«Побачимо», «розберемося», «щось вигадаємо». Про плани Колонка
Двоє дядьок за 40, одягнені в піксель. Потяг «Краматорськ — відпустка». В нашому купе розмова про плани закінчується філософським швейковським:
— Ще ніколи так не було, щоби якось не було…, — зітхання додається.
Це було майже два роки тому. Я поверталася зі співбесіди у штурмовій бригаді до себе в ТрО. Тоді я взагалі не збагнула усієї глибини цього зауваження. Але ж, як то кажуть, старий воїн — мудрий воїн!
Річ у тім, що цивільне життя — це коли план і його реалізація залежить переважно від тебе. А я фанатка планування, люблю, коли все працює як годинник. І ні, справа не в дисципліні. Просто я дуже тривожна людина і мені спокійніше, коли я контролюю ситуацію, себто маю план а (б, в, г, д і далі за алфавітом).
Чесно кажучи, того ж я чекала і від свого військового життя. Бо де ж, як не в армії місце чіткому плану на сьогодні/завтра/завжди? В армії — напевно, так. На війні — нєєєє.
Тут треба віддати належне терпінню моєї першої командирки. Нині мені смішно від згадок про її щире здивування у відповідь на мої вимоги чітко визначити терміни зйомки та технічне завдання.
Тоді слова «побачимо», «розберемося» і «щось вигадаємо» — викликали у мене шквал роздратування. А вона тільки зітхала і не виписала мені жодної догани, хоч дуже хотіла і було за що. Дякую, «Руда»!
Пройшли роки (ох як сумно це визнавати, я ж збиралась послужити півроку-рік — і Перемога), перш ніж я не тільки стала розуміти фішку «побачимо», «розберемось», і «щось вигадаємо», а й взяла її на озброєння. Тепер часто саме я промовляю це оточуючим.
Мені гріє душу вічна жага іноземних журналістів посекундно знати, що і як відбуватиметься на зйомці. Зрозумійте, я б і рада відповісти, але я «угукаю», «агакаю» і обіцяю дізнатись більше деталей. Та насправді діалог з контактною особою з підрозділу, де ми будемо знімати звучить так:
— То як, зможемо показати те то й те то?
— Та ну шо, да. Приїдуть, побачимо. Щось придумаємо, розберемось.
— Плюс, — усміхнено відповідаю я, — ну ви ж красіві приїдете, тактикульні?
— Красіві — не знаю, броніки візьмем.
— Та не прибідняйтесь вже, я ж знаю, що ви красавчики.
— Ну подивитесь…
І в цей момент я відчуваю неописуємий спокій. Знаю, що ми дійсно придумаємо і розберемось. Бо служба і війна — постійний безперервний вихор подій. Щось завжди піде не за планом, тому є моменти, які краще просто не планувати, а ринути в течію.
Так довіра до побратимів принесе тебе на берег. Не одразу і не на той, звичайно. Кілька разів зміниться час «допливу» та «точка зустрічі». Проте рано чи пізно все буде добре. І це ще раз доведе: треба просто довіряти тим, хто поруч. І любити їх такими, як вони є. І вірити, що у них все вийде.
Два роки тому я завжди питала у бійців про плани на майбутнє і більшість їх мали. Я теж мала. Була впевнена, що повернусь у журналістику.
Сьогодні не питаю про потім, бо знаю, що почую. Бо я і сама б так відповіла. І не тому, що немає мрій і планів. Просто війна навчила: ще ніколи так не було, щоби якось не було. Тому коли наступить це майбутнє, ми перші побачимо і розберемося і вигадаємо щось таке, що здивує всіх.