Що болить родинам загиблих захисників у Харкові: дискусія про пам’ять і справедливість
У Харкові в межах платформи «Місто на лінії» відбулася дискусія на тему «Пам’ять як справедливість». Поняття лишає простір і для теорії, і для осмислення нагальних локальних проблем. Як роздуми зіткнулися з конкретними викликами сімей полеглих захисників — MediaPort зібрав ключові тези дискусії.
Про подію
«Місто на лінії» — спільний проєкт Харківського літературного музею, Харківського медіахабу та Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи.
«Діалогова платформа “Місто на лінії” — це можливість поговорити про важливі для нас речі; можливість якщо не знайти відповіді на питання, що нам болять, то принаймні сформулювати ці питання. А це також вагомий крок у напрямку пошуків, куди нам іти і як нам проживати ті трансформації, що відбуваються з нами і з містом. Адже я не певна, що з усім цим досвідом ми здатні й узагалі захочемо повертатися колись у 23 лютого 2022 року», — відзначила у вступному слові директорка Харківського літмузею Тетяна Пилипчук.
Відправною точкою обговорення стало питання визначення справедливості: чи це про вироки й покарання злочинців, чи насправді про повернення гідності тим, хто постраждав? Обговорювали, зокрема, ту справедливість, що в часи війни формується через пам’ятування.
«Чому ми сформулювали тему зустрічі саме таким чином? Бо важливо сформулювати нині саме поняття справедливості в контексті війни, що триває. Покарати всіх злочинців? Ми розуміємо, що не зовсім так воно працює. Навіть якщо уявимо, що всі злочинці покарані — це не воскресить полеглих, не поверне до життя зруйновані міста. Ми багато спілкувалися з колегами про це, і дійшли думки, що для нас як для українців набагато ближчим буде відчуття справедливості, якщо це буде наша з вами можливість проговорити і визнати наші досвіди; зафіксувати цей біль і розділити його», — зазначила модераторка зустрічі, докторка філософських наук й дослідниця колективної пам’яті Оксана Довгополова.
Формат події мав панельно-дискусійний характер: частину заходу відвели спілкуванню запрошених спікерок (Катерина Семенюк, Ірина Старовойт, Лідія Стародубцева), а на другій годині мікрофон передали до зали, щоб до дискусії міг підключитись кожен охочий. Така взаємодія додала події об’єму і дещо конкретнішого, «живого» контексту.
Пам’ять і справедливість
Ще в анонсі заходу тон дискусії був заданий радше з позицій теорії: проблематику окреслили довкола універсальних понять пам’яті і справедливості.
«У російсько-українській війні відновлення справедливості значною мірою відбувається в полі пам’яті. Саме від моделей пам’ятання залежить, чи стане справедливість відчутною реальністю. Пам’ять — ключовий вимір перехідного правосуддя: право на правду, неповернення зла, інституційні зміни, відшкодування. І в центрі цього — гідність», — йшлося в описі події.
Були заявлені й інші питання, що їх планувалося обговорити: військова меморіалізація; пам’ять жертв і «неочевидних» носіїв пам’яті; переосмислення історичних травм; роль мистецтва та меморіальних практик.
«Часто, коли ми говоримо про справедливість, ми маємо на увазі щось майбутнє: після Перемоги, в повоєнні часи, от колись закінчиться жах, будуть суди і вироки, свій Нюрнберг… Але що як це не так? Що як справедливість формується чи, навпаки, провалюється на тлі того, що ми робимо вже зараз? Адже будь-яка майбутня справедливість залежить від того, як ми обираємо пам’ятати тут і тепер те, що з нами сталося», — сказала історикиня культури, письменниця, докторка філософських наук Лідія Стародубцева.
У своєму слові вона зверталася до тлумачень понять пам’яті як «присутності відсутнього» і справедливості в можливих іномовних варіаціях, посилалася на «Теорію справедливості» Джона Роулза, розмірковувала про пам’ятування не лише ментальне, а й містотворче — таке, що відображається в трансформаціях і досвідах самих вулиць.
На думку літературознавиці Ірини Старовойт, сам факт потреби в розмові про пам’ять і справедливість уже сигналізує про нестачу справедливості в тому, як суспільство відчуває і проживає поточні досвіди.
