Перед вибухом купила янгола: у Харкові попрощалися з художницею Веронікою Кожушко — фото
«Я був шокований, скільки у неї було друзів», — каже Ігор Кожушко, батько 18-річної Вероніки. На прощанні з Нікою він описує її кімнату — усюди малюнки доньки, ліногравюри вона робила на підлозі: «Паркет був чорним, я постійно його відмивав. Але ми на неї не ображались, тому що розуміли, що це її життя, її світ». Картини Вероніки сьогодні — на стінах зали, де 4 вересня з нею прощалися.
18-річна художниця і волонтерка літмузею загинула від тяжкого уламкового поранення на бульварі Юр’єва, саме там, де смертельні ураження дістала і 14-річна Софія Глиняна. «МедіаПорт» публікує, що розказали батько та друзі Вероніки.
Ігор Кожушко, батько Вероніки:
- Я пам’ятаю за часом усе. Я з нею розстався о 14:51. О 14:53 вона зайшла у магазин «Аврора» й купила собі янголятка. О 15:18 стався вибух. Після цього вибуху я почав їй телефонувати, вона не відповідала. Хвилин за 40 мені зателефонували з лікарні і сказали, що вона перебуває у тяжкому стані. Ми з дружною швидко приїхали туди. Медики зробили виключення й пустили до неї. Вона лежала як жива… Лікарі ніяк не могли врятувати її. Всі спрацювали добре, поліцейські були миттєво на місці, швидка приїхала за 3-4 хвилини. Ми знайшли лавку, на якій вона сиділа на бульварі Юр’єва. Охоронці сказали, що поліцейські тримали її рану, наскрізне поранення було в області живота. У лікарні сказали, вона померла від втрати крові.
- Вероніка ділилася зі мною завжди найпотаємнішим. Але у плані творчості у неї був свій світ. Вона зачинялася у кімнаті і творила. Якщо я заходив і вона щось малювала у блокноті, вона не показувала. Я їй казав: «Я не дивлюсь, малюй, будь ласка». Як батько я вважав, що це найкращі малюнки у світі. Але, можливо, недооцінював. І зараз, після того, як її не стало, я тільки вповні зрозумів, наскільки ці малюнки затребувані. Мені телефонують і просять продати, дати на аукціони. Я не готовий поки що цього робити. Я хочу зібрати всю її колекцію.
- В її кімнаті був, скажімо так, творчий безлад. Малюнки були на підлозі. Ліногравюри робила на паркеті білому чорною фарбою. Паркет був чорним і я постійно його відмивав. Але ми на неї не ображались, тому що розуміли, що це її життя, її світ. А щодо віршів і прози — чому вона цим зі мною не ділилась? Не знаю, чому. Я розмовляв із головним режисером театру «Мур» і питав: «Чому вона зі мною не ділилася?» Він сказав: «Ймовірно, не хотіла поки, вона сама не розуміє, що ці малюнки, вірші та проза затребувані серед інших».
- Я шокований від кількості її друзів [контакти яких знайшов у телефоні]. Коли хтось писав пости про неї, я одразу ж телефонував на цей номер і казав: «Я вас не знаю, але я такий-то, давав свої координати». Я завжди радий дзвінкам від друзів Вероніки. Вона була світлою людиною. Постійно посміхалась. Вона навколо себе могла зібрати будь-яку кількість людей.
Валерій Левчук, друг Вероніки:
- Літо у нас було насичене і кожен день ми були разом. Пройшли весь Харків пішки. Ніка була неймовірною людиною, дуже веселою. Вона єдина, хто сміявся з моїх жартів… Я розумію, що кожен з нас тут не хотів би бути. Всі хотіли б бачити Ніку біля себе. Бачити її разом з нами. Малювала вона нас усіх. І це точно можна сказати: коли зустрічаєшся з Нікою, то можна очікувати 2-3 малюнки себе. Я вдячний Ніці, що ми були разом у той час, який її був відведений. Ми починали разом виставу. Вона приходила на всі репетиції і працювала разом з нами. І «Буря» Карменського, вистава творчої спілки «Химера», буде присвячена Ніці. Можливо, тема вистави буде депресивною. Але ми починали разом і закінчимо разом.
Наталя Спольник, подруга Вероніки, разом вчилися у ХНУРЕ:
- Ми товаришували, малювали разом. Вона була дуже креативною людиною, різноманітною, цікавою. Це дуже тяжко… Великий сум. Такої людини більше не буде. Це жахливо. Я навіть не знаю, як це описати. Це привід більше турбуватися за своїх близьких. Тому що ніколи не знаєш, коли прилетить до тебе.
View this post on Instagram
Тетяна Комарова, мати подруги Вероніки:
- Ніка — близька подруга моєї доньки Регіни. Вони дружили, мали дуже багато творчих проєктів. У них було дуже насичене літо. Вони не просто гуляли, а кожен день вони мали якісь проєкти, плани. Вони брали участь у різних заходах — творчих, культурних. Або самі навіть їх готували: виставки, літературний клуб. Ніка — це людина, котра до всього мала палаюче серце. Як у Леся Курбаса: «Бійтеся байдужих людей, в них немає серця, бо воно в них висихає». Ніка — якраз небайдужа. І мене це вражало. Хоча вона така з першого погляду — як повітря, як сонячний промінчик, усміхнена, незахищена. У Ніці така внутрішня сила нашої молоді. Вони в життя тільки вступають… І під впливом цих страшних подій війни вони зовсім інші. Вони такі сильні, вони мудріші. Вона дуже любила життя. І кожен день цінувала. Про це мені сказала моя донька.
- Ви знаєте, я не повірила. Я сказала: «Цього не може бути!» Ну як? Ми вчора лише бачились, обіймалися, коли прощалися. Не може бути! Розум цього ніяк не міг прийняти. Потім це вже підтвердилося. І ми живемо у тому районі, де це все сталося, ми чули ці страшні вибухи, котрі забрали стільки життів, покалічили, понівечили і згубили нашу Ніку… Дуже страшно, що наші діти у цьому всьому опинилися через тих нелюдів, агресію, котра відбувається з боку нелюдів, не можна їх назвати людьми. Це нелюди, котрі паплюжать, нищать, котрі хочуть залякати. Однак це їм не вдасться. І сьогодні скільки друзів прийшло. Я знаю, що всі вони люди з палаючими серцями. І Регіна моя казала: «Ми тут. І нас не подолати». Харків живе, Харків бореться і Харків крізь сльози сміється і буде сміятися.
