Результати виборів до Верховної Ради: чому програли кандидати від Кернеса

Після більш ніж переконливої перемоги у другому турі виборів президента, завданням партії Володимира Зеленського було здобуття якомога більшої кількості місць у парламенті — для майбутньої фракції у Верховній Раді. Під час перемовин з лідерами фракцій чинної ВРУ представники новообраного президента наполягали на проведенні виборів у парламент за повністю пропорційною системою. Та вийшло так, що збереження змішаної моделі на дострокових виборах дозволило отримати результат, про який у випадку повної «пропорціоналки» годі було б і мріяти. Можна згадати результат Партії регіонів у 2012 році, та навіть її результати по мажоритарці були куди скромніші — регіонали «брали» округи переважно у «своїх» регіонах. 

Багато експертів кинулися визначати вибір більшості виборців як ірраціональний, емоційний. Мовляв, тільки грамотно артикулювавши емоційний настрій виборця, можна було б перебити «пропозицію» гречкосіїв від інших партій. Та мені такий погляд здається поверхневими.

Артикулювати емоційний стан не можна (навіть звучить як нісенітниця), а от суспільний попит на вирішення певних, важливих для виборця проблем — навпаки. Так, поведінку величезної частини українських виборців швидше можна вважати своєрідною моделлю раціонального волевиявлення. Коли людина може взяти гречку (або, якщо бути ближчим до найактуальних її аналогів — аптечку), сходити на концерт поп-зірки, яку привіз нардеп-кандидат, та врешті-решт проголосувати за невідомого представника партії нового президента. 

Очевидно, що ідеологам «Слуги народу» вдалося втамувати значний попит на нові обличчя, який напередодні виборів до ВРУ сягав у середньому 70%. Це дозволяло кандидатам від «Слуги народу» сподіватися в окремо взятих округах на рейтинг навіть більший за рейтинг самої партії у цих же округах.

Очевидно також, що вони цей самий попит у свідомості виборців формували. Виборцю намагалися вселити страх за те, що підтримка Зеленського у другому турі, яка по Харківщині в окремих округах сягала 90%, може виявитися марною, якщо у Верховній Раді не буде якомога більше його представників (чи не звідси спокуса позначити нинішнє волевиявлення як повністю ірраціональне?). Мовляв, з представниками ж старих еліт (в нашому регіоні це, як правило, колишні «регіонали») сподіватися на зміни — марна справа. Інакше давно у жителів пересічного села десь в області була б і нормальна дорога у райцентр, і сільська амбулаторія, і більш-менш незабруднена вода у річках. Тому особисто я не надто здивувався першим результатам виборів у сільській місцевості. Жителям Харківщини неважко було повірити обіцянкам про «журавля в небі» з боку кандидатів «від преЗЕдента», оскільки до того старі добрі «свої» неодноразово підводили навіть з обіцяною «синицею».

Результат, здобутий в мажоритарних округах кандидатами, яких цього разу просував Харківський міський голова Геннадій Кернес, засвідчив: його підтримка не здатна переломити загальнонаціональний тренд — підтримку партії «Слуга народу». 

Яскраво це унаочнив середньоміський рейтинг «Опозиційного блоку», який склав усього лише 8,8% на тлі 6,7% рейтингу по області (якщо відкинути 9,2% по 176-му округу, де «зберігся» Шенцев, та 10,1% по 181-му, де висувалася ексдружина Мураєва — на тлі 5,5%). Тобто вийшло так, що бренд партії «Опозиційний блок» не зміг конкурувати навіть з брендом «Опозиційної платформи — За Життя», яку за результатами виборів мусимо визнати другою за успішністю партійною франшизою після «Слуги народу».

Але якщо у 171, 175, 177, 178 округах кандидати від Кернеса теоретично ще могли сподіватися на перемогу за моделі «єдиного висуванця» (завадив конфлікт між ОПЗЖ та «Опоблоком» напередодні виборів), то, наприклад, у 170-му окрузі Дмитру Святашу, який балотувався від ОПЗЖ та начебто мав «зелене світло», відсутність номінальних конкурентів не допомогла. І взагалі у більшості округах сукупний відсоток, здобутий умовно «біло-синіми», все одно не дістає позначки «Слуги народу». Навіть у 179-му окрузі, де Анатолій Гіршфельд висувався за наявності кандидатів і від ОПЗЖ, і від «Опоблоку», сукупний показник трьох кандидатів поступається показнику Олексія Кучера від «СН».

Про що все це може свідчити? Про те, що як і у випадку другого туру виборів президента України, в кожному окремо взятому окрузі регіону ми отримали консенсусне голосування. «Електоральний вододіл» більше не проходить по лінії «Майдан — контр-майдан», як було до того. Тепер він пролягає умовно між «максималістами» та прихильниками «своїх». Це означає, що умовного «слугу народу» в пересічному окрузі Харкова підтримали як прихильники Майдану, які угледіли у висуванці від «зеленої партії» шанс нанести поразку «людині від Кернеса», так і власне частина тих виборців, що у 2015 році на виборах мера допомогла тому ж Кернесу одержати переконливу перемогу.

Протягом останніх років п’яти ЗМІ у Харкові звикли стверджувати про тотальну перевагу Кернеса у будь-яких рейтингах суспільної підтримки. І лише останні вибори до Верховної Ради дають змогу зрозуміти, що чотири роки тому Кернес, так само, як сьогодні Зеленський та кандидати від нього, здобув лише консенсусну перевагу. Чи не половина тих, хто проголосував за нього, тоді підтримала його в якості «меншого зла» або за відсутністю альтернативи. Є всі передумови припускати, що у випадку виборів мера сьогодні протистояння з умовним представником від партії «Слуга народу» буде так само запеклим, як і у 2010 році, коли перемогу ледь не здобув Арсен Аваков. Здається, що сьогодні Кернеса знову вперше з 2010 року підтримав би переважно так званий «ядерний електорат».

Отже, якщо в умовах моделювання протистояння «Кернес — умовний «Слуга народу», підтримка навіть самого мера перестає ввижатися тотальною, на що ж мали сподіватись 21 липня висуванці від нього? Особливо ті, хто балотувався по своєму округу вперше (Ткаченко, Грановський, Золотарьов).

Непомітно від ока більшості оглядачів настрої українців змінилися. Полегшення можливостей потрапити до ЄС (на роботу або просто подорожуючи) надала змогу багатьом мешканцям Харкова та області на власні очі побачити величезну відстань у сенсі економічного розвитку нашої країни від країн ЄС.

Люди зрозуміли, що благоустрій та інфраструктура Харкова може вразити хіба що у порівнянні з пересічним райцентром Харківської області. Але не з містами тієї ж самої Польщі. Доки не було можливості для гідного порівняння, рейтинг міського голови ще міг підживлюватись різницею між станом Харкова та станом інших українських міст і містечок. Та медіанний виборець захотів більшого. Тому поява політичних сил, що змогли б причарувати його перспективою системних змін, як це сьогодні роблять представники партії «Слуга народу», була лише питанням часу.

Читайте також: Кернес не очікував таких результатів по Харкову і хоче зустрітися з переможцями