Web Analytics
«Коли ставляться завдання, всі розуміють ціну», — комбат Олег Черкашин | MediaPort

«Коли ставляться завдання, всі розуміють ціну», — комбат Олег Черкашин

Фото автора: Тетяна Федоркова Тетяна Федоркова

Після 24 лютого харків’янину Олегу Черкашину дали два тижні на сформування батальйону. Він згадує, що цю умову спершу сприйняв за жарт. Але виконав її. Росіян, які прорвалися в Харків 27 лютого, він зустрів у центрі міста — вогнем. Поруч з начальником поліції та головою обласної адміністрації. Про що думав у ті хвилини, кого бере до свого підрозділу і що думає про харків’ян — слухайте у подкасті «Герої Харкова» про жителів міста під час війни. 

Герой епізоду: Олег Черкашин, командир 227 окремого батальйону 127 бригади територіальної оборони

Слухайте та підписуйтеся на подкаст

Володимир Носков: Я вітаю пана Олега і наших слухачів. І мені дуже буде цікаво дізнатися про тероборону і те, як у перші дні великої війни у Харкові точилися бої. І що б могло статися, якби…

Тетяна Федоркова: Давай не будемо говорити «якби». Просто згадаймо ці перші дні.

Володимир Носков: Так, саме так.

Олег Черкашин: Перший день, 24 лютого, ми були трохи розгублені, але було розуміння, що треба ставати на захист міста, на захист України. І тут так пощастило нам, цього дня був призначений головою поліції в Харківській області, наразі вже генерал Тимошко Володимир Володимирович. Він мене набрав 24 лютого, спитав, де я, де мої хлопці, я відповів що ми готові. Він дав розпорядження їхати отримувати зброю і прибути до нього у його підпорядкування.

Володимир Носков: Давайте одразу скажемо, що у вас вже бойовий досвід до цього був у зоні АТО.

Олег Черкашин: Так, дійсно, з літа 2014-го по 2016-й рік я був бійцем добровольчого батальйону «Донбас». І зі мною була команда, які були моїми побратимами з цього періоду. 24 лютого вся ця наша команда батальйону «Донбас» стала знову до строю захищати Україну, захищати наш рідний Харків.

Тетяна Федоркова: Ви ще застали Іловайськ.

Олег Черкашин: Я прийшов до батальйону, коли саме почалися ці події, перший вихід був до Іловайська — це вже була команда йти на допомогу нашим хлопцям, які були в Іловайську, але в районі Старобешевого, не доїжджаючи, розвідка вже сказала про повне кільце оточення, наш склад того підрозділу, який висунувся на допомогу, він туди вже не пройде. І ми вже зустрічали тих хлопців, які виходили поранені, поодинці, малими групами. Саме з цього розпочався мій бойовий шлях. Потім були Золоте, Бахмутська траса, Широкине та інші, інші події, де батальйон «Донбас» здобував славу нашого підрозділу. У 2016-му році, коли вже був наказ тодішнього міністра МВС Арсена Авакова, що Національна гвардія, до складу якої входив батальйон «Донбас», більше не буде виконувати бойові завдання на першій смузі оборони, мною було прийнято рішення звільнитися з батальйону і повернутися додому.

Тетяна Федоркова: Порівнюючи ті події, те, що було на Донбасі, і що відбулося після 24 лютого…

Олег Черкашин: Взагалі! Різниця між тими бойовими подіями і те, що розпочалося 24 лютого, дуже відрізняється одне від одного. За тим озброєнням, яке використовується російською армією, кількістю російської армії, авіація. Більш потужна артилерія, танкові підрозділи їхні. І взагалі та навала, яка прийшла до нас 24 лютого, це не йде в порівняння в тих подіях, які розгорталися з 2014-го і по 24 лютого 2022-го року.

Володимир Носков: Тобто для вас день 24 лютого був абсолютно логічним продовженням війни, початої 2014 року?

Олег Черкашин: Всі розуміли вже у січні 2022-го року, що війна масштабна відбудеться. Дійсно, ми розуміли і готувалися, будували якісь плани на той випадок, якщо зникне зв’язок, де зустрічаємося, де збираємося і таке інше. Проговорювали все для того, щоб коли прийде цей момент, ми були разом і стали на оборону нашої держави.

