Перемога зробила книгу видимішою: харків’янка Юлія Ілюха про премію «Книга року BBC»
Харківська письменниця Юлія Ілюха, авторка книги «Мої жінки», наприкінці грудня 2024 року здобула премію «Книга року BBC». Це щорічна літературна нагорода, яку присуджує редакція BBC News Україна за найкращу українську книгу, видану упродовж календарного року. Збірку «Мої жінки», що розповідає про українських жінок під час повномасштабного російського вторгнення в Україну, вже переклали шістьма мовами і готують до перекладу ще чотирма. В інтерв’ю «МедіаПорту» Юлія Ілюха розповіла про роботу над книгою, Харків у своєму житті, нагороду та сина як редактора і співавтора дитячих творів.
Пані Юліє, вітаю вас із літературною нагородою «Книга року ВВС»! Коли і як народилася ідея книги «Мої жінки»?
Річ у тім, що я не планувала взагалі писати цю книжку й ідеї як такої не було. Переважно, коли я пишу велику прозу, від повісті до роману, я спершу пишу синопсис, такий план роботи і за ним працюю. Але з цією книжкою — завжди кажу, що я ніколи не хотіла б її писати — так вийшло, що я її написала, бо я з Харкова, я з Салтівки. Ми поїхали з моїм сином і двома котами зранку 24 лютого [2022 року]. Чоловік нас відправив, сказав їхати. Так вийшло, що через більше ніж пів року після того я написала одну коротку історію про жінку, яка боялася приймати ванну, боялася лягати спати оголеною, щоб якщо станеться приліт і її шукатимуть рятувальники, щоб їй було не соромно, коли її знайдуть оголеною. І цю коротку історію я виклала у Facebook із хештегом #моїжінки.
Я не знаю, чому вибрала такий хештег, просто спало на думку. Я виклала її, бо так зазвичай роблю з усіма своїми короткими формами. І була дуже здивована, коли наступного ранку помітила, що ця історія зібрала дуже багато реакцій від жінок, які впізнавали у цій безіменній жінці — а всі мої жінки не мають імен — себе. І таким чином я продовжила писати ці історії, я писала їх майже щодня.
Я писала їх вдома, у потязі, у готелях, я писала їх там, де була. І потім перекладачка Ганна Лелів, яка і переклала цю книжку англійською — книжка в Україні вийшла як білінгва — запропонувала перекладати ці тексти ще коли я працювала над ними, коли була написана половина. І водночас перекладачка Марина Соріна, яка переклала цю книжку італійською, запропонувала її теж перекладати. І дуже цікаво, що книжка в Італії вийшла найпершою. Вона вийшла у лютому минулого року, ще до видання в Україні.
Скільки часу ви збирали історії?
Саме написання десь зайняло пів року, може трішки менше. А до видання книжки в Україні минуло десь роки два.
Ви сказали, що написали про жінок без імен, але це реальні історії? Як ви їх збирали? Це розповіді ваших знайомих, подруг? Десь почуті?
Історії не всі реальні. Є в цій книжці кілька історій особисто про мене, з власного досвіду. Є історії, які я писала послухавши розповіді своїх друзів, знайомих. Є історії, написані після якоїсь новини, прочитаної в Telegram, бо тоді всі ми свайпили день і ніч… Є історії-фікція, просто образ якоїсь жінки прийшов до мене і я його записала так, як я бачу.
Тобто ви надихалися тим, що бачите, чуєте навколо, спостерігаєте?
«Надихалася» — не те слово, яке б я вжила у випадку цієї книжки. Але, так, ці історії написані на моєму власному досвіді, на досвіді моїх знайомих, на історіях, які я десь почула. Але, повторюю, частина цих історій — моя авторська вигадка, але навіть у таких вигаданих історіях — мені в коментарях писали — жінки впізнають себе. Тобто це збірні жіночі образи. Як казала [літературознавиця] Віра Агеєва, це архетипічні образи жінок у часі війни.
Ви отримуєте відгуки від жінок, які пишуть, що впізнають себе. А що вам відомо про інших читачів?
Я здивована, але чоловіки теж читають. Особливо після перемоги в «Книзі року BBC». Мені написало кілька чоловіків у приватні повідомлення на Facebook, що вони читають, їм подобається, і вони також дарують цю книжку, а особливо дарують цю книжку своїм іноземним друзям, оскільки вона білінгва, двомовна, українсько-англійська.
Розкажіть про Харків у вашому житті. Ви народилися у цьому місті чи переїхали сюди?
Я родом з Харківської області, але половину свого життя прожила в Харкові, тому можна сказати, що я вже з Харкова. 24 лютого ми поїхали з моїм сином і котами до моїх батьків у Харківську область. Я провела там два тижні і зрозуміла, що я не можу, мені треба щось робити. З 2014 року я досить активно займалася волонтерством. І з моєю подругою, лікаркою, ми збирали тактичні аптечки для бійців, коли це було потрібно. І я зрозуміла, що я не можу просто так сидіти в селі. Мій син залишився з батьками, а я повернулася в Харків. Потім друзі запропонували мені поїхати на письменницьку резиденцію. Я довго думала над цим, але все-таки вирішила поїхати. Ми з сином тоді вперше поїхали.
