Вчителька початкових класів з Липців Ольга Істоцька провела в російській окупації чотири місяці. Три з них вона продовжувала навчати дітей — спочатку роздавала домашні завдання по домівках, потім збирала учнів на уроки у власній хаті. Про підтримку дітей, тиск з боку росіян, евакуацію до Латвії та повернення на Харківщину — новий епізод подкасту «Герої Харкова».
Героїня епізоду: Ольга Істоцька, вчителька Липецького ліцею імені П. В. Щепкіна
Підписуйтеся на подкаст в Apple Podcasts та Google Podcasts, слухайте також на «Радіо Накипіло»
Тетяна Федоркова: Вітаю всіх! Ви слухаєте подкаст «Герої Харкова», мене звати Тетяна Федоркова. Володимир Носков підключається зі Львова. А нашою співрозмовницею сьогодні (епізод записувався 22 січня) є Ольга Істоцька, вчителька з села Липці на Харківщині.
Володимир Носков: І не просто вчителька, а вчителька, яка спромоглася навчати дітей під час тимчасової окупації у Липцях! І робила це, Олю, три місяці ви навчали дітей?
Ольга Істоцька: Три місяці. Четвертий місяць — вже ні, хоча під окупацією я була чотири місяці.
Тетяна Федоркова: Володимире, давай ти трошки розкажи, що ти знаєш про пані Ольгу, ти знаєш більше за мене.
Володимир Носков: Так, я знаю, що днями Ольга повернулася з Липців, вона веде онлайн-уроки з Харкова, оскільки, я так розумію, Олю, в самих Липцях з Інтернетом ще є проблеми, так? І там ще не так зручно продовжувати свою роботу.
Ольга Істоцька: Так. В Липцях вже є Інтернет, але він не всюди і пробивається не завжди, дуже важко з цим.
Володимир Носков: Що ви бачите, коли приїжджаєте у Липці? Наскільки село зруйнувала тимчасова окупація?
Ольга Істоцька: Липці виглядають трішки краще, ніж села на шляху. Там розбите все, занедбане. І таке враження залишається дуже важке і тяжке від того, що там бачиш. Є розбите, а є просто без людей, і воно не живе.
Володимир Носков: А рідний ліцей, в якому викладали 7 років до війни?
Ольга Істоцька: Так, і продовжую викладати, власне.
Володимир Носков: Що з ним?
Ольга Істоцька: Дякувати Богу, будівля стоїть. Є деякі пошкодження. Деякі речі, як то кажуть, прибрали, які погано лежали… Але, в принципі, стіни цілі. Тому є можливість туди повернутися, коли буде наша перемога.
.jpg)
Володимир Носков: А під час окупації росіяни там розгорнули свій штаб.
Ольга Істоцька: Я не знаю точно, що саме там було у них, але там були росіяни. Чи це був штаб, чи просто місце, де вони спали, я не можу сказати. Але там були росіяни, так. Частково ми змогли забрати речі.
Тетяна Федоркова: Це було якесь обладнання, щось цінне, що вдалося зберегти, так?
Ольга Істоцька: Мені особисто, я займалася своїм класом, вдалося забрати досить багато: і техніку, і якісь цінні наочні матеріали. Це мені вдалося забрати. Єдине, про що я досі дуже шкодую, це проектор, який мені забрати не дозволили.
Володимир Носков: До певних речей ми з вами ще повернемося, тому що вони є етаповими у вашій історії. Я хочу все-таки, щоб ми перегорнули стрічку до 22-23 лютого. Ви у Липцях, спостерігаючи за телебаченням, Інтернетом, бачили, що вже так накалялося, одні казали, що буде війна, інші: готуємося до шашликів. Що ви відчували? Буде, не буде? У цей момент.
Ольга Істоцька: Я настільки увесь час у роботі, що я не знала, що щось накаляється і щось відбувається. І незадовго до цього в мене до класу не прийшла одна дитина, тому що боялася, 16 лютого це було, що почнеться в цей день війна. І для мене тоді це було новиною, і я класу сказала, що такого не буде, це дурниці. Навколо вас дорослі, це 21 сторіччя, ніякої війни і бути просто не може. Тому всі заспокоїлися і займаємося своїми справами. Ну я чесно про це говорила, я в це вірила. Тому для мене 24 лютого це було щось щось жахливе, щось неймовірне, коли ти прокидаєшся в іншій реальності.