Володимир Носков: Тоді в перші дні точилися розмови про те, що всім охочим, активним чоловікам Харкова, про це говорили і в СБУ, і в поліції, давали зброю для того, щоб вони захищали місто. Це так? Дійсно зброя була тоді доступна для захисту?

Олег Черкашин: Наскільки мені відомо, дійсно, так і було. На мій погляд, це було правильне рішення. Тоді всі, хто зміг, взяли зброю до рук і висунутися на захист Харкова. І таке саме було в Києві. Ті добровольці, які взяли зброю в руки, зіграли дуже значну роль в обороні і Харкова, і Києва. Зробили свій внесок. Завдяки цим добровольцям, які просто прийшли, у цивільному одязі, не маючи взагалі якогось військового досвіду, багато хто з них, але мужньо взяли зброю до рук і пішли захищати нашу країну.

Тетяна Федоркова: Я все хочу спитати про ці перші бої, саме центр міста. 27 лютого був прорив.

Олег Черкашин: Ми цю колону зустріли несподівано, тому що вона вийшла біля Дзеркального струменя у напрямку площі. Це було так неочікувано, що на мить ми навіть розгубилися, але російські кулеметники привели нас до тями, тому що вони перші відкрили вогонь. Вони відкрили вогонь по будівлі Управління внутрішніх справ і по припаркованому транспорту, який стояв біля управління, де були і ми, і ще бійці. Почався обстріл з кулеметів. І ми відповіли їм теж дружньо. Генерал Тимошко вів з вікна вогонь. Губернатор тоді стояв поруч. І всі не розгубилися, дуже швиденько згрупувалися і почали обстрілювати цю колону. На жаль, вона прорвалася через нас і пішла далі до вулиці Весніна.

Тетяна Федоркова: Їхня задача стояла, мабуть, закріпитися в якійсь будівлі адміністративній. Чи вибити українські сили? Що вони цим намагалися зробити?

Олег Черкашин: Яка була справжня ціль цієї колони, мабуть, ми навряд чи колись вже дізнаємося. Моє таке відчуття було, що вони трохи заблукали. Вони рухались по вулиці і вони, мабуть, теж не очікували, що вони вийдуть до Головного управління внутрішніх справ, де такий собі загін, нормально озброєний, і для них це теж, мабуть, стало несподіванкою.

Тетяна Федоркова: І потім був бій у школі…

Володимир Носков: Я Тані якраз розповідав, що я чув ці автоматні черги біля свого будинку, неподалік від мене проїжджали ці колони по Клочківській. І ми перебували наче в якомусь фільмі жахів, ще стежили за цими короткими відео, які оприлюднювали Telegram-канали. І це реально було страшно, бо незрозуміло, чим це все завершиться. Хочеться деталізувати один момент. Це, виходить, вони заїхали на Олексіївку, далі поїхали Клочківською, таким чином вийшли до Дзеркального струменя, ту точку, про яку ви вже сказали.

Олег Черкашин: На жаль, трекера ми з тієї машини не зняли (сміється), тому, як вони до нас їхали, на жаль, не скажу, щоб в оману не ввести.

Тетяна Федоркова: Ми все це бачили. По Telegram-каналах люди оперативно повідомляли…

Володимир Носков: А які ще небезпечні дні були? Я пам’ятаю ще, здається, 2 березня вночі я чув біля себе. Я майже в центрі мешкаю, автоматні черги, і потім казали про вул. Трінклера, тобто, виходить, перший момент, 27 лютого, і ще далі було кілька спроб?

Олег Черкашин: Наскільки я розумію, ворог в саме місто більше не заходив. Наскільки мені відомо. Я розумію, так, це були якісь Сили спеціальних операцій Російської Федерації, якийсь передовий загін, у якого було якесь завдання, якого я не можу коментувати. Але завдання було в них зрозуміле: безпосередньо зайти в місто Харків і далі мабуть розвивати якийсь бойові події і допомагати просуванню основних сил противника безпосередньо до міста Харків.