Після виходу книги «Мої жінки» була певна критика. Як ви ставитеся до цього? Чи стикалися з певною негативною реакцією на книжку?
Знаєте, це очікувана реакція, що комусь книжка подобається, комусь не подобається, особливо після того, як книжка перемагає у якомусь гучному конкурсі і заходить не на свою читацьку аудиторію. Звісно, є люди, які читають цю книжку і вона їм не подобається, це їхнє право. Для мене головне те, що ця книжка перемогла в такому престижному конкурсі. Це дало їй можливість стати більш видимою не лише для українських читачів, а й для закордонних. Для мене дуже важливо, щоб ця книжка перекладалася. І вона зараз дуже активно перекладається. Я над цим працюю.
Вона вже перекладена шістьма мовами. Буквально вчора мені написали, що вийшло з друку французьке видання. Я чекаю, щоб потримати його в руках. Сподіваюся, цього року ще мінімум чотирма мовами книжка буде перекладена, бо, на моє глибоке переконання, завдання всієї української культури зараз і української літератури в тому числі — розповідати на всіх світових майданчиках усіма мовами про війну в Україні, нагадувати світові, що у нас триває війна і ми так само потребуємо допомоги. Саме хоробрість України дала світові, Європі шанс на підготовку до більшої війни, яка, на моє глибоке переконання, відбудеться, якщо Україна впаде.
Ви сказали, що книга вже перекладена шістьма мовами. Англійська, французька, які ще мови?
Книжка вже вийшла в Італії найперше, у лютому минулого року. Також книжка вийшла словацькою мовою у Словаччині у вересні. Вона вийшла англійською у Сполучених Штатах. У мене були виступи минулого жовтня у Сполучених Штатах з цією книжкою. Вона вийшла в Австрії німецькою мовою, але основні презентації будуть у лютому цього року. І вона також у лютому виходить у Франції. І вона виходить у Швеції.
Наразі я підписала чотири договори на переклад, але рік тільки почався і я сподіваюся, що буде більше мов цього року, на які буде перекладено «Мої жінки». Це буде принаймні литовська, латвійська, польська і ще кілька мов.
Як сприймають вашу книгу за кордоном? Чи маєте відгуки від іноземних читачів?
Коли я була у Стокгольмі, і у мене було читання, я була дуже здивована кількістю шведів, які прийшли на зустріч у футболках з українською символікою, тризубами, це для мене було вражаюче і неймовірно. Інша річ, яка мене, наприклад, вразила у Стокгольмі, те, що коли підходили читачі, глядачі мого виступу, вони підходили підписати навіть не книжку, бо книжка у Швеції ще не вийшла, а літературний журнал, де вийшла частина оповідань з «Моїх жінок». Вони намагалися звертатися до мене українською мовою. Тобто щоб отримати автограф, вони вивчили ці кілька слів, щоб попросити про нього українською мовою! Як на мене, це було дуже мило і дуже зворушливо.
Ще у нас була ситуація з перекладачкою Ганною Лелів у Сполучених Штатах, коли ми не очікували, що під час однієї зустрічі у нас розкуплять всі книжки і навіть не вистачить. Але ми взяли з собою багатенько, люди підходили, причому це були не українці, які живуть там, не діаспора, це були американці, вони підходили і ділилися враженнями від тих уривків, які я читала. І моє особисте враження, яке склалося після виступів у різних країнах: людей зачіпає те, що ці історії короткі та певною мірою універсальні. Це такі збірні образи, оскільки жодна з моїх жінок не має імені. Ця універсальність дає читачам змогу уявити себе на місці моїх жінок. Дія може відбуватися не лише в Україні, а в будь-якій іншій країні, яка зараз відчуває загрозу наближення війни. І це таке майбутнє, яке ніхто б не хотів бачити у своїй країні, але прочитавши «Моїх жінок» його можна легко уявити.
Ви певний час живете за кордоном. Що ви спостерігаєте: чи читають там українських авторів, як загалом ставляться до української культури?
До початку великої війни ми не дуже були цікаві світові. Можливо, якісь гучні імена, так, вони перекладалися. На зустрічі з ними приходили люди, але ця публіка, більш ніж половина, це українці, які живуть за кордоном, а не місцеві мешканці. На жаль, велика війна підняла такий інтерес до української культури і до української літератури зокрема. І, як я вже казала, на моє глибоке переконання, завдання усіх митців, літераторів розповідати зараз про війну, скористатися цим інтересом світу до українського мистецтва, щоб нагадати про те, що у нас триває війна.
