Перший досвід пролетарської Феміди: байки та факти

Історія харківського трибуналу 1918 року не так темна, як заплутана. Причому заплутана самими ж трибуналістами, які на схилі віку вирішили чомусь згадати революційну молодість.

Кінець сорокових років минулого століття був не надто сприятливим часом для спогадів. Товариші Брунько і Левченко мусили озиратися, аби не ляпнути зайвого. Бо ж не один з творців «революційного правосуддя» встиг на той час стати його жертвою. А на майбутню реабілітацію ще й не розвиднювалося.

Натомість, як і в далекому 1918-му, залишалася обов’язковою демонстрація лютої ненависті до класових ворогів. Тому, згадуючи давно винесені вироки, колишні трибуналісти додавали їм жорстокості, мимоволі підспівуючи найгіршим зразкам антирадянської пропаганди.

Ось, до прикладу справа купця Лукіна, засудженого за спекуляцією папером. «Был приговорен трибуналом к 10 годам тюремного заключения», – повідомляють мемуаристи. Але в газеті «Возрождение» за 28 березня 1918 року бачимо «дещо» інше: «Подвергнуть ответственным работам на 1 год».

Є приклад і веселіший: «Было заслушано дело по обвинению уголовной банды цыган в количестве 11 человек, которая занималась грабежами. Трибунал приговорил 3-х человек к расстрелу». Та от біда: зберіглося «Положение о Революционном Трибунале», де у пункті №7 чітко перераховані види покарань, які він міг застосовувати. Розстрілу серед них немає!

Та не варто було б піднімати старі газети лише заради того, щоби піймати більшовиків на брехні. Значно цікавішим, виявилося саме явище, яке вони описали – прихід дилетантів у сферу, що потребує серйозних фахових знань. Як це відбувалося і до чого призвело?

…Згадуючи буремну молодість, товариші Брунько та Левченко, щиро пишалися тим, що вони – «простые рабочие без всякого юридического образования», змогли налагодити організацію судових процесів. Причому «без всяких писаных правил или инструкций, только на основании пролетарского революционного сознания».

Підвела пам’ять старих більшовиків! Писані правила були – цілих шістнадцять пунктів згаданого вище «Положения». І складала його людина з серйозною освітою – розстріляний у «єжовщину» Іван Мєжлаук, випускник юридичного факультету Харківського імператорського університету. Він же головував на першому, урочисто обставленому, засіданні революційного трибуналу. 

Урочистостям передувала палка дискусія, що відбулася 25 (12) січня 1918 року на засіданні Харківського совдепу. Проект «Положения», поданий на затвердження більшовицькою фракцією, піддав нещадній критиці депутат-меншовик Яків Рубінштейн.

Фаховому юристу вкрай не сподобалася вельми розпливчаста кваліфікація злочинів, які мали підлягати суду революційного трибуналу. Хто такі «враги революции»? За якою саме ознакою їх будуть виявляти?

Були претензії і до процесу формування колегії з 12 суддів, прописаного у проекті. Меншовики пропонували обирати їх на підставі загального, прямого, рівного і таємного виборчого права. А більшовики – за квотним принципом, із представників, призначених громадськими та політичними організаціями, список яких додавався. «За збігом обставин», лише одну з них – Раду селянських депутатів, «вірні ленінці» на той час ще не контролювали.

До чого воно ведеться, Рубінштейн зрозумів відразу. «То, что создаете вы, это не суд, это партийный застенок!» – вигукнув обурений Яків Львович під час обговорення. І нарвався на гнівну відповідь Миколи Скрипника, народного секретаря праці УНР-совітської: «Да, это не суд, а расправа! Ибо нам необходима расправа с врагами революции!». Проект Мєжлаука затвердили без правок більшістю голосів. 

3 лютого (21 січня) 1918 року трапилася нагода випробувати «Положение» на практиці: у будинку судових установ відкрилося перше засідання трибуналу. Вітальною промовою народного секретаря юстиції.

У присутності цілого натовпу глядачів товариш Люксембург назвав трибунал «классовой совестью». І побажав, щоби «меч народного суда тяжело ложился на истинных преступников против народа».