«Коли ми починаємо розмову про справедливість, це означає, що щось тут уже дуже сильно не так. Так само, коли ми починаємо нібито оптимістичну розмову про життєстійкість, це теж означає, що щось дуже не так. Ніби це такий страшний експеримент, в якому нас поставили на грань виживання і дивляться, що з нами буде.
При цьому в розмовах про травматичні досвіди і втрати давайте не наводити приклади землетрусів або інших стихійних лих. Тому що війна не є стихійним лихом. Війна — це те, що люди роблять з людьми. Ми не можемо закликати до відповідальності природу, стихію, але ми повинні прикликати до відповідальності того, хто починає війну, завідомо знаючи, що він іде нищити, убивати і позбавляти людей права на майбутнє», — переконана Ірина.
На її думку, видатний український багаж нині полягає в тому, що кожен українець чи українка — агенти формування колективної справедливості, адже кожен із нас дотичний до проживання втрат. Кожен платить непомірно високу ціну, віддаючи «у пащу дракона» близьких, коханих, кого ми плекали, виховували й із ким планували краще життя.
Катерина Семенюк, співзасновниця платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», сфокусувалася на досвіді роботи платформи, втілених проєктах і тих рефлексіях і висновках, що сформувалися на базі цієї роботи.
«Я кураторка, культурна менеджерка, і всю свою кра’єру, скільки пам’ятаю, створюю культурні проєкти. Зараз, на жаль, це проєкти про пам’ять — зокрема, пам’ять поточної війни. І поки я це роблю, якщо вже й міркувати про справедливість як таку, щоразу я впираюся в те, що життя триває. І важливим тут лишається те, що кожен із нас робить якимись конкретними діями для того, аби ця справедливість формувалася й існувала.
Авжеж наша маленька громадська організація не може досягти умовно тотальної справедливості в цій країні, та навіть в масштабах якогось цілого міста. Але це внесок. І ми робимо цей внесок, зберігаючи пам’ять конкретної людини, її досвіду, її втрати. Ми працюємо з кожним персонально, з кожним військовим, з кожною історією.
Це маленькі кроки в загальному океані несправедливості. Але можна мислити цим океаном несправедливості, а можна зосередитись на тому, що я кожного дня роблю, щоб зберегти кожну окрему пам’ять про окреме життя», — розповіла Катерина Семенюк.
Також Катерина розповіла про проєкти, які втілює «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Наразі її команда залучена до процесу створення меморіального комплексу пам’яті загиблих військових в одній з громад Харківщини. Також на Салтівці в Харкові можна побачити одну з мистецьких інтервенцій — «In memoriam усіх нас». Автором її є Віталій Кохан, а Катерина Семенюк виступала кураторкою проєкту.
«Ми в тому числі документуємо досвіди і міркуємо про те, що ми можемо зробити, аби якомога більше їх було зафіксовано і пропрацьовано. Що ми можемо зробити, щоб пам’ять цієї війни була інклюзивною? Адже важливо, аби ця пам’ять охоплювала якомога більше груп і категорій. Мабуть інклюзивність пам’яті, її різність і всеохопність — це також значною мірою про цей зв’язок справедливості і пам’яті», — ділилася міркуваннями Катерина.
Коли меморіал — лише цвинтар
Після виступів спікерок до дискусії долучилися присутні у залі. Серед них були й близькі загиблих у повномасштабній війні. Наталія Капуста прийшла з портретом загиблого чоловіка Сергія — військового, який загинув у Куп’янську 16 квітня 2025 року.
«“Шанування”в українській мові означає виявлення глибокої поваги, шанобливе ставлення до когось. Пам’ять дозволяє нам формувати особистість, засвоювати знання, передавати досвід, а її порушення може серйозно вплинути на здатність нормально жити, втрачаючи зв’язок з минулим. Втім, про яку пам’ять і шанування загиблих військових ми можемо говорити в місті Харкові?
За що вони віддали своє життя, якщо, окрім сімей, ніхто їх не згадує? Чи їхні подвиги можуть бути забуті? “Не на часі”, “після закінчення війни”; “люди повинні радіти”; “дітям потрібні свята” — чого я тільки не чула», — поділилася Наталія.
Вона розповіла про те, як після загибелі чоловіка ані вона, ані її 17-річний син не отримали системної психологічної допомоги; про те, як нагороду чоловіка «За мужність» III ступеню вона чекала 8 місяців, а коли нагороду видали, забрати її пропонували в ТЦК, «тихо», без жодного урочистого вручення.