Тетяна Федоркова: Як вдалося вибити їх. Шо стало ключовим — взаємодія, комунікація між різними підрозділами?

Олег Черкашин: Це, мабуть, згуртованість усіх харків’ян, бо те, що відстояли місто — це не заслуга якогось окремого підрозділу або окремої бригади. Це стало можливим завдяки тому, що всі згуртувалися, всі взяли до рук зброю. Я більше переживав за губернатора, бо він з автоматом біля вікна, розумієте? А я стою розумію, знаєте, як, голова зараз вже військової адміністрації з автоматом біля вікна..

Володимир Носков: Він з військового вишу, військового університету (Харківський національний університет внутрішніх справ). Я думаю, що їх вчили там.

Тетяна Федоркова: Ну-у, це таке, знаєш…

Олег Черкашин: Зі мною все ясно. А ось я більше переживав… Але знаєте, я дивився тоді на губернатора і на генерала Тимошка, і я розумію, що страху немає, є бажання воювати. Це дуже показово, коли вище керівництво стає…

Тетяна Федоркова: А можливості втекти були?

Олег Черкашин: Ми ж з вами знаємо вже, що взагалі багато хто так і зробив, але я вам кажу, що Харків відстоювали харків’яни. І тільки згуртованість харків’ян.

Володимир Носков: За родом своєї діяльності (Черкашин заснував охоронне агентство «Антирейдер ГО «Ветеран», яке зокрема займалося охороною міських парків — ред.) ви до великої війни мали можливість спостерігати за містянами. Тому у мене запитання — для вас така реакція людей була зрозумілою, само собою, чи все-таки ви були здивовані позицією містян?

Олег Черкашин: Ні, ми ж коли треба забуваємо про всі наші негаразди, які були у відносинах. Коли приходить така біда… У чому наша відмінність від усіх інших? Тому що в такі моменти ми гуртуємося. І якщо і були у когось якісь суперечки, непорозуміння, але в такі часи всі стають до строю, тому в мене ніяких не було несподіванок, що так все і буде.

Тетяна Федоркова: А дії росіян? Те, з якою жорстокістю вони завдавали ракетних ударів, обстрілювали артилерією Північного Салтівку. В ті дні, коли це все відбувалося, що у вас було на душі?

Олег Черкашин: Як військовий я більш цинічний, для мене — це ведення бойових дій. На превеликий жаль, для мене як для людини, страждав наш Харків, який я дуже люблю, в якому я народився, де народилася мої діти, у мене троє дітей. Я відчував як харків’янин той біль, коли я бачив, що робиться, але як військовий я розумів, що іншого немає виходу, як тримати оборону, вже коли сталося, що ворог підійшов до окружної. Тому я розумів, що у нас іншого вибору немає.

Володимир Носков: Ви кажете про те, що нам вдалося захистити Харків як про доконаний факт — це правда на теперішній час так. Ви стикалися очі в очі з російськими солдатами, офіцерами, знаєте їхню готовність і так далі. Зараз багато говорять і міжнародні розвідники, різні країни, наша українська розвідка про те, що готується новий напад на Україну, з різних сторін. Можете охарактеризувати ворога? Яка його готовність?

Олег Черкашин: Як у будь-якій армії світу є підрозділи, які виконують ті чи інші завдання, також і в російській армії є підрозділи більш боєздатні і менш боєздатні. Тому все залежить від того, наскільки ми готові зустрічатися і з тими, і з іншими.

Бої, наприклад, за селище Тернова показали, що на початку, коли ми тільки зайшли до селища, стояли підрозділи, які взагалі не змогли утримувати оборону, але близькість кордону дозволила оперативно перекинути туди резерви російських військ і, мабуть, на другий день ми вже відчули, що це зовсім інший підрозділ з нами веде бойові дії, тому що більш підготовлені, більше мають натиску, безпосередньо контактний бій, і ми відчули, що все не буде так просто.

