Онлайн-освіта на прифронтових територіях: виклики та рішення Колонка
Повномасштабна війна, яка триває в Україні з 2022 року, докорінно змінила функціонування освітньої системи. Одним з головних викликів стало забезпечення доступу до освіти для дітей на прифронтових регіонах. Онлайн-навчання, яке спершу було вимушеним рішенням через пандемію COVID-19, стало єдиною формою здобуття освіти в умовах постійної небезпеки. Особливо гостро це питання постало на Харківщині — регіоні, який зазнав нищівних обстрілів, окупації частини території та масових евакуацій. У цьому матеріалі ми розглянемо досвід онлайн-освіти, виклики та шляхи їхнього подолання.
За даними Міністерства освіти і науки України, станом на 2024 рік на Харківщині пошкоджено або зруйновано понад 500 освітніх закладів. Більшість шкіл регіону перейшли на дистанційний формат освіти. Це дозволило зберегти безперервність освітнього процесу, але водночас виявило низку глибоких проблем, притаманних саме прифронтовим територіям. Основні серед них:
1. Нерівність доступу до технічних ресурсів
Нестача електроенергії, нестабільний інтернет-зв’язок, брак техніки — реальність багатьох родин на Харківщині. За результатами дослідження громадської організації «Освіторія», лише 68% школярів у прифронтових громадах мають постійний доступ до гаджету, придатного для навчання. У деяких родинах один пристрій змушені ділити між кількома дітьми.
2. Психологічний стан учасників освітнього процесу
Постійні сигнали тривоги, життя в укриттях, емоційна нестабільність через втрату близьких — усе це суттєво впливає на мотивацію до навчання. Згідно з аналітикою Українського інституту дослідження екстремальних ситуацій, понад 70% дітей у зоні бойових дій відчувають підвищену тривожність. Також важливим викликом є цифрове виснаження. Постійна присутність онлайн, відсутність чіткого розмежування між навчанням і відпочинком можуть призводити до психологічного вигорання та зниження ефективності навчання.
3. Зниження ефективності освітнього процесу
В онлайн-середовищі складно забезпечити повноцінну взаємодію між учнем та вчителем. Освітній процес втрачає індивідуальний підхід. Часто учні не вмикають камеру або не виходять на зв’язок.
4. Надмірне навантаження на учнів та педагогів
Умова «викладати та вчитися попри війну» змушує вчителів адаптовувати програми, шукати креативні формати, підтримувати постійний зв’язок із дітьми та батьками. У багатьох випадках учні та педагоги самі перебувають у складних життєвих обставинах, включно з евакуацією або втратою житла.
5. Відсутність соціалізації
Відсутність соціалізації при онлайн-освіті — одна з найсерйозніших проблем цього формату навчання. Учні не мають змоги регулярно взаємодіяти з однолітками, що обмежує розвиток комунікативних навичок, емоційного інтелекту та здатності працювати в команді. Почуття ізоляції та самотності особливо стосується дітей та підлітків: брак соціальної взаємодії може призводити до емоційного виснаження, депресії, тривожності.
6. МОН і його рішення
МОН приймає неоднозначні рішення. Так, негативну реакцію викликав наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку та умов здобуття загальної середньої освіти в комунальних закладах загальної середньої освіти в умовах воєнного стану в Україні» №1112 від 07.08.2024, який зрештою скасували. Голова Профспілки працівників освіти і науки України Сергій Романюк чітко окреслив ризики, які несла в собі реалізація наказу №1112 в умовах воєнного стану. Він звернув особливу увагу на те, що документ фактично обмежував право батьків на вільний вибір закладу загальної середньої освіти для своїх дітей.
Висловлюється занепокоєння щодо окремих норм наказу Міністерства освіти і науки України №1276, який встановлює мінімальну наповнюваність дистанційного класу на рівні щонайменше 20 учнів. Це положення суперечить законодавству України, згідно з яким класи можуть формуватися за наявності щонайменше п’яти учнів, що гарантує право на здобуття освіти в дистанційній формі навіть у малочисельних громадах.
Імплементація наказу №1112 разом із постановою Кабміну України №245, що стосується організації мережі закладів освіти в умовах воєнного стану, могла б призвести до оптимізації шкільної мережі, зменшення кількості учнів у класах і скорочення навчального навантаження. Усе це загрожує масовими звільненнями вчителів, особливо в сільських та прифронтових регіонах, які вже перебувають у складній соціально-економічній ситуації.
Мова йде не лише про втручання у формат освітнього процесу, наслідки цього кроку можуть стати руйнівними для освіти у прифронтових громад у майбутньому. За допомогою таких рішень МОН освіта на Харківщині матиме ще більше перепон для розвитку.
Позитивний досвід і підтримка освіти
Попри всі виклики Харківщина демонструє приклади стійкості. У багатьох громадах створюють освітні хаби — безпечні простори з інтернетом, де діти можуть навчатися. Міжнародні організації, зокрема UNICEF, надають гаджети та психологічну підтримку. Викладачі активно застосовують гейміфікацію, цифрові платформи (Всеукраїнська школа онлайн, Zoom, Google Meet), щоб зберегти зацікавленість учнів.
