Так. Дзеркальність. Двійництво. Роздвоєність. У мерехтінні двійників вистава, як живий організм, одного разу народившись на світ, продовжує жити своїм власним життям — нескінченно розвивається. Змінюються акторський склад, локації та сцени, глядацькі аудиторії. І кожного разу це нове дійство. Однак харківська «друга прем’єра» постановки, як зізнаються автори, є її найсильнішою, найвдалішою версією.
Вербалізувати емоційне враження від цієї події вкрай складно, майже неможливо — через ризик спрощення. Однак все ж таки спробуємо. Вистава «Шевченко 2.0» театру «Березіль» — це містична театральна феєрія. Вона «чіпляє» і довго «не відпускає». Відлуння триває і залишає у свідомості глядача дивну порожнечу, схожу на тишу після молитви. У ваше серце проникає і заморожує вас ізсередини байдужий механістичний голос зі сцени, що періодично нагадує Кобзареві, коли він помре: «до дня смерті залишилось…»
Життя поставлене на лічильник. Разом з акторами ми ніби спускаємось в підземелля оркестрової ями, і сама Доля посипає могили землею і камінням. Але потім ви прокидаєтесь і стаєте іншими. Нове життя, грайливе і щасливе, наповнене сміхом і світлом.
Гіпнотичне дійство, в якому ви вмираєте і знову народжуєтеся, — візіонерський погляд чи то в вічність, чи то в мить «тут і тепер». Це ініціація, в якій, ніби у вагнерівській утопії gesamtkunstwerk, поєдналися неймовірна сценографія, яскравий візуал, авангардна музика, щемлива лірична поезія та блискуча гра акторів.
Цей «бурлескний виплеск синестетики» став можливим завдяки творчій колаборації автора ідеї та текстів пісень Бориса Гриньова, драматурга Дмитра Тернового, режисера Олександра Ковшуна, фешн-дизайнера Костянтина Пономарьова, композитора Олександра Щетинського, акторів Олексія Грідасова та Валерія Брильова, а також багатьох інших талантів — справжня констеляція зірок.
Вже перша загадкова мізансцена, напевно, може слугувати прологом і своєрідним ключем для інтерпретації цілого. Перед нами мовчазний екстатичний діалог двох незнайомців. Вони здаються схожими, але вони різні. Два всесвіти, між якими розіпʼяте наше життя. Театральна сцена мимоволі стає прірвою — нездоланним водорозділом між ними. Актори обмінюються не словами, а жестами та рухами, незрозумілими посланнями, тягнуться один до одного, але один одного не здатні досягти. Між ними — безодня.
На перший погляд, все просто. З одного боку — «дійсність, якою вона є»: Кобзар реальний, живий, справжній. Такий, яким він постає зі свого далекого ХІХ століття крізь рядки своїх щоденників. З іншого — «дійсність, якою вона здається»: Кобзар ідеальний, вигаданий, уявний. Такий, яким він живе в сучасній свідомості.
Його постать, що давно перетворилася на монумент, музеєфікований і забронзовілий, стала хрестоматійним образом національної ідентичності. Його вірші знає на памʼять кожен школяр: «Мені тринадцятий минало…».
Однак тому, хто пережив разом з акторами цей епатажний таємничий обряд театральної посвяти і долучився до захоплюючого енергетичного потоку палких аплодисментів у фіналі вистави, стає зрозуміло, що в житті, як і на сцені, все набагато складніше, ніж ви думали раніше. Першого: «справжнього» Шевченка — ми не знаємо і ніколи не узнаємо, бо він віддалений від нас майже двохсотрічною дистанцією. Другого: «вигаданого» Шевченка — ми знаємо надто добре. Він близький, рідний, знайомий кожному з нас із самого дитинства і «справжньо» присутній у відблисках нашої памʼяті, однак саме тому і тут він «не є, а здається»: як ілюзія, вигадка, гра уяви.
Дотик цих двох образів і створює «подвійний код» ключового меседжу «Шевченко 2.0». Такий собі парадокс нового українського «театру абсурду», коли дистанція зближує, а близькість віддаляє. Коли історія осучаснюється, а сучасність втягує у свою воронку досвід минулого. Відсутнє грає у свою присутність. Так живе памʼять. І містерія вистави в тому, що два Кобзаря, нарешті, зустрічаються і дивуються факту існування один одного. У сценічному просторі «Березоля» образ Тараса виходить за межі лінійного часу: Кобзар зустрічає себе самого — молодого й старого, живого й мертвого, і в цій зустрічі народжується те, що іменується словом «катарсис». Це, мабуть, і є «третій шлях», що обʼєднує полюси й веде по той бік будь-яких протилежностей.
У шквалі рецензій і відгуків, що викликала вистава, звучать слова на кшталт:
«Тарас зняв кожуха», «митець, що спускається з постаменту», «прибрати пил» з творчості поета. Як влучно висловився один із критиків, «одна вистава — два Шевченка».
Дійсно, так. Один із них дивиться з ікони, другий — із глибини власного болю. В їхньому діалозі голос розщеплюється на шепоти і крики. Тут поріднилися і стали одним цілим чорний гумор і жах. Між ними — актори, котрі, здається, не грають, а теж проходять шляхом двоїстості, шукаючи рівновагу. Але так її і не знаходять. Лише ставлять все нові й нові питання, залишаючи їх відкритими. «Шевченко 2.0» не пропонує відповіді, він запитує: хто ми, коли вимовляємо ім’я поета? Хто ми, коли читаємо його слова? Чи це ми їх промовляємо, чи вони — нас? І чи може нація, що століттями говорить мовою болю: панщина, Голодомор, Бабин Яр, Чорнобиль, Небесна сотня Майдану, російсько-українська війна — нарешті заговорити мовою любові?