Тетяна Федоркова: Пані Ольго, ви були не самі в таких думках. Ми з Володею те ж очікували, що нічого не відбудеться.
Володимир Носков: Ні, Володя якраз належав до тих, який був переконаний, що війна буде.
Тетяна Федоркова: Серйозно?
Володимир Носков: Серйозно, на повному серйозі. І я навіть сварився із таксистами, які теж так само розмірковували. Казали: а ви шо, вірити в це? Я кажу: так, буде. Я хотів про цю іншу реальність продовжити. Пані Ольго, у Харкові ще не так відчувався початок війни, як у вас. Так, я почув у 5:05 ці вибухи, але я вдалині почув. А що ви почули і що ви відчули о 5 годині 24 лютого?
Ольга Істоцька: Так як і ви, ми почули вибухи, тільки ближче. Я сказала: стріляють. Чоловік сказав: збирай речі. І я навіть тоді сказала: почекай, як збирай речі? Які речі? Спокійно, це непорозуміння якесь, такого просто не може бути, зараз все з'ясується, зараз все буде нормально. І потім я дуже жалкувала, що я не послухалася, і ми не виїхали одразу в ту ж секунду. А потім всі люди завмерли. Перший день взагалі просто сиділи всі, і сусіди наші, і ми, ми просто сиділи і не рухалися.
Володимир Носков: Росіян ви побачили в перший же день?
Ольга Істоцька: Так, одразу зранку пішла техніка. І вони зайшли в село. І того ж дня зник зв'язок, зник Інтернет, зникло світло, зникло все. І з тих пір його не було, аж поки село не звільнили. І не так давно тільки почало з'являтися світло в селі.
Тетяна Федоркова: В цей час ви намагалися дітей захистити і навіть проводили уроки у власному домі.
Ольга Істоцька: Так, спочатку ми якось в себе прийшли, а потім, навчання-то триває, постало питання, що треба все-таки вчитися. А вчитися немає як, зв'язку немає ніякого. Мабуть, початок березня. Було ще дуже холодно. Від руки писала їм тоді уроки і ходила до них, і вони фотографували цей урок, де було дитячою мовою все розписано кожну вправу в підручнику. І що потрібно зробити. Але це було важко і страшно, і не до всіх можна було дійти. І потім я запросила їх вже до себе.
Володимир Носков: Олю, а що це за класи були? Яким класам ви викладали?
Ольга Істоцька: Третій клас.
Володимир Носков: Це рішення було тільки особисто ваше чи так само чинили і ваші колеги?
Ольга Істоцька: Я не можу сказати, я про це не чула, бо зв'язку не було зовсім ніякого.
Володимир Носков: Але ж Липці — маленьке село, правильно?
Ольга Істоцька: Ні, немаленьке.
Володимир Носков: Я веду до того, що ви бачилися одне з одним якось.
Ольга Істоцька: Дуже мало, дуже мало. Люди не гуляли селом.
Тетяна Федоркова: Як ставилися до вас росіяни, адже уроки українською вдома мало викликати якийсь щонайменше спротив.
Ольга Істоцька: Може, він б і викликав, якби ми про це голосно кричали. З одного боку це не було начебто таємницею. Але, звичайно, не розголошувалося всюди. Тому не знаю, до мене не було ніяких питань. Я так гадаю, що про це просто чи не знав, чи не замислювався, чи просто було не до нас. Я не можу відповісти на це питання.
Володимир Носков: Я так розумію, що вони думали, що швидко все минеться, і з перших тижнів вони ще вчителями і шкільною освітою не займалася. Тобто вони не одразу стали звертати увагу на вас.
Ольга Істоцька: Так, я гадаю, що їхня задача була в іншому, але не знаю.
Тетяна Федоркова: Тим не менше, ми знаємо історії з Липців, де, на жаль, сусіди здавали сусідів, і приходили по учасників АТО. В принципі, ризики для вас так само існували.