Питання про премію «Книга року BBC». Як книга потрапила до списку?
Книжку подавало видавництво, бо на цю премію подає книжки видавець. Кожен видавець може подати три позиції, тобто три книжки. Я очікувала потрапити в довгий список. Для мене було несподіванкою те, що я потрапила в короткий список. Бо зі своїми книжками я до цього тричі була у довгому списку, але жодного разу не була у короткому. Потрапляння у короткий список було для мене великим сюрпризом і великою радістю. Я брала участь онлайн, чи було це для мене несподіванкою дуже яскраво видно на одному фото, яке я буду берегти тепер: на ньому якраз після оголошення переможця — моє обличчя, яке я просто закрила руками, бо не могла повірити, що я перемогла у «Книзі року BBC».
Що змінилося у вашому житті після нагороди?
По-перше, одразу відбулося дуже багато інтерв’ю. По-друге, це автоматично підвищує цікавість іноземних видавців до книжки. Наступного дня після перемоги мені написали кілька закордонних видавців з пропозицією видавати книжку, але з тих країн, де вже договори на видання книжки були підписані. Ми з цією книжкою разом з перекладачкою Ганною Лелів виграли конкурс від американського журналу «128 Lit». Ми виграли його з цим рукописом і якраз призом було видання книжки. Таким чином книжка вийшла в Америці, але також у листопаді минулого року я отримала австрійську премію «Червоний клен» за уривки з книжки «Мої жінки».
Ви вже з цією книгою, наскільки я зрозуміла поїздили світом. Це був такий тур, презентація?
Я їжджу туди, куди мене запрошують. Наприклад, у лютому я буду у Франції, в Парижі презентувати французьке видання. Є якісь ще плани на літо, але це все залежить від видавців, від тих країн, де вийде книжка, від їхніх пропозицій, бо я завжди готова до того, щоб займатися такою, може, це пафосно звучить, але культурною дипломатією. Це найголовніше моє завдання зараз — розповідати всюди про війну в Україні.
Презентації книжки, переклади, узгодження. Чи вистачає у вас зараз часу писати щось нове? Чи є ідеї для нових книжок?
Я закінчила минулого року другу збірку віршів і вона вийде цього року в Україні. А далі буду працювати над тим, щоб вона побачила світ ще де-інде, в іноземних країнах, вже майже готовий англійський переклад цієї книжки. І я буду займатися її просуванням, так само як і з «Моїми жінками», це знову-таки книжка про війну, це вірші про війну і вони більше про жіночий погляд на війну.
А щодо писання — так, в мене багато планів, бо я пишу не лише дорослі книжки, я пишу також книжки для дітей. У мене є син, йому зараз 12 років. У лютому в Україні виходить моя книжка «Котозаври» про котиків. Мій син дуже любить котиків, і це вже третя книжка з котячої серії. Він дуже її чекає, я дуже поспішала її писати, поки він не виріс, поки йому ще цікаво її читати. Планую написати ще принаймні четверту. У мене є ще історія про Сашка Сірого, це про звичайного київського школяра. Це теж серія книжок, наразі у ній дві книжки, планую дописати ще принаймні третю. Звісно, хотілося би почати працювати над романом, але робота над романом це зовсім інше, ніж писання віршів чи писання коротких історій. Робота над романом потребує планування, систематичності, потребує щоденної роботи.
Ваша дитина — перший редактор ваших творів для дітей, так?
Він мій перший читач, завжди перший критик. Навіть коли я писала для нього перші книжки, коли він був менший, я писала для нього інші книжки не про котів, а він тоді дуже мріяв про кота, у нас на той момент не було кішки. І коли книжки вийшли з малюнками, гарні, красиві, барвисті, я йому прочитала. Він мені сказав: «Ну, так, мамо, таке. Це цікаво. Але напиши мені книжку про кота! Це буде краще». І від цієї серії про котів він просто у захваті. Він чекає наступну книжку, він мені придумує сюжети. Ми разом з ним придумуємо. Ми разом з ним придумали «Котозаврів». І однією з героїнь цієї книжки, прототипом є якраз наша домашня чорна кицька Квіточка. І героїню в книжці звуть так само — Квіточка.
Ви зараз перебуваєте за кордоном, чи плануєте повертатися в Україну? Саме до Харкова? Чи будете обирати інше місто?
Так, звісно, зокрема влітку плануємо повертатися. Не можу наразі сказати, чи назавжди, чи на кілька місяців, бо я перестала будувати жодні плани після початку великої війни, бо зрозуміла, що вони не мають жодного сенсу у наш час. Те, що ти плануєш, наступного дня може зруйнуватися. Я б хотіла жити лише в Україні, бо я пишу лише українською мовою. Моя аудиторія — це українці, це місце, де я народилася, де я знаю звичаї, традиції, устав життя і так далі. Звичайно, я б хотіла жити лише в Україні.