Херсон. Велика воєнна перемога. Жахлива інформаційна поразка. Не перша. Але, мабуть, найгучніша. Поразка, якої можна і треба було уникнути. Наслідки якої не можна недооцінювати. Це гірше ніж непорозуміння, це помилка. Помилка, яку можна і треба виправити чимшвидше.
— Ось так виглядає звільнення. Ось так відчувається звільнення, — каже кореспондент CNN Нік Робертсон під час включення наживо з центральної площі Херсона 12 листопада, наступного дня після офіційного повідомлення про звільнення міста.
Навколо журналіста щасливі усміхнені люди з синьо-жовтими стрічками на одязі та прапорами України. Вони не стримують емоцій. Дорослі й діти плескають в долоні, вигукують «Слава Україні!», складають руки сердечком і співають державний гімн. Через це Робертсон весь час змушений перериватися. Але це його не дратує. Скоріше, зворушує.
— В цьому місті людей забирали, їх катували, вони могли зникнути… Це є дух. Це такий дух — коли росіяни пішли й вони знову можуть бути самими собою. Це справді вражає, — коментує журналіст.
Журналісти CNN і Sky News випередили колег. Вони першими показали усьому світові радість звільненого Херсона. За це їх пообіцяли позбавити акредитації.
Дивно?
Але цілком закономірно. Річ у тому, що на момент виходу їхніх матеріалів доступ до Херсона, як і до інших населених пунктів, що були деокуповані у листопаді, був офіційно обмежений. Простіше кажучи, заборонений. Оперативне командування «Південь» попереджало журналістів, що робота там є підставою для позбавлення їх акредитації.
Проте іноземці все одно поїхали до Херсона і зробили свою роботу. Це спричинило хвилю обурення серед більш законослухняних українських колег, які побачили в цьому чергове застосування подвійних стандартів. Мовляв, що дозволено провідним ЗМІ країн-партнерів, не дозволено власним воєнкорам.
Речниця ОК «Південь» Наталія Гуменюк була вимушена публічно заявити, що заборона одна для всіх і пообіцяти позбавити акредитації всіх порушників, зокрема журналістів CNN і Sky News.
Пізніше з’ясувалося, що вони були лише перші, але не єдині. До міста попри відсутність дозволу намагалися потрапити і потрапили інші відчайдухи, у тому числі і з українських медіа. Хтось завдяки особистим стосункам з військовими, хтось — самостійно, на свій страх і ризик. Але вони робили репортажі і показували, як херсонці зустрічають ЗСУ, як вони радіють. За це їх покарали.
Генштаб обмежився стислим повідомленням, без конкретики: «низці представників ЗМІ, які порушили правила роботи у районі ведення бойових дій, скасовано дозвіл на роботу, а їхні прескарти визнані не чинними».
За інформацією «Детектор медіа», акредитації позбавили представників CNN і Sky News. Про скасування дозволів на роботу знімальній групі Hromadske Анастасії Станко і Миколі Пастику, фотографам Telegraf UA Євгенію Завгороднєму та «Української правди» Дмитру Ларіну повідомили вони самі.
Це спричинило ще одну хвилю обурення журналістської спільноти через непрозорість рішення і його вибірковість, бо є інформація, що порушників було більше ніж покараних. Але не тільки через це. На широкий загал вийшло те, що донедавна жваво обговорювалося лише у професійному середовищі: негнучка, непрозора, забюрократизована процедура, вимоги подекуди на межі абсурду і нерівність умов допуску журналістів до роботи у зоні бойових дій та на щойно звільнених територіях.
Херсон — не перше деокуповане українське місто, яке одразу після звільнення закрили для журналістів. Так само було і на Харківщині. У першій половині вересня журналісти не могли офіційно потрапити до щойно звільненого Ізюма, Балаклії чи Куп’янська. В ті дні матеріали з деокупованих міст з’являлися всупереч забороні. За світлини знищеного російського танка у Балаклії, що зробив Хуан Баррето (AFP), йому обіцяли скасувати акредитацію.
Офіційні пояснення обмежень від військових — що в цих населених пунктах тривають стабілізаційні заходи і там ще занадто небезпечно — виглядають, м’яко кажучи, не дуже переконливими. По-перше, до цих населених пунктів без проблем заїжджали волонтери або журналісти без розпізнавальних знаків. А по-друге, так сталося, що і на Харківщині, і в Херсоні заборона діяла доти, доки туди не навідався президент Володимир Зеленський. Співпадіння? Чи банальне чиновницьке бажання догодити шефу і сконцентрувати на ньому весь фокус уваги іноземних і вітчизняних ЗМІ? Але ж в демократичному світі так не працює.
Позбавлення акредитації не за розголошення таємних даних, не за розкриття позицій ЗСУ або інших відомостей, що можуть зашкодити українським захисникам, а за репортаж зі звільненого міста — це безумовна помилка. Не принципово, хто і як її ініціював — військові за власною ініціативою чи під тиском Офісу президента.
Принципово усвідомити, що її повторення — це прямий шлях до поразки в інформаційній війні.
Не можна позбавляти акредитації за такі сюжети іноземних журналістів. Бо якщо Україна зникне з інформаційного простору країн-партнерів, їхньому керівництву буде набагато складніше пояснити своїм виборцям, чому гроші платників податків спрямовують на військову та матеріальну допомогу Україні і підтримку її біженців. Проте пропутінським політикам-популістам набагато легше буде достукатися до сердець пересічних виборців, спокушаючи їх поверненням до звичного комфорту у разі скасування антиросійських санкцій. Воно нам треба?
Не можна позбавляти акредитації за такі сюжети українських журналістів. Бо саме вони надихають і додають сили та впевненості тим, хто тримає тил. Комусь треба пояснювати, яке значення тил має для фронту?
Принципово виправити цю помилку і повернути акредитацію як іноземним, так і українським медійникам.
Принципово зробити з неї висновки і розробити гнучкі та прозорі правила роботи для воєнкорів, однакові для всіх і зручні як для медійників, так і для військових.
Принципово перестати діяти за принципом «ми спілкуємося з суспільством без посередників, без журналістів».
Принципово перестати бачити у медіа потенційних ворогів, а співпрацювати з ним як з партнерами.
Принципово почати діяти на інформаційному фронті не менш професійно і ефективно, ніж ЗСУ захищають і звільняють країну. Світ і Україна мають бачити, як радість приходить до звільнених міст і містечок. Не тоді, коли туди приїжджає президент. Вона не закінчується, коли він їде. Ця радість приходить разом з українськими військовими і синьо-жовтим прапором.
Так переможемо.
Читайте також: Деокупація і біль правди