Ольга Істоцька: Ризики були для всіх, причому незалежно від того, що ти робив, як ти робив.
Володимир Носков: Давайте згадаємо історію, от якраз про один із предметів культових, символічних для вас. У вашому класі це прапор із антарктичної станції.
Ольга Істоцька: Так, це друга моя велика велика втрата, окрім проектора, за яким я дуже сумую. Так, ще був прапор, який я не знаю, з яких причин, чому я його не забрала, він просто висів на стіні. І, мабуть, я вирішила, що чи пізніше, чи я не знаю, чому…
Володимир Носков: Я до чого веду, що ви ж могли поплатитися життям. Ви прийшли за прапором. Вас буквально послали звідти. Сказали: забудьте про нього.
Ольга Істоцька: Про нього питала двічі. Тому що могли… Мабуть, могли. Але я дуже хотіла назад прапор. Тому я приходила, питала, де мені знайти мій прапор. Почалося з того, що мені сказали люди, що мене шукали. І я до них підійшла, сказала, що ну ось я, чого ви мене шукали? Сказали, що у вас на стіні висів прапор. Кажу: і? Ми ж в Україні, це нормально, що в мене висить український прапор. Ось він дуже схожий на прапор АТО. Кажу: але там написано, що це підписи членів експедиції станції Академік Вернадський, і тоді можна мені його повернути? І вони сказали, що вони про це спитають і дізнаються. Ну і потім я намагалася все-таки його повернути. Так, і потім мені сказали, що: ми б вам радили більше ним цікавитися.
Володимир Носков: Це синьо-жовтий прапор, так?
Ольга Істоцька: Так, звичайно, так.
Володимир Носков: Олю, а як він потрапив до вас у клас? Оце взагалі, що це за історія така?
Ольга Істоцька: Ми вже давненько спілкуємося зі станцією. Почалося зі спілкування з 25 експедицією. На той момент ми вивчали Антарктиду, і діти сказали, що якраз сьогодні 200 років від відкриття Антарктиди. І треба їх привітати! Кажу: звичайно, треба, пишіть листи. А вони кажуть: а ви відправите листи в Антарктиду? Кажу: ну звичайно, відправлю. Але я прийшла додому, почала шукати, як же я відправлю ті листи? А ніяк. Виявилося, що туди ніяк не відправиш.
Володимир Носков: Електронна пошта є у них.
Ольга Істоцька: Ні, це ж не те, це нецікаво. Треба щоб все цікаво було. Вони ж написали. Тоді я знайшла членів експедиції. Знайшла скільки їх взагалі. І спитала у керівника, що мені робити? Мені потрібно дуже відправити листи. І виявилося, що один з полярників перебуває у Харкові. Можна ним було передати листи, і ми з ним зв'язалися. Я його запросила до нас у клас. Це було перше відвідування. Після цього ми зустрічалися і онлайн.
Тетяна Федоркова: Я знаю, що навіть зараз триває ваша дружба, і знову є якісь такі пінгвінчики на фоні...
Ольга Істоцька: Так, ми продовжуємо спілкування. Хоча експедиції змінюються, але нас передають із рук в руки. І наступні відстають нас не ображати. І зараз ми підтримали це. Акція Антарктична. Вони випускають листівку незламності, яку продають за гроші, і ці гроші йдуть на ЗСУ. І окрім цього, я познайомила Сергія Глотова, який зараз є біологом на станції, з волонтерським фондом в Латвії. І в них теж був спільний проєкт, де вони друкували теж листівки.
Володимир Носков: Олю, вони не обіцяють вас взяти до себе в експедицію?
Ольга Істоцька: Ні. Я дуже хочу. Але мені здається, їм не потрібні вчителі!
Володимир Носков: Одразу розкажемо ще одну неймовірну історію, бо вона там тісно сплетена. Я маю на увазі про листа Єлизаветі II, королеві Великої Британії.