Розповіла Наталія і про те, як намагалася розмістити фото чоловіка на площі в центрі міста, і після трьох місяців його зрізали невідомі, тоді як сусіди жінки та знайомі дивуються, «навіщо потрібно, аби його хтось знав».
Історія Наталії мала ефект «холодного душу» — це був момент, коли дискусія з площини гіпотетики вийшла в цілком осяжне поле конкретних історій і персонального болю.
«Дуже прикро, що в такому великому місці досі не знайшлося місця для вшанування пам’яті, окрім цвинтаря. Сквер, парк, фонтан, локація, стела абощо. Не обов’язково це має бути помпезно. Але ж це може і має бути місце, куди можна прийти за своїми думками.
Я якось стояла, дивилася на свій будинок, це було пару місяців тому. Я хочу, коли закінчиться війна, розмістити таблицю пам’яті, меморіальну дошку за свій кошт.
Вийшла моя сусідка і каже, мовляв, що ти тут стоїш? А я кажу, що дивлюся, з якого ракурсу краще повісити згадку про Сергія. Вона мені знаєте, що відповіла? “Він що, герой”?» — поділилася Наталія.
Її слова підтримала і продовжила своєю історією волонтерка, письменниця і дружина загиблого військового Наталія Сідларь-Дубова.
«Цього року ми ховали батька моїх дітей. І я можу сказати, що шана починається з нас — іще з дня поховання. Іноді люди не бачать, що везуть полеглого. В нас вийшло так, що наш кортеж розділили, просто десь зупинками на світлофорах. І людина йде, і дуже зневажливо маше, мовляв, ну проїжджайте вже. Мене це добило.
На заході люди стають на коліна, коли бачать кортеж. Це те, що хочеться бачити і вдома. Це те, що хочеться бачити, коли ти в цьому кортежі їдеш, — а не зневажливе ставлення і скривлені невдоволенням обличчя перехожих, котрих цей кортеж затримав десь на хвилину», — розповіла Наталія Сідларь-Дубова.
Пізніше Наталія поділилася роздумами на цю тему у Facebook.
У дискусію включилася Олена Рофе-Бекетова — громадська діячка, волонтерка, співзасновниця волонтерської групи Help Army.
«Ми займаємося, зокрема, службами супроводу і підтримки для поранених військовослужбовців. Також ми співпрацюємо з організаціями, які, своєю чергою, підтримують членів родин загиблих, полонених і зниклих безвісти. Після події — дозвольте я до вас підійду і ми поспілкуємося про вашу історію вже особисто, можливо, ми зможемо знайти якісь спільні рішення, що допоможуть саме вам і вашій родині.
Але тут, в рамках загальної дискусії, я би хотіла сказати, що повірте, Харків великий, і він так само має людей, що розуміють важливість вшанування і пам’ятування. Це не тому, що людям всім байдуже. Є люди, які опікуються цими питаннями. І завдяки таким заходам, як сьогодні, ми можемо знаходити одне одного, дізнаватися, контактувати й допомагати.
Інша біда, що немає суспільної культури пам’ятування, нема розуміння, як це робити доречно і чуйно. Для того, аби включитися в це поле, треба мати сміливість переступити через власний страх перед цими жахами і реаліями, і не кожному цієї сміливості поки стає. Але справді, якщо ми говоримо про справедливість, ми мусимо формувати культуру співрозмови і відтак — культуру спільного вшанування» — зауважила Олена Рофе-Бекетова.
Слово взяла також Марія Тахтаулова — очільниця Другого міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті. В контексті розмови про увагу до досвідів родин загиблих та інклюзивність пам’яті вона прокоментувала законодавчі ініціативи в цьому суспільному дискурсі.
«Україна має в законодавчій базі великий меморіальний блок: ці закони стосуються, зокрема, Другої світової війни, Голодомору, ХХ століття загалом. Але те, що стосується сьогоднішньої війни — цей пласт законів, що якось впроваджують і регламентують практики пам’ятування, він лише напрацьовується в режимі реального часу.
У серпні минулого вже року було ухвалено закон про національну пам’ять, який, зокрема, визначив назву цієї війни — і це війна за незалежність. Це певний крок для того, як ми означуємо цю війну. Є окремі ініціативи, як-от Хвилина мовчання, до якої Інститут долучався як співорганізатор із ГО «Вшануй». Втім, наскільки я бачу, якогось системного і всеохопного документа про статегію меморіалізації ми наразі не маємо.