У 2023-2024 роках на шести станціях метро в Харкові облаштували навчальні кабінети для понад 1000 учнів. Уроки проходять у дві зміни: молодші класи навчаються зранку, старші — після обіду. Навчання в метрошколах дозволяє уникати перерв через повітряні тривоги та забезпечує безпечне середовище для учнів. Згодом мережа таких шкіл розширилась.
У травні 2024 року в Індустріальному районі Харкова відкрили першу в Україні підземну школу, розраховану на 900 учнів у дві зміни. Школа має 20 класних кімнат, ресурсну кімнату, учительську та актову залу. Кількість таких шкіл збільшено. Підземні школи будуються не лише в Харкові, а й у громадах області, таких як Берестинська, Близнюківська та Печенізька. У вересні 2024 року голова Харківської ОВА Олег Синєгубов повідомив про розробку проєктів ще 16 підземних шкіл у регіоні. Метрошколи та підземні школи стали прикладом адаптації освіти до умов війни, забезпечуючи безпечне та якісне навчання для дітей. Ці ініціативи демонструють важливість інноваційного підходу та підтримки з боку держави та міжнародних партнерів у забезпеченні права на освіту навіть у найскладніших умовах.
Онлайн-освіта на прифронтових територіях — це не лише виклик, але й лакмусовий папірець стійкості освітньої системи. Харківщина довела, що навіть у надскладних умовах можна зберігати зв’язок між учнями й учителями, продовжувати вчити та вчитися. Водночас для ефективного функціонування онлайн-навчання в зоні бойових дій необхідна цілеспрямована системна підтримка, що включає кілька ключових компонентів:
- Технічна підтримка: забезпечення учнів і педагогів необхідною технікою (ноутбуки, планшети, смартфони), стабільний інтернет-доступ через Starlink чи мобільні мережі, електропостачання (генератори, джерела безперебійного живлення), а також надання оперативної технічної допомоги.
- Психологічна підтримка: регулярна робота з психологами для дітей та вчителів, тренінги з подолання тривожності, програми емоційного розвантаження (арттерапія, релаксаційні вправи), підтримка ментального здоров’я педагогів та створення безпечного психологічного середовища.
- Методична підтримка: адаптація навчальних програм до онлайн-формату в умовах війни, підготовка педагогів до цифрової роботи (тренінги, інструкції, інтерактивні ресурси), створення платформ для обміну досвідом, надання шаблонів і методичних матеріалів для дистанційного викладання.
На наш погляд, більшість освітніх реформ в Україні стикаються з проблемами на одному із двох етапів: або на етапі ідеї, або на етапі впровадження (або на двох зразу).
Наприклад, у Постанові Кабміну України №800 від 21 серпня 2019 року «Деякі питання підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників». Цією постановою та іншими законодавчими актами забезпечується більша автономія вчителів у виборі надавачів підвищення кваліфікації та врегульовує фінансування цього процесу. В теорії все добре, на практиці багатьох надавачів послуг поставили в різні умови (в одних є фінансування, в інших ні), для вчителів це погоня за сертифікатами без реального набуття навичок. Також часто адміністрації закладів освіти вимагають більше ніж мінімальна кількість годин.
Обережний погляд у майбутнє
Що можуть і мають зробити батьки, громади та держава для підтримки освіти? Майбутнє освіти на прифронтових територіях залежить не лише від великих стратегій, а й від щоденних маленьких рішень з боку батьків, учителів, місцевої влади та держави загалом. За роки війни стало очевидним: централізовані рішення без урахування реальності на місцях можуть завдавати більше шкоди, ніж користі.
Активна позиція, а не пасивне очікування. В умовах, коли рішення МОН (наприклад, про наповнюваність класів від 20 осіб) можуть бути відірваними від життя, саме батьки можуть стати адвокатами освіти своїх дітей. Подання звернень, участь у петиціях, створення ініціативних груп це не бюрократія, а форма захисту прав дитини.
Для місцевої влади та громади важливо інвестувати у маленькі освітні осередки — освітні хаби. Приклад метрошкіл і підземних шкіл у Харкові та області вражаючий, але не менш значущими є маленькі «точки освітнього життя» — шкільні кімнати при ЦНАПах, бібліотеках, де є генератор, інтернет, і куди можуть приходити діти для онлайн-навчання. Навіть одна така кімната в селі — це вже підтримка.
Для держави важлива гнучкість замість формалізму. Накази на кшталт обов’язкових 20 учнів у класі мають переглядатися з урахуванням регіональної специфіки. Освіта в умовах війни не може мати єдиної «форми №1», потрібна мережа варіативних моделей.
Також важлива інституційна підтримка ініціатив знизу. Замість будувати «згори вниз», варто підтримати те, що вже працює на місцях. Наприклад, дати освітнім хабам мікрогранти, підтримати проєкти локальних неурядових організацій, які забезпечують дітей гаджетами тощо.
Ставка на педагогів як стрижень системи. Якщо скорочувати вчителів у прифронтових районах, не буде кому підтримувати дітей ні онлайн, ні офлайн. Потрібна не тільки фінансова мотивація, а й відкрите визнання ролі педагога як важливого елемента національної безпеки, адже саме вчителі тримають психологічну й ментальну стабільність дітей.
Без такої комплексної підтримки дистанційна освіта ризикує втратити якість та доступність саме для тих, хто потребує її найбільше. І найголовніше — віра в те, що освіта має відбуватися попри все.