Ольга Істоцька: Так, це та річ з класу, яку я забрала і вожу з собою, з документами своїми. Так, в нас був лист від королеви. Було в них завдання намалювати листівки про Україну, але так, щоб людям в інших країнах було так цікаво, що вони б захотіли приїхати до нас. Ось і знову вони запитали: так, давайте ж, мабуть, ви ж відправити їх кому небудь. І я знов їм пообіцяла це зробити. І перший, хто прийшов мені в голову — це була королева Єлизавета. І ми відправили їй наші листівки. Було дуже приємно. Ми настільки були раді, коли прийшла відповідь. Причому відповідь була… крім того, що це спеціальні аркуші, на яких друкують відповідь… вона була надрукована саме…
Володимир Носков: З різними печатями, з різними вензелями...
Ольга Істоцька: Так. Були слова! Тобто це був не шаблон, а було написано про саме про наші листівки. Що королева вам вдячна за те, що ви розповіли про свою країну у ваших листівках. Вона бачить, як ви любите свою країну.
Тетяна Федоркова: Той лист ви писали за мирного часу?
Ольга Істоцька: Так. І відповідь надійшла теж за мирного часу.
Володимир Носков: Але цей лист ви берегли всю тимчасову окупацію.
Ольга Істоцька: Так, тим паче, що більше цього повторити не можна (королева Єлизавета померла 8 вересня 2022 року).
Володимир Носков: Ви певний час були з дітками, ви їм передавали завдання, потім дітей меншало, меншало, меншало, бо батьки їх вивозили. Правильно я розумію? І ви стали певний час збиратися у вас вдома.
Ольга Істоцька: Так.
Тетяна Федоркова: Були обстріли?
Володимир Носков: Як це відбувалося?
Ольга Істоцька: На той час, коли ми збиралися більшими колективом ще, якось таких обстрілів в наш бік ще не було, тобто ми чули їх, але це було від нас. Тобто це стріляли по Харкову, я так розумію.
Тетяна Федоркова: Тобто ви були свідками обстрілів Харкова, інших населених пунктів.
Ольга Істоцька: Від нас стріляли просто 24/7. Постійно. Коли перший раз розлетівся будинок, стало дуже страшно. І тоді тільки в нас почалися підвали.
Тетяна Федоркова: Як діти почувалися на цих уроках? Як ви намагалися з ними працювати, щоб відволікти від тих подій? Вони ж розуміли, що відбувається?
Ольга Істоцька: Так, вони ж немаленькі, це вже 3 клас, вони вже дорослі.
Володимир Носков: Ви їм говорили, взагалі, що таке війна?
Ольга Істоцька: Ні, що таке війна, вони вже бачили. Їм цього вже не потрібно було говорити. Вже життя навчило. Тому ми вчилися. Ми говорили про те, що все буде добре, вона зараз швиденько так закінчиться. Ми швиденько переможемо, все буде добре. А нам потрібно вчитися, не відволікатися. У нас є мова, є математика, і ми пропустили пару тижнів, нам треба працювати та все. Потім вже залишилося тільки двоє дітей. Вони взагалі тримаються дуже добре. Краще, ніж дорослі насправді. І мені з ними було легше. Моя родина була задоволена і підтримувала мене в тому, що ми ведемо уроки, тому що я в родині була слабкою ланкою.
Володимир Носков: Олю, я знаю, що вам і родина допомагала: коли починалася обстріли вдягали дітей і спускали в підвал. Це так приблизно виглядало?
Ольга Істоцька: Так, але в нас підвал аж у сусідів. Тому ми ходили туди. Вони не стільки допомагати, скільки ми всі спускалися туди. Ми тоді свої куртки на них одягали, але діти нормально переносили. Ми відкривали віконечко, це вже було тепло, щоб чути, що відбувається за вікном краще. «Мабуть, нам пора піти з вами прогулятися у погріб». І вони швиденько встали, одягнулися і пішли. І все добре, вони сидять там абсолютно спокійно.
Тетяна Федоркова: Як ставилися батьки до уроків?
Ольга Істоцька: Добре, добре. Воно ж не було примусово, це не було обов'язково. В кожного був вибір. Всі дивилися на ситуацію: чи можуть вони прийти, чи не можуть прийти. І я пропонувала насправді і іншим класам, і іншим школам. Ну, тобто, люди вже один одному передавали, але я кого зустрічала і кому могла передати, я говорила, що якщо немає вчителя свого, якщо виїхали і є бажання, то прошу.