Тетяна Федоркова: Давай, Вово, згадаємо Тернову. І той легендарний вихід на кордон, який вже, я не знаю, скільки разів ми згадували. Коли пан Олег сказав, що можна буде з ним поговорити, я згадала день, коли вийшло це коротке відео, здається, на сторінці у Facebook тероборони, і мені, тоді ще на «Суспільному Харків» потрібно було швидко його змонтувати і викласти. Я пам’ятаю ці хвилини, коли в мене перехоплювало дух, що вже наші захисники на кордоні.

Володимир Носков: Руки тряслися.

Тетяна Федоркова: Так, а потім ще наступного дня президент Зеленський записав звернення з подякою теробороні. Я попрошу пана Олега трошки розказати про цю операцію, якщо можна, як цей вихід вдався. Я розумію, що це було більше символічно, ніж для того, щоб там закріпитися.

Олег Черкашин: Насправді тоді планувалася широкомасштабна наступальна операція по всій смузі фронту з боку Старого Салтова. І була задумка зачистити Харківську область по річці Донець і вийти на державній кордон. Мені тоді було доручено наступати з підрозділом правим флангом по річці Донець — від Старого Салтова в напрямку Тернова, Ізбицьке, Стариця — з виходом на державний кордон. Ми з підрозділом зайшли в селище Старий Салтів, штаб бригади розробив наступальну операцію.

Коли ми вийшли, вже було звільнено Верхній Салтів, Рубіжне, Замуйловка, Байрак. Потім були завдання просуватися в напрямку селищі Тернова, Варварівка, Ізбицьке. Частина підрозділу пішла на правий фланг, частина на лівий фланг. І коли вже було звільнено селище Ізбицьке, була моя доповідь командиру 127-ї бригади полковнику Роману Сергійовичу Грищенку: завдання виконано, селище Ізбицьке, Варварівка звільнені, є можливість вийти і закріпитися на державному кордоні України. Цей план погодили і я з двома підрозділами, особисто очоливши їх, пішов у бік державного кордону.

Вийшли на державний кордон, де встановили державний прикордонний знак. Я доповів про те, що ми вийшли. Один зі взводів закріпився безпосередньо метрів за 150 від смуги. І коли було зрозуміло, що дуже ризиковано, тому що ми дуже висунулися правим флангом, була можливість у ворога нас відрізати від основних сил, було прийнято рішення не закріплятися на даний час саме по смузі державного кордону. Ми зайняли оборону десь за кілометр-півтора від державного кордону. І виконували там завдання до моменту, коли прийшло розпорядження вивести підрозділ з першої смуги ведення бойових дій.

Тетяна Федоркова: Для вас цей вихід, що означав тоді?

Олег Черкашин: Радість. Гордість.

Тетяна Федоркова: Всі за вами пішли?

Олег Черкашин: Охочих було стільки, що якщо б туди всі, хто бажав вийшли, ми точно б звідти вже не пішли Але було прийняте розумне рішення, тому що ворог все-таки був з усіх сторін, на рубежі міста Вовчанськ були російські війська, ліворуч від нас — Веселе — були російські війська, попереду кордон. Тоді ми розуміли, що з усіх сторін — ворог, по суті ми були в оперативному оточенні, тому комбриг зважив всі ризики. Але, знаєте як, ці хвилини, мабуть, запам’ятаються на все життя. Ті емоції, які ми пережили тоді, це було дуже емоційно.

Володимир Носков: А от якщо продовжити про кордон, але сьогоднішнього дня. Ми всі стежимо за зведеннями Генштабу. Якщо перекласти простою мовою, то російський ворог не залишає спроб атакувати, пробитися, прорвати. Якщо це можливо, поясніть, що зараз відбувається на нашому кордоні?

Олег Черкашин: Я можу тільки розповісти про ту смугу державного кордону, яку зараз утримує мій підрозділ. І, дійсно, не було жодного дня, щоб ворог не обстрілював, жодного дня без спроб перейти державний кордон. Ми нещодавно сиділи, рахували: давайте спробуємо пригадати коли був день коли ворог не обстрілював наші позиції і не вдавався до спроб заходу за державний кордон. Жодного дня ми не згадали, коли була тиша і ми відпочивали. На жаль, у ворога є ресурс вести зі свого боку, з території Російської Федерації, активний обстріл всіма видами озброєння від важкої артилерії, танків, мінометів і таке інше. Тому дійсно на кордоні зараз гаряче. Щонайменше на тій смузі, яку тримає мій підрозділ.