Ось лише один знаковий епізод у художній траєкторії вистави, той епізод, що є її нервом і може розповісти про притаманні їй миттєві стрибки між світами. Позаминуле століття. Солдатчина. Тарасового товариша карають за непокору жорсткими ударами, кількість яких здається незліченною. Напруга зростає. З кожним новим ударом біль стає все сильніше, серце стискається, і ви провалюєтесь у безвихідь. Перед вами світ «банальності зла», несправедливості та безглуздого насилля. Тарасів товариш приходить до тями, обертається до глядачів, запалює цигарку і вигукує: «Слава Україні!»…
Сотні глядачів у глядацькій залі в один голос відповідають: «Героям слава!». І тут гештальт перемикається: раптово машина часу переносить нас до реалій теперішньої війни. Крізь тінь минулого просвічує впізнаваний образ героя Олександра Мацієвського — того самого, який колись сказав: «Мамо, я ніколи не здамся у полон!». Того самого, який все ж таки потрапив у полон і якого відтепер знає вся наша країна. Того самого, якого 30 грудня 2022-го поблизу села Довжанка розстріляли росіяни після його слів «Слава Україні!».
Обидві дії вистави насичені образами неволі та примусу, темними ознаками «суспільства влади», що «наглядає та карає»: каземат, вʼязниця, лікарня. Однак чим більше темряви, тим ближче і тепліше промені світла, тим більш строкатим і багатокольоровим стає сценічний простір, тим гучніше звучить заклик Кобзаря до свободи: творчості, поезії, пристрасного кохання. Ба більше — заклик до волі як ключового маркера українськості, що і сьогодні надає нам силу протистояти агресії, боротися насмерть, вірити в те, що настане Перемога: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!».
Поняття «подвійний код» — дитятко епохи постмодерну — означає, що кожен твір розрахований на, як мінімум, два рівні сприйняття: на поверхневому рівні мистецький твір має зрозуміти будь-яка пересічна людина «з вулиці», а другий — глибинний — рівень кодування спрямований на витонченого поціновувача, глядача-ерудита. І кожен, ніби вдивляючись в дзеркало, може взяти від твору мистецтва лише ті емоції і сенси, які йому доступні, і рівно стільки, скільки він здатний вмістити.
Постаті на сцені то розчиняються у спільному ритмі, то знову розділяються, як уламки одного серця. У цій виставі немає єдиного героя, бо герой тут — сам простір між «я» і «ми». Розмова про Шевченка стає розмовою про нас: про націю, що вміє одночасно страждати і сміятися, воювати і співати, мовчати і промовляти. Тут Україна — не держава, а стан душі, що намагається впізнати власне відображення. Двійники проходять крізь темряву сцени, ніби крізь власну історію. Вони нагадують, що Україна завжди була на межі — між імперією й свободою, між вигнанням і поверненням, між смертю і воскресінням. І саме це тремтіння між двома станами і є нашою сутністю.
Якщо класичний Шевченко — це голос, то Шевченко 2.0 — це резонанс. Реверберація. Звукова хвиля, що відбивається від усіх поверхонь — історичних, медійних, тілесних. «Друга премʼєра другої версії» Шевченка — це не ремейк, а перезапуск. Не вшанування, а перезавантаження. Бо кожна людина, кожний топос і кожна епоха прочитують його наново — у власному форматі, на власній частоті, власною мовою. Відчуття подвійності — це й відчуття життя: між пам’яттю і сном, між словом і луною, між маскою й обличчям, між тим, чого вже немає, і тим, чого ще немає, між тілом і свідомістю, між московією та Україною, між вʼязницею і волею. І можливо, справжній Шевченко завжди був саме там — у проміжку, у пограниччі, у коливанні між двома світами. Бо лише між ними, на самому краю, і народжується «вічне теперішнє» мистецтва, його «нескінченне зараз».
У режисурі вистави є щось від стародавнього ритуалу. Змінюється світло — і Шевченко то стає пророком, то блазнем, то просто людиною, яка втомилася нести свою історію. Радість і сльози тут міняються місцями: трагедія народжується зі сміху, іронія — з відчаю. Може, тому залишається враження, що вистава має заманливо відкритий фінал. Зал стоячи підхоплює пісню, що звучить зі сцени, і кожен мимоволі починає рухатись, підкоряючись спільному ритму. Це не фінал, це пауза між двома подихами. І саме в цій паузі відкривається нове відчуття присутності Шевченка — не як постаті, а як поля, у якому ми всі взаємодіємо, сперечаємось, слухаємо одне одного.
Може, у цьому й полягає сенс «2.0» — не у версії, а у відлунні. У тому, що Шевченко продовжує переписувати себе в кожному, хто промовляє його слово. Шевченко 2.0 — це не кінець і не початок, а мертва петля мистецького самозабуття — буквально за-буття. Це легке запаморочення свідомості в театральному колі уходу-і-повернення, після якого ми знову чуємо голос — не музейний, а живий. Голос з міжчасся, що говорить мовою «подвійного коду» творчості: «Ти певен, що це я дивлюся на вас, а не ви — крізь мене? Я — не ваш і не їхній. Я — двійник, який нарешті став собою».
Читайте також на MediaPort: Позбутися стереотипів про Кобзаря: як «Березіль» готувався до прем’єри