Хто, що саме і на кого поклав, виявилося вже під час слухання першої справи. Суть її полягала у тому, що харківська земельна управа надіслала мереф’янському земельному комітету циркуляр, який спирався на розпорядження Генерального секретаріату. Тобто, уряду київської УНР, а не харківської.

З точки зору обвинувачення (товариш Гринь) це було страшним злочином: «На Украине борются два органа – Совет и буржуазная Рада. Все дело в том, за кем идут обвиняемые. Документы подтверждают, что они против Совета. Преступление налицо».

Насправді, «налицо» були прямі наслідки більшовицької словесної еквілібристики. Назву радянської держави, проголошеної у Харкові в грудні 1917-го, цілком свідомо змавпували з тієї, що вже існувала у Києві. Та й з урядом не довго морочилися: коли в них Генеральний, хай у нас буде Народний секретаріат. Чи ж варто дивуватися, що у харківській конторі, заваленій паперами від тих і від інших, хтось щось переплутав?

Найчудніше, що «крамольне» розпорядження, надіслане з Харкова до Мерефи, мало за мету вплинути на тих, хто «безалаберно расхищал» поміщицькі маєтки. Тобто, не відрізнялося за змістом від аналогічного радянського. Та й підсудні – четверо селян, геть не походили на контрреволюціонерів.

Один з них, Криницький, страшенно обурився, коли обвинувачення назвало його «осколком прошлого»: я ще у 1905-му за революцію сидів! Ще пронизливіше вийшло у підсудного Лисака: я тридцять років мішки на горбу тягав, а їсти вдосталь ніколи не доводилося. Чого ви мене контрою виставляєте?!

Найемоційнішу частину виступу Лисака газета «Жизнь России» подала мовою оригіналу: «Нас послали в управу робити нове государство, а вийшло, що послали на пагубу!».

Ідіотизм ситуації полягав у тому, що «осколками прошлого» були, швидше, організатори процесу. Іван Мєжлаук походив із дворян, а Володимир Люксембург належав до графського роду. Суто пролетарською була лише «вітрина» – четверо суддів, обраних зі складу колегії за допомогою жеребкування. Серед них і майбутній мемуарист Сава Брунько.

Врятували селян від розправи, ті самі «писаные правила», яких, начебто, не існувало. Десятий пункт «Положения» передбачав, що виступати захисниками під час процесу можуть «все не лишенные политических прав граждане». І невгамовний Рубінштейн цим правом скористався.

У короткій промові Яків Львович змалював справжню суть справи: «Тут все дело в борьбе за власть… Через голову четырех голов идет ратоборство Совета и Центральной Рады. Подсудимые в своих распоряжениях настаивали только на том, чтобы не расхищались имения. Где здесь контрреволюция?».

Та представник обвинувачення гнув свою лінію: члени управи знали, що прийшла нова влада і скасувала ВСІ розпорядження попередньої. І справа не у змісті паперу надісланого ними до Мерефи, а в його походженні. Тиражуєш документи Генерального секретаріату – значить «контра»!

І тільки стосовно Лисака товариш Гринь погодився змінити свою позицію. Щоправда, зробив це у такій формі, яка била бумерангом і по самому трибуналу. Дослівно: «Можно сделать исключение для заявившего, что он 30 лет таскал мешки. Но это еще не дает ему право принимать на себя ответственную работу. И лучше было бы от нее отказаться».

А як тоді з простими робітниками, примхою долі перетворених на суддів? Звісно, коли згинаєшся над станком, спина працює інакше, ніж коли тягаєш мішки. Та хто скаже, що ця різниця додає юридичного досвіду?

Хтозна, може саме такі думки, крутилися у головах пролетарів, коли вони ішли до дорадчої кімнати. Але, так чи інакше, товариші Брунько, Бауло, Сагатенко і Сиполь стали на точку зору Рубінштейна: немає «контрреволюції» у діях підсудних!

Перший вирок першого харківського революційного трибуналу був виправдувальним.

Не склалося із показовою розправою!