Добре це чи погано, це теж окреме питання. Можливо, вона і не потрібна, такий прям дороговказ для всіх, адже в кожній громаді є якісь свої особливості. Але можу сказати, що має бути презентована найближчим часом Стратегія національної пам’яті, де одна зі стратегічних цілей — це є меморіалізація цієї війни з конкретними планами, виконавцями і так далі», — поділилася Марія Тахтаулова.
На сайті Інституту нацпам’яті можна знайти «10 принципів меморіалізації війни», сформульовані ще попереднім головою Інституту Антоном Дробовичем, і в цьому переліку пункт «Інклюзивність пам’яті» посідає окреме місце.
«Існують різні досвіди, різних груп людей. І коли ми формуємо загальну стратегію національної пам’яті, хай як картонно воно може звучати зараз, ми мусимо враховувати повний спектр цих досвідів, а не обирати якусь одну спільну лінію пам’ятування, відкидаючи всі нюанси й відмінності. Тобто ми говоримо не тільки про жертв, чи тільки про героїв, чи тільки про військових, чи тільки про цивільних», — зауважила Марія Тахтаулова.
Інклюзивність пам’яті як маркер справедливості
Як приклад системних локальних рішень Катерина Семенюк навела історію місцевого врядування в Ірпені Київської області. Вона звернула увагу на те, що там питання меморіалізації і включення досвіду родин загиблих у загальне життя громади регламентоване на посадовому рівні.
«Там є окрема посада, яка звучить як “радник мера з меморіалізації”. Софія Мартинюк там обіймала посаду людини, що відповідає за комунікацію з родинами загиблих. Тобто, до прикладу, коли в Ірпені планують створити сектор військових поховань, ще на стартових етапах планування відбувається дискусія саме з родичами, аби їхня думка була почутою, і стала відправною точкою формування будь-яких подальших концепцій», — розповіла Катерина.
Згадувався також парк Пам’яті у Львові, і місто Миргород, де втілили ідею меморіального саду — з QR-кодами на деревах, де кожне дерево розповідає історію одного загиблого військового, і в такий спосіб ці постаті наново «оживають» в тканині міста.
«Ми сьогодні говоримо про пам’ять, ніби вона якась холодна, ніби вона має бути відчужена від нас. Мені здається, що це не так. Тут варто говорити про живу воду пам’яті і мертву воду пам’яті. Бо можна все ознакувати, можна зробити меморіальні дошки, пам’ятники і так далі, і ніхто не буде до них ходити і всі будуть їх уникати.
І так як з Хвилиною мовчання о 9:00 — одні будуть це вшановувати і будуть знати, кого вони спогадують в цей момент і чому. І будуть інші, які казатимуть, що це їм перешкоджає рухатися і треба жити своє життя. І тут ми мусимо замислитись про сенси, що ми їх вкладаємо в ці втрати і ці руїни: їх треба меморіалізувати, чи вони повинні бути поступово перетворені на об’єкти нового життя?
Адже якщо лише “консервувати” руїни і лишати їх недоторканими, ми наче передаємо ініціативу ворогу і кажемо, мовляв, так, ти нас знищив, і от ці руїни стоять німими свідченнями наших втрат», — поділилася міркуваннями Ірина Старовойт.
Дискусію підсумувала директорка Харківського літмузею Тетяна Пилипчук.
«До теми інклюзивності пам’яті ми можемо згадати і велике місто, столицю Київ. Можемо згадати один з найбільших стихійних меморіалів, що там утворився на центральній площі. І це, я вважаю, дуже важливий і показовий прецедент — він не про те, що це красиво чи некрасиво. Він про те, що суспільство готове розділити втрату. Це про готовність чийсь персональний біль зробити нашим спільним.
Питання лише до нас як до спільноти міста — який простір ми готові дати, аби спільно розділяти це горе. І було б важливо, якщо це так само буде центр, серце міста. Можливо, такою має стати площа Конституції. Бо, вочевидь, пам’ятати про загиблих і спільно шанувати цю пам’ять нам важливо не колись потім, а вже сьогодні», — зазначила Тетяна Пилипчук на кінець події.
Відео зустрічей проєкту «Місто на лінії» можна переглянути на каналі Kharkiv Media Hub в YouTube.