Увечері 6 грудня 1919 року у південно-східному напрямку з Харкова вийшов найбільший за всю його історію піший етап — 2165 чоловік.
До міста наближалася Червона армія, і денікінці, як у спекотному червні більшовики, геть не палали бажанням залишати владі-наступниці «своїх» в’язнів. Обернулося це масштабною трагедією: коли за три тижні етап дочвалав до воріт бахмутської тюрми, в ньому залишилося 894 чоловік.
Різниця вражає: 1271 в’язень! Скільком з них пощастило втекти по дорозі чи відкупитися від конвою, достеменно невідомо й дотепер. Знаємо натомість, що серед менш везучих знайшлися порубані і розстріляні, повішені та затоптані, померлі від виснаження і втоплені у Дінці. Крім того, кілька десятків чоловік людей сконали у страшних муках, об’ївшись на порожній шлунок гнилою капустою.
На допомогу майбутнім історикам, розповіді тих, хто вижив, у січні-березні 1920 року оприлюднював специфічний журнал з дуже довгою назвою — «Бюллетень Харьковской губернской при Ревкоме комиссии по обследованию зверств, учиненных Добрармией».
Зібрані буквально «по гарячих слідах», ці матеріали вирізняються досить високим ступенем достовірності. Але геть не всі. А їх ще й цензурували! Класичний приклад — спогади «Дорога смерти», написані молодою жінкою, яка сховалася під ініціалами «Г.Р.».
Здається, недаремно сховалася: секретарша голови Раднаркому Раковського, єврейка та ще й комуністка. Будь-якої з трьох характеристик вистачило, аби залишитися мерзлим трупом на дорозі. Тому питання «чому вижила?» у людей, знайомих з тодішніми реаліями, просто не могло не виникнути. А пафосні розповіді мемуаристки про власний героїзм, виявлений у тюрмі та на етапі, лише б поглибили сумніви.
Спогади «Г.Р.» відомі у двох варіантах: рукописному і друкованому. Напівфантастичні байки — як я мужньо трималася перед катами! — цензуру пройшли. Зате були викреслені всі ті місця, де денікінські слідчі порівнювали себе з більшовицькими:
«Мы не чекисты — невиновных не расстреливаем».
Крий Боже, щоб у радянського читача виникла думка порівняти «білих нелюдів» з майже святими «лицарями революції»! Хоча те порівняння не просто лежить на поверхні — кидається в очі.
Тому, описуючи етап, краще спиратися на задокументовані факти, а спогади, якими б яскравими вони не були, використовувати як допоміжний матеріал.
Отже, 6 грудня 1919 року, у лютий мороз, з Харкова рушили 2100 чоловіків і 65 жінок. Етап формували на Холодній Горі, тому найбільше в’язнів делегувала до нього каторжна тюрма — 1286. Жінок пригнали з тюрми губернської, залишки якої ще й зараз можна побачити на вул. Малиновського. Весь 1919-й рік, як більшовики, так і денікінці, використовували там за прямим призначенням лише жіночий корпус.
Інших 814 чоловік збирали по всьому місту: розшукове відділення на розі Рибної та Лопатинського провулку, фільтраційний пункт контррозвідки у Зміївських казармах, поліцейські дільниці.
Етап вийшов надзвичайно барвистим, як згадував свідок Ілля Морозов:
«Тут были простые крестьяне — «дядьки», члены сельских исполкомов и комбедов, рабочие, студенты, учителя, один бывший дьякон. Были глубокие старики и молодые люди… Среди арестованных были представители почти всех наций — русские, украинцы, евреи, армяне, казаки, татары, поляки, латыши».
Ще цікавішу картинку дають документи.
Серед чоловіків — 1700 політичних, 370 кримінальних злочинців і 30… колишніх офіцерів, заарештованих за різні злочини. Подейкують, що саме вони йшли у голові колони. На відміну від інших — без речей у руках. Офіцерські валізи везла спеціальна підвода!
Серед жінок політичних та кримінальних було майже порівну — 35 та 30 відповідно. Три джерела відразу вказують, що серед інших «белые рыцари» погнали на етап жінку на останньому місяці вагітності. У відомому збірнику «Кремль за решеткой» (Берлін, 1922 рік) знайшлося її ім’я — Таня Розенблатт, есерівська активістка. Як свідчив етапник Герман Уланов, командир червоних повстанців Савинської волості, Таня народила десь перед Змійовим. Після того, як її побив прикладами конвой за відмову іти далі.
Ще одну цікаву жінку згадав етапник Михайло Самойлов, колишній чекіст. Не за іменем, і не за прізвищем згадав — за «посадою»: «мать Саенко была убита прикладами». Так, того самого Степана Саєнка — коменданта харківського концтабору. Наскільки ці свідчення правдиві, сказати важко. Але серед невпізнаних трупів, викопаних пізніше у Змійові, є і жіночий з характерними саме для побиття пошкодженнями.
