«Після смерті мами у нас з сестрою більше нікого немає»

52-річна Світлана Оксененко — одна з 19 загиблих під завалами гуртожитку на вулиці Ахієзерів у Харкові, куди у серпні влучила російська ракета. Якою була мати і чому відмовилася евакуюватися, «МедіаПорту» розповіла донька Світлани Маргарита Толстова. Після смерті матері у неї з сестрою не залишилося близьких родичів. 

Ранок 24 лютого Маргарита зустріла разом зі своїм нареченим у новій квартирі, де якраз робили ремонт і планували нове життя: «Мама була з дітьми у гуртожитку, а я зі своїм майбутнім чоловіком прокинулася у новій квартирі. Мені подзвонила однокласниця з Північної Салтівки і сказала, що почалася війна. Я не одразу повірила. Вона того ж дня виїхали з міста, а ми поїхали до мами у гуртожиток. Це паніка, купа людей, а ми з дітьми. І вирішили перечекати паніку і потім вже щось вирішувати, кудись їхати». Так і прожили всі разом майже два місяці в одній кімнаті гуртожитку, розказує Маргарита: «Поки ми були всі разом, було нестрашно. І навіть таке відчуття було, що якщо нам судилося, щоб щось сталося, то ми хоча б всі разом були». Кімната матері була на першому поверсі, поряд з підвалом.

«Ми зібрали все необхідне — продукти, речі і залишили про всяк випадок у підвалі. Ми там ні разу не ночували, лише кілька разів спускалися під час обстрілів», — згадує Маргарита. 

До середини квітня родина жила разом, але потім Маргарита вирішила їхати з міста: «Мати не захотіла їхати з нами, вона була віруюча, молитви й друзі — всі там. Ми їй пропонували поїхати з нами, у неї всі документи були, щоб ми могли забрати її з собою, це була не проблема. Але вона не захотіла. Мама зібралася з силами і почала допомагати. Всім бабусям допомагала у дворі, гуманітарну допомогу розподіляла, всі продукти з власного дому роздала людям. Вона казала, відчуває, що має залишитися тут і допомагати людям, бо вона там потрібна. Вона допомагала багатьом. І з церкви їй теж допомагали з гуманітарною допомогою». 

Маргарита виїхала з дітьми та майбутнім чоловіком спочатку до Олександрії, а згодом до сестри у Туреччину. Хвилювалася за маму, але була впевнена, що все буде добре: «Ми думали, там найбезпечніше місце і не мало туди прилетіти. Тим паче — перший поверх, поряд підвал. Думали, що правило двох стін має врятувати. А вийшла така ситуація, що нічого не врятувало. Це було пряме попадання». 

Про те, що в гуртожиток влучила ракета, Маргарита дізналася від сусідки. До останнього сподівалася, що мати жива.

«Довго розповідали, що маму бачили живою. Казали, що бачили її у швидкій. У неї телефон був увімкнений і коли зателефонували, то думали, що мама відповість. А взяв слухавку слідчий. Це був шок, звичайно. Словами це не передати. Її у ліжку знайшли, сказали, що вона відпочивала і там померла. Такі почуття, ми перший тиждень взагалі не розуміли, що відбувається», — говорить Маргарита. 

Маргарита із сестрою Лолітою одразу виїхали до Харкова, щоб попрощатися з мамою. Слідчі передали їм все, що залишилося: телефон, документи і альбом молодшої доньки: «Альбом зберігся тільки з моєю молодшою донькою: там де її народження, садочок. А все інше згоріло, не збереглося. У мене зі всього колишнього життя залишилося тільки дві валізи. І це все, що є. Важко, але ми тримаємося». 

Світлана майже все життя присвятила дітям. Спочатку виховувала своїх доньок, потім онуків: «У молодості працювала швачкою, потім займалася нашим із сестрою вихованням. А після розлучення з батьком доглядала за літніми людьми. А останні кілька років не працювала, допомагала мені із онуками. Золота людина, любила життя, весела завжди була, підтримувала, всім допомагала. Жили ми прекрасно. Ми жили разом — я з дітьми і мама, всі в одній кімнаті. Ми дружно жили. Водила їх на танці, на фортепіано, в школу. А бувало таке, що мені потрібно було їхати по роботі й на місяць. Вона залишалася з ними, приглядала за дітьми, займалася з ними, розвивала. Вона була дуже хороша бабуся. Молодша донька Євангеліна, їй 3,5 рочки, досі каже, що хоче до бабусі. Вона ще не розуміє, що сталося. Ми їй розповідали про трагедію. Але вона все одно інколи каже, що хоче подзвонити, поїхати до неї і дуже сумує. Старша донька Кіра плакала, дуже була роздавлена. Зараз намагаємося не обговорювати цю тему». 

«Вона молилася цілодобово. До неї приходили сусіди, разом з нею молилися у коридорі», — розказує донька.

Зараз Маргарита з дітьми продовжує жити у сестри в Туреччині: «Так, ми у мами єдині діти і родичі. І в нас із сестрою більше нікого немає. Це життя, слава Богу, що в мене сестра залишилася. Ми разом і підтримуємо одна одну. Ми разом приїжджали до Харкова і зараз ми живемо разом у Туреччині. Поки війна не закінчиться, ми будемо жити тут. Ми часто їздили в Туреччину, для нас це як другий дім був, тому не надто важко було переїжджати. Якби їхали у невідомому напрямку, то було б важче значно. У мене є підтримка — мені легше». 

Маргарита дуже сумує за Харковом: «За домівкою сумую, за друзями, за походами до парку Горького, дельфінарію, прогулянкам з дітьми. Місто було дуже гарне. Бачили ялинку під землею. Краще, що під землею! Зараз зовсім не до свят, але кожному українцю хочеться святкової атмосфери. Війна війною, але жити хочеться і особливо ті у кого діти. Їм хочеться показати їм щось гарне, а не тільки сірі будні. Треба залишатися позитивними».

Маргарита мріє повернутися і відкрити кафе: «Плануємо, бо у тій своїм новій квартирі я жити можу. Дитина у мене займається в українській школі онлайн. Сумуємо. Приїхали зараз на Новий рік в Україну, тільки в інше місто. Я мріяла відкрити своє кафе у Харкові. Але тепер ця ідея почекає, хоча дуже хочеться. Я дуже люблю готувати, раніше працювала у ресторані і вирішила, що хочу працювати на себе. Планувала почати з невеличкого придорожнього кафе».

Допомогти родині фінансово

5168742730167560 — Маргарита Толстова

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]