Ой, був та й нема: чому Мойсей у Харкові заблукав

Ви бачили величний пам’ятник у східній частині майдану Конституції? Бронзовий, одинадцятиметровий. Не бачили?! Та ото ж. І ніхто його не бачив. А мав би стояти!

Історія радянського Харкова по вінця забита подібними проектами. Сміливими, амбіційними, гучно розпіареними. І… тихесенько спущеними на гальмах.

Класичний приклад — «театр масового музичного дійства», який обіцяли збудувати на місці зруйнованої Мироносицької церкви. Лемент навколо нього стояв неймовірний: найбільший у Європі! Ла-Скалу переплюнемо! Гранд-Опера від заздрощів заплаче!

Не заплакала. Бо замість театру відкрили… тролейбусне депо. У травні 1939-го. Аж за дев’ять років після знищення храму, яке провадилося, начебто, задля спорудження «фортеці культури». 

Та в цьому випадку хоча б пояснення знайшлося. І навіть правдоподібне. Мовляв, необхідність у величезному театрі щезла після перенесення столиці УСРР до Києва. А от щодо згаданого вище пам’ятника пояснень не пролунало. Тому довелося шукати їх самотужки. На слизькому шляху більш чи менш обґрунтованих гіпотез.

Перше, що спало на думку — надзвичайна розпливчастість особи, яку хотіли вшанувати монументом. Постати у бронзі мав товариш Тєвєлєв Мойсей Соломонович. А, може, Яків. А, може, Архип.

Щодо останнього — не жартуємо. Саме Архипом посмертно охрестила Тєвєлєва 24 липня 1935 року вздовж і впоперек цензурована «Ленінська зміна». Не бульварний листок — офіційний рупор Харківського обкому комсомолу.

Поет Терень Масенко розстарався:

За бугром степи,

Там пирій кипить.

В Харкові стовпи

Й Тевелев Архип.

Згадані у поемі стовпи ще можна сяк-так пояснити. За однією із версій, кляті німецькі окупанти не розстріляли, а повісили більшовицького підпільника. Але чому Архип? У нарисі Кедрова («Харьковский рабочий» від 3 серпня 1935 року) стверджується, буцімто від народження Тєвєлєв був Яковом. А Мойсеєм його прозвали товариші по партії. За велику руду бороду, яка, начебто, робила полум’яного більшовика схожим на біблійного пророка.

Не все просто і з винуватцями смерті товариша Тєвєлєва. Київська «Літературна газета» (число від 17 вересня 1935 року) писала, буцімто Яків-Мойсей «загинув на своєму посту у Харкові від денікінських банд».

Частка правди є і у цьому твердженні. Щоправда, від денікінців Тєвєлєв постраждав уже посмертно. Братську могилу на Соборному майдані, де він був похований разом з двадцятьма такими ж, як сам, борці «за единую-неделимую» зруйнували наприкінці червня 1919-го.

І шести місяців не пролежав! Бо ж поховали 12 січня. Зате центральний майдан міста — колишній Миколаївський, нині — Конституції, носив ім’я Тєвєлєва цілих п’ятдесят шість років — з 1919-го по 1975-ий.

Чому питання про монумент постало саме у 1935-му, можна лише гадати. Хоч рік народження віднімай (1890), хоч рік смерті (1918), хоч рік «Великого Жовтня» (1917) — ювілею не виходить. Не буде його і тоді, коли проробити ту саму операцію з датою, на яку призначили відкриття пам’ятника — 1 травня 1936 року.

Припускаємо, що влада просто хотіла «осідлати хвилю», спричинену відкриттям пам’ятника Шевченку (24 березня 1935 року). Бо резонанс від цієї події вийшов, без перебільшення, всесвітнім. То ж повторити його «на біс», як кажуть, сам Бог велів. Хоч комуністи його і не визнавали.

Яків-Мойсей був дуже зручної фігурою для увічнення. На відміну від Тараса, його не треба було «відбирати в українських буржуазних націоналістів». Оскільки ані вони, ані будь-хто інший на Тєвєлєва не претендував. Цей від початку вважався «своїм», і можна було зекономити на пропагандистському супроводі.

Та мова йшла не тільки і не скільки про увічнення конкретного історичного персонажу. Тєвєлєва трактували як «типово збірний образ професіонала-революціонера, більшовика-підпільника часів громадянської війни на Україні». І є підозра, що саме через цю типовість він і не зійшов на п’єдестал.

Можливо, хтось «нагорі» вчасно отямився. Відлити таке у бронзі — означало погодитися з улюбленою тезою «ідеологічних противників»: типовий український більшовик не був ані українцем, ані робітником.

Реальний Тєвєлєв встиг отримати до революції лише одну професію — помічника провізора. І ще приторговував потроху. За офіційною версією, для прикриття основної, підпільної діяльності.

Оскільки радвлада до монументальної пропаганди ставилася дуже серйозно, символічне навантаження мав нести не лише сам пам’ятник, а й місце, де його планували встановити. «Літературна газета» повідомляла: «За генеральним планом реконструкції Харкова, пам’ятник відкриватиме собою широкий проспект до річки Харків. Всі маленькі будівлі, що тут є, будуть знесені». Тобто, мав назавжди зникнути старий єврейський квартал між вулицями Короленка і Громадянською (Миколаївською і Міщанською).

Ідея була непоганою. Мойсей комуністичний, як колись біблійний, виводив свій народ на широкий шлях до світлого майбуття. Щоправда, дивним чином. За проектом, Тєвєлєв повинен був дивитися на міськраду. А, значить, стояти до майбутнього проспекту боком, коли не задом.

Навмисне, а чи ні, але місце розташування пам’ятника мало нагадувати харківцям про насильницьку зміну кумирів. Звести Тєвєлєва на п’єдестал планували там, де ще у 1930-му височів Миколаївський автокефальний собор.

Коли вірити «Літературній газеті», скульптор Адольф Страхов «приступив до практичної роботи над здійсненням свого проекту» не пізніше, ніж у вересні 1935 року. Для чого міська рада «відвела і устаткувала йому спеціальну майстерню».

Та Першотравень 1936-го днем відкриття пам’ятника все одно не став. І не міг стати. Оскільки темно-сірий лабрадор з Головинського кар’єру, що на Житомирщині, відправили до Харкова лише 5 червня 1936 року. Незадовго перед тим місто отримало 11 вагонів буту, які мали піти на фундамент.

«57 лабрадорных глыб, каждая весом от 2 до 5 тонн, установят сплошным массивом, — обіцяв «Харьковский рабочий». — На самом крупном блоке укрепляется бронзовая фигура Якова Тевелева».

Але не закріпилася. Бо й блоки ті до майдану Тєвєлєва не доїхали. Їх розмістили на пустирі, що виник після знищення Мироносицької церкви (теперішній «Дзеркальний струмінь»). Саме там повинні були здійснюватися «первичные строительные процессы». Аби гори каміння не ускладнювали дорожній рух у центрі міста, який вже тоді був надзвичайно жвавим.

Що сталося далі з призначеними для пам’ятника матеріалами, з’ясувати не вдалося. Бо після червня 1936-го повідомлення про хід будівництва у пресі не з’являлися. Але у серпні 1938 року «Харьковский рабочий» вмістив фото круглої клумби на майдані Тєвєлєва. Тієї, де планували встановити «незламного більшовика». Якова-Мойсея на ній не було і близько.

Завіявся десь, залишивши майбутнім дослідникам широке поле для припущень.