Повітове місто стало переломним пунктом маршруту. Якщо до Змійова вбивства в’язнів носили характер випадкових ексцесів, то тут уже почалися «планові» розстріли. І їх згадували всі, хто вижив. Але по різному: 92, 140, 154 і навіть 250 розстріляних!
Та документи судово-медичної експертизи дають цифру іншого порядку: 49 знайдених трупів. І суперечить мемуарам не лише ця цифра, а й описи деяких тіл.
Хто з етапників не розповідав про мародерство конвоїрів! Але ось документ:
«Труп неизвестного мужчины. Правильного телосложения, хорошего питания… На безымянном пальце правой руки золотое обручальное кольцо… На левой руке золотой браслет (плетенкой). На рубахе белого цвета две запонки позолоченных».
Цілий скарб закопали, за мірками року 1919-го. Пізніше вдалося виявити, хто саме ліг у зміївську землю добре відгодованим і в золоті: начальник постачання 14-ї радянської армії товариш Голушенко Володимир Миколайович. Хто захоче, може пошукати у більшовицьких спогадах, чим саме харчувалися і що носили тоді рядові червоноармійці.
Протоколи розтину — хоч і невеселі документи, зате дуже докладні. Включають навіть описи татуювань на трупах. За картинками можна визначити, що у Змійові постріляли не лише революційних матросів, а й кількох блатних.
Але й ними не вичерпувалося різнобарв’я етапу! Плелося по морозу ще й викрите контррозвідкою у Харкові українське підпілля — соціал-демократи (ліві незалежники): Петро Пец, Семен Полуян, Степан Квітка.
Останньому пощастило найменше: помер у Бахмуті. Шкода хлопця! Працював токарем на ХПЗ (тепер — завод Малишева), добре грав на кобзі і на будь-які урочисті зібрання приходив у національному костюмі.
Боротьбистська «Пролетарська правда» стверджувала пізніше, що саме за кобзу та червоні шаровари денікінці вліпили Квітці вісім років каторжних робіт. Але це не зовсім так.
Від Змійова через Лиман і до Андріївки етап рухався пішки, періодично зупиняючись на ночівлю там, де для цього були хоч якісь умови. А вже на станції Шебелинка в’язнів завантажили у вагони і… залишили в них стояти майже на добу.
Історики транспорту не дадуть збрехати: місткість тодішніх вагонів була стандартною — «сорок человек или восемь лошадей». А засовували в них, за різними спогадами, від 100 до 130 чоловік. Це щільність оселедців у діжці!
Тому, коли десь між Шебелинкою та Ізюмом поїзд зазнав аварії, в’язні невимовно раділи — хоч свіжого повітря ухопили. А дехто ще й тішився: з рейок зійшли тільки чотири перших вагони, в яких їхав конвой. У підсумку — 8 убитих і 25 поранених ударників-корніловців. З в’язнів не скалічився ніхто, але довелося викинути шістьох, які померли від задухи. Ще кілька трупів етап залишив в Ізюмі.
А у Бахмуті сталося диво, яке пророчили ще у Змійові. За спогадами якогось «Ш.М.Ю.», зміївські розстріли припинив підрозділ дроздовців. Бо хтось допетрав, що більш-менш міцних чоловіків ще можна використати, як гарматне м’ясо. І точно: 225 в’язнів заголили до Добровольчої (?) армії. Тобто, довірили боротися за «единую-неделимую Россию». Висока честь!
Розповідь про жахіття білого терору була би неповною без згадки про тих, хто їх дивом уникнув. Пощастило втекти з етапу 16-річному пекарю Павлуші Кисельову. Та через це не пощастило тисячам інший людей. Бо Павлуша доріс до капітана держбезпеки і у часи «єжовщини» очолив Одеське НКВС.
Етап кахикнувся Павлуші у 1927-му, коли він прибув на службу до Могилів-Подільського окружного ДПУ. І — треба ж такому статися! — зустрів там свого колишнього конвоїра, корніловця Нестеренка. Не смійтеся: політруком мангрупи прикордонного загону! Після чого Нестеренко втратив не лише посаду.
А ось іще один цікавий етапник — Адам Бржещинський. Втік від білих, але попався червоним. Та не простим, а суперелітним: брала його Особлива група по боротьбі з анархо-бандитизмом. Як одного з найнебезпечніших харківських нальотчиків.
12 березня 1920 року, на вулиці Карпівській, бійці Адама помітили чекістів першими і відразу відкрили вогонь. Але ті стріляли більш влучно: в найкращому голлівудському стилі завалили трьох бандитів, а Адама схопили вже пораненим. Хтозна, чи вилікували, перед тим, як розстріляти.
«Вишкою» закінчив і Кисельов. Тільки пізніше, у 1939-му. Коли зачищали особливо ретельних виконавців «великого терору».
Те, що з горя почалося, горем і завершилося…
