Площа Свободи: як бліцконкурс ігнорує всі проблеми

До мене та моїх знайомих архітекторів в останні дні часто звертаються із питаннями: «Ну от я розумію, що та колона просто жахлива, але що ти бачиш на цьому місці?» Не починайте думати з кінця — зеленої галявини, фонтану, пам’ятника і т.д. Хоча цей шлях і виглядає найпростішим, давайте все ж таки почнемо спочатку — прямо з повалення пам’ятника Леніну. Принаймні до цього ніхто не виносив на обговорення питання про те, що у нас є якісь проблеми з цим місцем.

Якщо розглядати повалення Леніна як символічне прощання із комунізмом, то новий пам’ятник ставити було б як мінімум нелогічно. Адже підтверджувати свою значущість пам’ятниками потрібно лише тоталітарним режимам. У вільному суспільстві не потрібно ніяких знаків. Немає таких пам’ятників демократії або гігантських меморіальних комплексів рівності, або мавзолеїв головним лібералам. Бо вільне суспільство це про горизонталь, а не вертикаль. Про практичні потреби і високий рівень життя, а не ідеологічну боротьбу.

З іншої точки зору, повалення пам’ятника та демонтаж постаменту не можна так і залишити. Колись кругла клумба, оточена конструктивістськими будівлями, отримала додатковий відросток в бік прямокутної частини, був зроблений насип (якраз для постаменту), а також висаджений сад. Тепер все, що було композиційно направлено на підтримання пам’ятника, вже не виконує своїх завдань. Тут і непрофесіонал побачить проблему.

Не треба також бути архітектором, щоб озирнутись ще трохи і побачити порожню багатометрову площу, яка вже давно не приймає багатотисячні паради. Сьогодні майже третина віддана під автомобільні проїзди та паркінг. А за винятком концерту «Queen» та фан-зони під час матчів Євро-2012, ця частина площі не була цілком задіяна з радянських часів. Навіть під час останнього святкування Нового року вона була напівпорожньою, хоча окрім сцени на площі був розташований каток із кафе та десятки кіосків з їжею та напоями.

Повернувшись знову до круглої частини, ми побачимо, як вдало її взяли в кільце три прекрасні споруди. Чи важливий вид на цей архітектурний ансамбль для нас? В центрі перший європейський хмарочос — Держпром (який не став відомим, як Ейфелева вежа, не в останню чергу через залізний занавіс), а з боків два корпуси Університету Каразіна. Треба пам’ятати, що студенти — одна з найважливіших складових бренду міста. І коли вже вони вчаться поруч із центральною площею, чи вважаємо ми за необхідне приділити увагу їхнім потребам?

От вони проблеми, які варто вирішувати.

Як користуватись площею? Навіщо ми маємо пустир в центрі міста? Чи влаштовує нас те, що через площу проходить автодорога? Як обладнати сад перед університетом так, щоб студентам було приємніше проводити там час? Як зберегти та підкреслити архітектурний ансамбль? А також: де харків’яни призначатимуть місце зустрічі; чи завжди стоятиме намет перед обласною адміністрацією; чи потрібен інформаційний туристичний центр; як площа взаємодіє із садом Шевченко; реорганізація парковки; зручне використання площі під час масових заходів та ще безліч важливих дрібниць.

Оголошений міською владою конкурс на пам’ятний знак ігнорує всі реальні проблеми. Він проголошує, що єдина проблема, яку ми маємо, — це пам’ять, і вирішити її можна виключно встановивши масштабний знак. В той же час з умов не ясно, чому саме він має бути присвячений. Взагалі так звані «умови конкурсу» — це три рядки в супроводі перерахування різних законних актів. Так, ніби оголосити конкурс можна просто сказавши: «Ну давайте тут поставимо щось на пам’ять. Все, надсилайте роботи». Це не конкурс на оформлення стінгазети у школі, а архітектурний конкурс, який передбачає величезний проект просто в центрі одного з найбільших міст України. На питання про непрофесійну організацію конкурсу голова журі, ректор архітектурного університету, голова української гілки міжнародної організації з охорони пам’яток архітектури модернізму розводить руками: «Ну що ж, всю Україну треба міняти. Я слухаю, що скаже виконком».

Умовами конкурсу не передбачено преміювання учасників. Окрім того, що це порушує відповідний закон про відкриті конкурси, це виключає можливість участі фахових архітекторів. Адже для того, щоб розробити такий проект, треба оплачувати роботу мінімум 3-х професіоналів протягом пари місяців (не забувайте, про приміщення, податки, витратні матеріали, виготовлення макетів, друк планшетів і т.д.). Таким чином участь в конкурсі можуть собі дозволити студенти, які виконають його у вільний час, відтак, отримати достатню якість не можливо. Ви ж не підете із важливою в масштабах міста проблемою до студента-хірурга або юриста, який ще й не має достатньо часу вивчати вашу проблему, бо біжить складати сесію? 

Але все ж знаходяться великі фірми, які можуть дозволити собі участь, незважаючи на те, що треба пару місяців працювати безкоштовно. В чому їх секрет? Вони просто отримують від міськради багато інших замовлень. Переможцями усіх значних конкурсів є ті ж фірми, які на постійній основі отримують мільйонні замовлення від міськради. Так, мільйонні (в гривнях, якщо це вас трохи заспокоїть). Це легко перевірити в реєстрі державних закупівель чи розглянувши витрати міської ради на проектні роботи.

Ми дещо забули. Забули про те, що нещодавно одні боролись із корупцією та непрозорістю, інші боролись за кращу якість життя, хтось за свободу слова. Міська влада та архітектори теж забули, що вони на службі для нашого кращого життя, а не для політичних дивідендів.

Згадати про це пропоную в понеділок о 13.30 біля Дзержинського суду, який ніяк не може прийняти до розгляду справу про скасування бліцконкурсу на пам’ятний знак. 

Фото на головній сторінці: Павло Пахоменко, 2013 р.