Володимир Носков: Тобто вони в певний час ще можуть задіяти і тяжку зброю, і далекобійну зброю.

Тетяна Федоркова: Вони це і роблять, нещодавня ракета…

Олег Черкашин: Вони це роблять кожен день. Кожен день. Я ж вам кажу, не було жодного дня, коли була тиша.

Володимир Носков: Якщо говорити про населені пункти біля кордону. Скільки там залишається людей і взагалі — це вже повністю розбиті села?

Олег Черкашин: Там, де стоїть мій підрозділ, два селища знищені повністю, нема жодного дому, який би вцілів. І людей там немає. І, мабуть, я так розумію, ще нескоро там буде якась кількість людей. І куди повертатися? Дійсно, два селища знищені повністю, нема жодної цілої хати.

Тетяна Федоркова: Пане Олегу, а я правильно знаю, що у вас там хата теж десь була, в той бік? Чи у ваших родичів?

Олег Черкашин: Ні-ні.

Тетяна Федоркова: Хтось казав, здається, Роман Грищенко, що хтось із комбатів має там хату, тобто відвоював свою територію. Але не знаю, хто.

Олег Черкашин: Є така ситуація. У нас у заступника командира бригади в Терновій дім.

Мабуть, вже немає. Ми коли зустрічаємося, згадуємо, сміємося разом, я казав: друже, ну мабуть, від твоєї хати нічого не залишиться. Він каже: гатіть хлопці, хєр з нею, з цією хатою, аби ворога не було!

Володимир Носков: Повернімося ще у дні, коли ви звільняли Харківщину, про зустріч із людьми. Розкажіть про їхній стан, про те, які зміни в них відбулися. Про що ви говорили з ними?

Олег Черкашин: Я вам скажу, що у мене безпосередньо такої можливості, мабуть, і не було, тому що наша наступальна операція почалася за два дні до того, як був спланований і почався основний наступ по звільненню Харківської області. Тоді комбриг 127-ї бригади полковник Грищенко Роман Сергійович викликав мене до штабу і надав наказ проводити наступальні дії в районі селища Великі Проходи. Я здивувався, бо там був дуже щільний укрепрайон росія, стояли елітні підрозділи. Я розраховував, що буде спільна наступальна операція. Вже зараз можна про це казати. Він каже: дивись, за кордоном, на території Російської Федерації, стоїть резервна російська дивізія. Завдання — скласти враження, що саме в цьому напрямку буде проводитися наступальна операція. Ворог повинен повірити, що саме тут, і завдання — не дати можливості цій резервній дивізії відійти.

Тетяна Федоркова: Тобто це ще й про хитрість.

Володимир Носков: Це не хитрість, це тактика.

Олег Черкашин: Ви знаєте, нам дуже боляче вийшла ця операція. Ми понесли непоправні втрати. Загинули тоді найкращі з нас, багато було поранених, бо була ще одна проблема — підходи до селищ були щільно заміновані саме протипіхотними мінами. І коли я отримав наказ, я приїхав, я був такий, знаєте… Думаю, як я дам команду хлопцям, бо всі розуміли, що попереду. За великим рахунком, мені треба було сказати: «Хлопці, треба йти на смерть». І коли я приїхав, кажу, дивіться, є команда наступати, відволікати основні сили противника, не давати резервам маневрувати в інший бік. Кажу: всі ми розуміємо, що там суцільна смуга протипіхотних мін. І тоді хлопці казали: слухай, друже командире, якщо потрібно, немає іншого вибору. І хлопці пішли на міни. Героїчно йшли.

Володимир Носков: Людські ресурси, погодьтеся, це найцінніше для військових. Особливо коли ми говоримо про вмотивованих солдатів і офіцерів. І от зараз, коли говорять про необхідність оновлення сил — ви зараз навели цей приклад, багато гине, ми спостерігаємо ще за Бахмутом, Соледаром, за іншими гарячими точками великої війни — говорять, що дуже потрібно зберегти цю цілісність і цю вмотивованість у наборі військових. Це вдається? У багато вмотивованих?