Володимир Носков: І долучалася з інших класів?
Ольга Істоцька: Одна була дівчинка, першокласниця. І все. На той момент було дуже мало вже дітей.
Тетяна Федоркова: Пані Ольго, я правильно розумію, що ви взагалі не отримували зарплатні весь цей час?
Ольга Істоцька: Так, ми отримали зарплату у листопаді.
Володимир Носков: Коли вже звільнили Липці, тоді вже виплатила держава.
Ольга Істоцька: Потихеньку, почали з листопада і далі.
Володимир Носков: Давайте зупинимося на останньому періоді окупації, коли ви вже займалися з однією дівчинкою. І в один день прийшов у двір російський військовий. Він про щось з вами говорив. Що це була за розмова?
Ольга Істоцька: Він прийшов не один. Розмова — я так розумію, це був моральний тиск на нас. І він, мабуть, вдався. Тому що це було для мене останньою краплею. І після цього ми все-таки виїхали.
Володимир Носков: Що його не влаштовувало? Чого він прагнув?
Ольга Істоцька: По-перше, вони хотіли забрати машину. Врешті-решт вони її забрали. Чого він прагнув, я не знаю, мабуть, нас залякати. Нам розповідали про те, що вони ненавидять українців, білорусів та поляків, що вони із задоволенням би нас вбили, якби не правосуддя. І погрожували, що заберуть чоловіків. Ми були не самі, зі мною були батьки дівчинки, тільки привели її. Це були дві години морального тиску.
Володимир Носков: Тобто вони вимог конкретних, припиняйте навчання чи ще щось такого, не висували?
Ольга Істоцька: Ні-ні-ні, вони не знали про навчання. Вони просто потрапили не в те місце не в той час, як то кажуть.
Тетяна Федоркова: А машину забрали, не повернули і далі ви вирішили виїжджати?
Ольга Істоцька: З дітьми, так. Чоловіків вже не випускали. Тому чоловік залишився, а я з дітьми виїхала.
Володимир Носков: Який шлях ви обрали для евакуації?
Ольга Істоцька: У нас не було вибору. В український бік ми вже не могли. Хоча ми довго чекали, тому що наші військові вже були недалеко. І ми вже чекали: ось завтра, завтра! Дуже близько. Але туди ніяк не дойдеш і не доїдеш. І єдиний зв'язок, який у нас був, це радіо, «Єдині новини». Ми дуже цінували ці «Єдині новини», тому що це було єдине, що ми могли почути. І ми слухали так, щоб це було непомітно. Ховали, тому що це був єдиний зв'язок зі світом. І ми шукали: де там наші?
Володимир Носков: Були обшуки?
Ольга Істоцька: Були і не один раз.
Тетяна Федоркова: Що вам було відомо про долю своїх сусідів? Тих же вчителів?
Ольга Істоцька: Дуже багато людей виїжджали. Не всі виїхали, і вчителі. Але більшість виїхала. Це все, що було відомо, тому що зв'язку майже не було.
Володимир Носков: Липці звільнили доволі нескоро.
Ольга Істоцька: 11 вересня.
Володимир Носков: Як повелися ваші колеги? Їх спонукали переходити на російську програму?
Ольга Істоцька: Тих, які залишилися? Я про це не чула. Вони б не встигли. Коли ми виїжджали, говорили про те, що все замовили. Говорили про те, що «вас би не варто було б випускати, хто ж буде вчити наших дітей. Вчителі краще б залишалися. Ми вже замовили все для навчання». Я гадаю, що вони тільки збиралися.
Володимир Носков: Але разом з тим ми знаємо багато прикладів з інших територій, громад, де вчителі пристали до росіян і стали працювати на них. Зараз там порушуються кримінальні справи стосовно цього, за зраду. Ви розмірковували, чому люди з вищою освітою, які навчали дітей, стали працювати із окупантами?
