Початок заселення поблизу Харківського городища: як козаки церковників потіснили Колонка

Землі, на яких була побудована фортеця Харків, до середини XVII ст. не використовувались осілим населенням. Вони розташовувались південніше Білгородської оборонної лінії та були поділені між двома власниками. Все, що було південніше місця злиття річок Харків і Лопань, належало місту Чугуєву, а все північніше, включаючи і Харківське городище, — собору Миколи ратного міста Білгорода. Землі по правому берегу Лопані залишались без власника. 

Перші згадки земель майбутнього Харкова не дають нам повноцінного уявлення про місцевість. Межова книга 1644 року чітко визначає кордон між церковниками та чугуївцями. Він проходив по річці Харків, у гирлі якої позначали велику піщану мілину, Харківський ліс та Харківську поляну. Зустрічаємо і інші доволі цікаві топоніми, які сьогодні знаходяться в межах сучасного Харкова: Жовтий курган, Красна лука, Рибний байрак, Високий курган. По цій межовій книзі частиною земель церковники поступились на користь чугуївців, що, власне, призвело у подальшому до появи скиту на Харківському городищі.

У 1646 році через Харківське городище була прокладена дорога між Білгородом, який був центром Білгородського помісного полку, і Можеським острогом (Валками). Поблизу майбутнього Харкова дорога йшла по правому берегу річки Харків від Великої Данилівки, біля Білгородської криниці піднімалась угору по сучасній вулиці Героїв рятувальників і далі через Харківське городище (Університетську гірку) спускалась на мілину через річку Лопань, від якої йшла по її правому берегу по сучасній вулиці Конторській. 

Проходила поруч із Харковом і ще одна важлива дорога, яка поєднувала Чугуїв і фортецю Білгородської лінії — Хотмижськ. Не будемо забувати і про те, що Муравський шлях теж пролягав неподалік Харкова. Саме тому довелось будувати в його напрямку додаткові укріплення на річці Ржавець — щоб на випадок приходу татарських загонів попереджати гарнізон.

В тому ж 1646 році білгородський Миколаївський собор вирішив заснувати на власних землях при дорозі на Можеський острог на Харківському городищі Миколаївський скит, оскільки на ці землі почали зазіхати служилі люди, які вже на той час отримали землі по річках Лозовий колодязь, Борщовий колодязь, Вільховий колодязь, Проходський колодязь, Донецьке правороття. Скит мав суто економічні завдання: випасати скот, заготовляти рибу, дичину, мед. Побудували його на тому місці, де у майбутньому зведуть Миколаївську церкву Харкова (сьогодні це початок вулиць Григорія Сковороди та Миколаївської). То був невеличкий острожок зі стоячим дубовим тином та воротами. В середині стояли декілька будівель: капличка, хати для проживання робітників та сараї для заготовлених припасів. Заправляли в скиту соборні священники по черзі.

Доволі швидко скит почав розвивати свою діяльність і у 1648 році населив слобідку зі своїми найманими робітниками. Вона була оселена на високому березі річки Харків у Білгородській криниці і дорозі на Можеський острог. Населення слобідки почало займатись скотарством і землеробством, побудувало першу греблю на річці Харків, поставивши млин на два постави. В самому скиту каплицю збільшили до невеличкої Миколаївської церкви, яка простояла щонайменше до кінця XVII століття.  

Миколаївський скит жив собі своїми економічними турботами, аж доки у 1651-1652 роках не прийшла перша партія українських козаків з Чигиринського полку (37 родин) на чолі із отаманом Іваном Васильовичем Кривошликом. Ця перша партія просувалась від фортеці Вольний, де отримала дозвіл оселитись у Чугуївському повіті, тобто нижче злиття річок Харків і Лопань. Однак ці землі були вже зайняті чугуївськими служилими людьми. Тому на правах займанщини козаки осіли на правому березі Лопані навпроти Харківського городища. Доволі швидко вони опанували території біля сучасного Благовіщенського собору і почали будувати хати не тільки вздовж Лопані, але й на лівому березі річки Харків. Піп Іван при Миколаївському скиті почав писати скарги:

«запустошили, зверь бьют и рыбу ловят и дельные деревья секут».

Однак цим поселенцям царевим указом було дозволено залишитись біля майбутнього Харкова. Це дуже важливий момент в історії міста, оскільки фактично вже у 1653 році почали формуватися дві слободи: Лопань і Харків. 

x

Далі події розвивались не на користь церковників. Отаман Іван Кривошлик імовірно отримав дозвіл московського уряду привести більшу партію поселенців, які б могли осісти поблизу Харківського городища і побудувати фортецю. Зацікавленість московитів можна зрозуміти: власних сил на побудову фортеці південніше Білгородської лінії у них не було, а головне — не вистачало людей на формування значного гарнізону. Кривошлик же переконав, що зможе привести декілька сотень козаків.

Власне, так і сталось. Наприкінці 1653 року через фортецю Вольний на Білгородській лінії з Кривошликом приходить велика партія козаків із родинами, вихідців з Чигиринського (містечка Крилів, Бужин, Боровиця) та Полтавського (містечка Зіньків, Ковалівка, Опішня, Багачка, Котельва) полків, які фактично сформували майбутні дві полкові сотні Харківського козачого слобідського полку. 

Наприкінці лютого 1654 року прийшла ще одна партія козаків з Полтавського полку, яку привів Максим Тимофієв. У слободах Харків і Лопань оселилась тільки частина з них. Здебільшого вони осіли в Хорошеві, Змієві та Липцях. Не всім сподобалося на новому місці. Тому слободи Харків та Лопань частково втрачали поселенців, які розходились по інших поселеннях.  

У вересні 1654 року обидві слободи були включені у склад Чугуївського повіту під управлінням чугуївського воєводи. Єдиною проблемою на той час була відсутність межування, що, звісно, спричиняло постійні непорозуміння між чугуївцями і майбутніми харківцями через використання земель. Цей недолік було виправлено тільки у 1663 році. 

Так розпочиналось життя осілого населення в слободах Лопань та Харків. 

«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort, стежте за оновленнями, долучайтеся до Спільноти!