Олег Черкашин: Вмотивованість у людей або є, або її немає. Коли ставляться такі завдання, всі розуміють ціну. Ви думаєте, легко хлопцям було йти, розуміючи що їх чекає?

Володимир Носков: Я розумію.

Олег Черкашин: Всі розуміли. Але була ціна — дати можливість іншим підрозділам на інших напрямках вести успішний наступальні дії. І так воно і сталося. Ця дивізія залишилася на своїх місцях. Всі розуміли ціну, для чого це робиться і нащо ці жертви. Для того, щоб звільнити Харківську область, бо 95% підрозділу — це харків’яни. У всіх тут домівки, сім’ї. Тому вмотивованість підрозділу була і є дуже високою. І підрозділ сформувався за іншим принципом. В мене був вже досвід добровольчого батальйону і я бачив, як формувався тоді добровольчій батальйон. І свій підрозділ ми формували за таким саме принципом відбору людей. Коли я отримав пропозицію від полковника Грищенка Романа Сергійовича — стати на чолі і формувати 227 батальйон — вже у мене не було питань, як це робити. Він розумів, що у мене є той кістяк вмотивованих людей, які складуть керівний склад цього батальйону. І відбір був дуже простий, багато людей приходило, бо тоді був підйом, тоді було багато охочих. Але я зупиняв одразу всіх і всім казав: хлопці, ніякої романтики. Я наполягав на тому, щоб це був штурмовий батальйон, штурмовий підрозділ, який буде саме звільняти, наступати і брати участь у найгарячіших бойових діях.

Володимир Носков: Тобто до вас мобілізовані з військкоматів не потрапляють? До вас потрапляють вже готові військові фахівці, правильно?

Олег Черкашин: У березні в тому числі пропонували військкомати людей, але, звідки б не приходили люди, я давав ніч, щоб обдумати. І на ранок відсотків 60 йшло. Я нікого не тримав.

Володимир Носков: І зараз так?

Олег Черкашин: Ні, зараз стоїть черга до батальйону. Я взагалі дуже приємно вражений. Я не буду казати прізвищ, телефонує мені нещодавно дуже високоповажна людина: «До тебе хоче йти служити хлопець…». Я кажу, чого до мене? Відповідає: не знаю. Зустрінешся і у нього спитаєш, каже, але вперся і все — тільки 227-й. Кажу: ну добре, пане генерале, я вас почув зустрінуся обов’язково. Якщо гарний хлопець, дійсно, візьму, але наразі штат сформований, місць фактично немає.

Тетяна Федоркова: Чим має володіти ваш боєць?

Олег Черкашин: Бажанням, тільки бажанням. У мене склад інструкторів дуже якісний. І це відмінність нашого підрозділу. Ми забезпечуємо процес навчання самостійно. Перший підрозділ — це були люди, які на 80% ніколи не тримали зброю в руках взагалі. Але через ту процедуру, про яку я вже вам розповів, я розумів, що залишалися вмотивовані люди. Той склад інструкторів, який в мене є, він з них робив і робить по сьогоднішній день дуже добре підготовлених бійців. Для мене головне — мотивація. Все. А іншому ми навчимо самі.

Я отримав наказ сформувати батальйон за два тижні. Я думав, це жарт якийсь? Але комбриг каже: ні. Крім зброї, не було нічого. Але бійці — це ліжко, що поїсти, що на себе вдягти. І переді мною як командиром одразу постала дуже велика проблема, де це все брати. Тоді ще буде бригада формувалася і не було ніякого забезпечення. Я тоді звернувся до міського голови [Терехова], приїхав, кажу: Ігоре Олександровичу,  формується батальйон територіальної оборони міста Харкова, але немає нічого. Ми сіли, кажу: перше – приміщення. Він каже: так, маєш. Кажу, але треба, щоб там була кухня, вода опалення. Він каже: так, маєш. Кажу: немає що їсти. «Так, зараз вирішимо». Знаєте, зараз вже ми можемо так розмовляти розслаблено, але тоді його внесок став ключовим. І перші бронежилети, перші каски, перші продукти — це все завдяки нашому міському голові.