Ольга Істоцька: Я не можу цього пояснити. Я гадаю, що це під якимось тиском. Я не знаю. А, можливо, у кожного різні погляди на життя. Важко сказати. На мій погляд, це мій вибір, що краще відмовитися і не працювати взагалі. Для мене це недопустимо розповідати дітям одне і потім вчинити не так, як ти їм розповідав.
Володимир Носков: Грубо кажучи, що Україна — це не Україна.
Ольга Істоцька: Взагалі повинна бути у вчинках якась чесність. Колись дуже давно ми говорили з дітьми, що таке справжня людина. Найкраща людина. Перераховували якості. І одна дитина сказала: «Так це ж як ви, так?». І так було мені соромно для себе, тому що я розумію, як доросла людина, що я далеко не така, як це виглядає в дитячих очах. Але я пам'ятаю про це випадок досі. Не можна дітям розповідати одне і робити підло.
Володимир Носков: У ваших професійних колах, поміж собою, ви обговорюєте, що все-таки треба робити із вчителями-зрадниками? Їх можна повертати до навчального процесу чи в жодному разі?
Ольга Істоцька: Ні. Я сама уникаю питань, тому що я теж знаю не з нашої громади вчителів, з якими я спілкувалася, і мені дуже важко сприйняти. І як про це почати розмову? Одна справа говорити з дітьми, а інша справа — з дорослими. Дітям можна пояснювати, як робити правильно, а з дорослими не виходить завести такі розмови.
Володимир Носков: Давайте до евакації. Як вона пролягла?
Ольга Істоцька: На той момент, як ми зібралися виїжджати, вже не було автобусів, до цього ще вивозили автобусами.
Тетяна Федоркова: На російську сторону?
Ольга Істоцька: Вибору не було, так. І нас вивозили на вантажівочці, брезентом накритою. І ми виїхали з другого разу, перший раз з останнього прикордонного села не було автобусу. Нас вивезли у фільтраційний табір. Там перевірили ноутбуки і телефони. Допитали і мене, і дітей. І відпустили. Ми зв'язувалися з волонтерами, нас забрали звідти і купили квитки до Латвії.
Володимир Носков: Росіяни нормально поставилися до того, що ви їдете не в Росію, а ваша кінцева адреса — Латвія?
Ольга Істоцька: Ми цього не говорили, тому я не знаю, як би вони поставилися. Це було страшно, що вони дізнаються про це. Ми сказали, що їдемо до родичів в Росії. У Бєлгороді нас забирали знову на допит. Було дуже страшно. Знову перевіряли всі телефони, фотографували чати, контакти.
Тетяна Федоркова: Що вони при цьому говорили? Вони знали, що ви вчителька?
Володимир Носков: Фейсбук-сторінка у вас така патріотична.
Ольга Істоцька: Ні, вони не знали. Тому що навіть у картці, яку вони заповнювали і потім дали підписати, було написано: безробітня. Я кажу: вибачте, але я не безробітня. Вони потиснули плечима, сказали: «Ну, тут безробітня».
Тетяна Федоркова: Вони якось до вас ставилися зневажливо? Що ви українка. Або ніяк?
Ольга Істоцька: Ніяк. Вони запитали, як ви до цього ставитеся? Сказати, як до цього ставлюся, я, звісно, не могла. Сказала, що хочу, щоб був мир. Кажу, можна вам запитання? А як ви до цього ставитеся? Вони посміхнулися і сказали, що вони на службі і не мають права відповідати на такі запитання.
Тетяна Федоркова: Ризиковане питання.
Володимир Носков: Так, трохи собі не підписали вирок.
Тетяна Федоркова: Ви їхали зі своїми дітьми. Скільки їх у вас?
Ольга Істоцька: Двоє синів. Вони вже підлітки.
Тетяна Федоркова: Весь цей час чоловік залишався у Липцях, так? І мабуть, були потужніші обстріли, як ви підтримували зв'язок? Чи ви взагалі не знали нічого про сім'ю?
Ольга Істоцька: Зв'язок був дуже важкий. Кожен шукав, де міг. Але можна було упіймати у певні години, певну погоду... На городі між нами та сусідами була одна точка, де можна було у певні години, мабуть, коли не глушили, упіймати 2G. У людей відбирали телефони, тому на вулиці це було ризиковано. Дзвонили так, щоб було не видно. Тобто ввечері намагалися цього не робити, щоб світло від телефону не було видно.
Тетяна Федоркова: Як ви виїхали з Латвії? Коли настав цей момент повернення до Харкова?
Ольга Істоцька: Ми пробули в Латвії чотири місяці. І зараз повернулися до Харкова.
Володимир Носков: Чому? Багато хто каже, небезпечно, не треба травмувати дітей. Стане стабільніше, краще тоді. А зараз ви ж чуєте, знову з'являються різні дані про ймовірне загострення.
Ольга Істоцька: З різних причин, починаючи з матеріальної. Поки було безкоштовне житло, можна було бути там. А коли треба сплачувати за квартиру, особливо, враховуючи, що зарплатню ми отримали в листопаді, виникає питання, чим її сплачувати, працюючи в українській школі? По-друге, просто хотілося додому. Можливо, якби ми були всією родиною, і ми чекали б. А оскільки родина розділилися, хотілося її з'єднати.
Володимир Носков: Ольго, про атмосферу у Липцях. Я знаю, що люди на деяких деокупованих територіях досі відчувають страх, що може повернутися окупант. Чи є такий страх у Липцях, у вас?
Ольга Істоцька: Це, мабуть, мій найбільший тепер страх. І я так гадаю, що не тільки мій. Я приїжджаю в Липці, розумію, що я вже не стільки боюся прильотів, а того, що може бути окупація. Хоча головою я розумію, що це неможливо, що хлопці охороняють, цього не буде. Але страх постійний, панічний.
Тетяна Федоркова: А загалом по ваших відчуттях люди в Липцях вони вже нарешті побачили справжнє обличчя росіян? Чи ще є якісь симпатики...
Володимир Носков: Ватніки, давай скажемо своїми словами.
Ольга Істоцька: Були й ті, хто чекав. Я не знаю, що вони зараз думають. Гадаю, що вони не озвучують того, що думають.
Володимир Носков: Це найстрашніше, коли за спиною у тебе може опинитися в найнеочікуваніший момент ворог із умовним кинджалом.
Тетяна Федоркова: На жаль, є інформація про катівню у Липцях, і не одну. І про загиблих, закатованих людей. І про те, що частину людей перед звільненням, контрнаступом, насильно вивозили.
Володимир Носков: Олю, хочу насамкінець поставити трошки філософське питання. Як змінило головну ціль викладача, вчителя шкільного, початкової школи, Ольги Істоцької війна? Сьогодні головна ваша ціль — це що, для дітей?
Ольга Істоцька: Зараз головна ціль у нас у всіх — перемога. І до речі, ми змогли з дітьми пощедрувати (онлайн) у Канаді, Німеччині, Антарктиді, США, Латвії 13 січня. І ми змогли назбирати 28,5 тисяч гривень. І купили спальники бійцями під Бахмут. Сьогодні вони туди поїхали. Тому зараз у нас у всіх одна ціль — це перемога. І діти, і дорослі всі були кожен на своєму фронті.
Тетяна Федоркова: Хочеться дізнатися про дітей. Тих, кого ви навчали у своєму домі. Як вони зараз? Так само виходять на зв'язок з вами? В яких країнах?
Ольга Істоцька: Наш клас став уполовину менше. І майже всі вони перебувають в Європі, вони ще там. Зі мною у Харкові одна дитина, яка пережила всю окупацію. Якраз та, яка була коли приходили російські військові. Навчання триває, в ліцеї все добре.
Володимир Носков: А з дівчинкою цією вже побачилися?
Ольга Істоцька: Так, звичайно! Вони і до мене приходили. І взагалі вона тепер віддувається за всіх. Наприклад, у кожен спальник для бійців, а ми купили 20 спальників, потрібно було вкласти дитячого листа. І вона за всіх пише по 20 листів.
Тетяна Федоркова: Як її звати?
Ольга Істоцька: Її звати Маргарита Агніщева. На Різдво ми збиралися класом, хотіли, щоб на блокпостах у хлопців стояли ялиночки і торти. І вона теж була зі мною... Вона зараз за весь клас їздить, збирає, пише.