Володимир Носков: А це за його кошти?

Олег Черкашин: А яка різниця, як це було? Якщо ми тоді… Це був початок березня. Я вам кажу відверто: якщо б тоді цього не сталося, цього взагалі би, можливо, і не було. Перше завдання батальйон почав виконувати через два тижні, перше бойове розпорядження. Хлопці тоді вийшли ще в кросівках, в джинсах, але в бронежилетах. Хоча їх, так, дійсно, було не на весь батальйон, але каски, бронежилети перші прийшли від міського голови.

Коли ми приїхали, отримали перші протитанкові засоби, СПГ, безвідкотна гармата, інструктори з фахом, з досвідом, вони казали: неможливо на відстані 3-4 кілометрів вражати цілі. Я вам скажу на сьогодні у мене шість розрахунків, які чітко вражають цілі саме на цій дистанції, взагалі «тютя в тютю» це роблять. З’явився свій аероподрозділ, потім він розрісся вже до аерогрупи. Купували 3D-принтери. Самі робимо деталі, скиди…

Володимир Носков: Ви із закордонною технікою працюєте? До вас дістається зброя, якою нам допомагають європейські партнери?

Олег Черкашин: Ні, у нас один тільки ленд-ліз: російський.

Володимир Носков: Ха! Розкажіть докладніше.

Олег Черкашин: Вони нас озброюють. Я вам розкажу, як ми сидимо з начальником артилерії, він каже: «Друже комбате, блін, що робити? У нас залишилося на 120-й міномет шість мін. Ми можемо зараз, є потреба, завдати вогневе ураження. Або коли почнеться штурм». І тут на ранок, наступальна операція, і у нас їх півтори тисячі. Росіяни нам їх…

Володимир Носков: Позичили, подарували.

Олег Черкашин: Подарували. Тепер ці міни летять, скажімо так, повертаємо.

Володимир Носков: «Отвєточка».

Олег Черкашин: Ні, це повертаємо, вони забули, а ми повертаємо їм. Нам чужого не треба. Коли ми починали, були автомати Калашникова і два кулемети. Наразі у мене механізована рота, гармати, міномети. Це вже зовсім інший підрозділ. І хлопці професійно цим всім можуть керувати, вести бойові дії. І я пишаюся, що я маю честь керувати, командувати таким підрозділом, такими хлопцями. Наразі ми найнагородженіший державними нагородами підрозділ у силах ТРО.

Тетяна Федоркова: Наскільки я знаю, ви маєте два ордени.

Олег Черкашин: Три. Це якщо брати і перші роки війни.

Тетяна Федоркова: Але для вас, я розумію, ці ордени… Не за орден ви воюєте, але це відзнака.

Олег Черкашин: Для мене дуже важливо, що мої хлопці мають оцінку командування держави. Для мене це показник. Коли хлопці роблять свою справу так, що вона заслуговує на нагородження саме державною нагородою, то я пишаюся тим що така кількість героїв в моєму підрозділі. Яне можу сказати, що мені байдуже. Для мене це дуже важливо! Та й для хлопців, я думаю, це важливо. Коли боєць бачить, що держава оцінює його

Володимир Носков: Цінує його, так, поважає його…

Олег Черкашин: І на мотивацію це трохи впливає. Боєць бачить, що він зробив героїчний вчинок, і держава його відзначила державною нагородою.

Тетяна Федоркова: Зараз ми на такій позитивній хвилі. Але мені б хотілося, щоб ви згадали людей, які пішли, віддали життя за Харків, за Україну. Можливо, є люди, яких би ви могли по іменах назвати або розказати трошки про них.

Олег Черкашин: Я не можу вам наразі розголошувати, але наразі готується Книга пам’яті саме нашого підрозділу. Всі, хто загинув, навічно будуть в лавах нашого підрозділу. На жаль, гинуть найгероїчніші. Багато з тих, хто загинув, йшли попереду, вели за собою людей. І першими гинули.

Тетяна Федоркова: Завдяки цим людям в тому числі, я так розумію, відбувся той неймовірний контрнаступ у вересні? Який дозволив звільнити значну частину Харківської області. Це був такий ланцюжок, хронологія подій. Я розумію що, можливо, [вони й не брали участі безпосередньо у цих боях].

Олег Черкашин: Загиблі були набагато раніше, ніж у вересні. І кожен раз ті, хто загинув, вчиняли героїчно. Згадайте, ту танкову колону, яка заходила у травні до селища Старий Салтів. Один з гранатометників встав у відкритий рост перед цією колоною і вів вогонь з гранатомету. Він загинув стоячи перед цією колоною. Вони, мабуть, не очікували такого натиску, такого тиску, і ми тоді підбили цей знаменитий танк.

Тетяна Федоркова: «Прорив», здається.

Олег Черкашин: Так, Т-90М «Прорив». Завдяки саме героїчним вчинкам наших хлопців, тоді не так все було: ура-ура, перемога, все. Тоді ми теж понесли втрати, але зупинили.

Тетяна Федоркова: Тобто собою. Він став перед колоною.

Олег Черкашин: Так.

Володимир Носков: Розслаблятися, зрозуміло що, зарано, Якщо це можна казати, в якій ви зараз перебуваєте стадії? Це підготовка до більш серйозних операцій?

Тетяна Федоркова: Куди ще серйозніше?

Володимир Носков: Ну зачекай, ти ж сама чуєш, що зараз з усіх усюд кажуть.

Олег Черкашин: Кожен день підрозділ, незважаючи на те, що він перебуває на першій смузі оборони, вдосконалює рівень своєї підготовки. Але досвід вже такий, можна сказати, це не підготовка, а вже якась шліфовка тих моментів, своєї майстерності. Яким би майстер не був, але він повинен все одно…

Володимир Носков: …удосконалюватися.

Олег Черкашин: Періодично перевіряти, чи ще рука в нього тримає цей удар, тому на сьогоднішній день підрозділ повністю боєздатний, повністю готовий для зустрічі з будь-яким підрозділом російської армії. Я впевнений, що будь-який підрозділ, який вийде на смугу нашого батальйону, буде знищений.

Володимир Носков: Тут хочеться поставити крапку, але я все-таки у Олега хочу запитати: а чому [позивний] «Іспанець»?

Олег Черкашин: Давайте я так скажу: цей позивний з періоду АТО, а як він з’явився, я вам не розкажу.

Тетяна Федоркова: Залишимо це у секреті. Дуже дякую пану Олегу. Я розумію, що нас час вичерпано, ми не можемо затримувати.

Олег Черкашин: Знаєте, наприкінці я вам скажу. Я пишаюся, що маю до цього відношення, що всі харків’яни мають до цього безпосереднє відношення. І це вже буде, мабуть, на віки наші діти, онуки будуть пишатися нами всіма, хто був в Харкові, хто його захищав. І вони навіки будуть жити в місті-герої Харкові.

Коли я побачив, як 29 чи 28 лютого чистили сніг і дороги у Харкові, я тоді зрозумів: все буде добре. Тоді мені набрало людей сто, кажуть: «Друже, ти бачив у Харкові чистять дороги?» Я кажу: я сам в шоці, хлопці!

Володимир Носков: А як швидко прибирали залишки зруйнованих будинків?

Олег Черкашин: Обстріли, але транспорт працює, все працює, місто живе.

Володимир Носков: Дуже хочу з паном Олегом зустрітися, коли переможемо, у мирний час.

Олег Черкашин: Мене всі питають: що буде після війни? Я кажу, знаєте що, коли ми  пройдемо парадом Перемоги на нашій площі — це буде найважливіша подія в моєму житті. Так, це буде страшна ціна цієї Перемоги. Але, я думаю, що це буде найважливіша подія в житті багатьох харків’ян і громадян України. Тому, я думаю, ми з вами зустрінемося саме на параді Перемоги в місті Харкові. Ну а потім можна по 100 г віскі, туди-сюди і таке інше (сміється).