Григоренко vs Жуков: баталії на мапі Харкова

Від редакції: 9 травня Харківський міський голова Геннадій Кернес сказав, що в разі повернення проспекту Жукова на мапу Харкова ім’я Григоренка увічнять у назві іншої вулиці. Підготувати пропозицію щодо увічнення пам’яті Григоренка на наступне засідання вже вирішили члени топонімічної комісії, про що у міськраді повідомили постфактум. Марія Тахтаулова, історик і керівниця топонімічної групи, створеної громадськістю на початку процесу декомунізації у Харкові, відреагувала на ситуацію колонкою, в якій розмірковує про два різні світи. Григоренко vs Жуков — це про історію, топоніміку, політику чи цінності?

Починаючи з 1960-х років на топонімічній мапі Харкова почали з’являтися імена героїв Радянського Союзу, які брали участь у Другій світовій війні. До кожної річниці десятки нових імен і прізвищ формували пантеон пам’яті про ті страшні часи. У 1990 році великий проспект у спальному районі отримав ім’я Маршала Жукова. До речі, варіантів де б увічнити «Маршала Перемоги» було чимало. Пропонували і проспект Правди (нині Незалежності), і проспект П’ятдесятиріччя СРСР (нині Ландау), і проспект П’ятдесятиріччя ВЛКСМ (нині Ювілейний). А зупинились на проспекті Шістдесятиріччя СРСР, який власне і став проспектом Маршала Жукова.

Що пересічний харків’янин знає про Георгія Жукова? Скоріше за все, те, що йому розповіла радянська пропаганда або він прочитав у спогадах самого Жукова. Полководець, зірки Героя, білий кінь на параді. Суцільний взірець?

Першу Зірку Героя Радянського Союзу отримав Георгій Жуков за Халхин-Гол.

«Навіть не юристів зміст карних справ вражав. У кожній такій справі лежав рапорт: «Такий-то отримав таке-то завдання, не виконав» і резолюція на рапорті: «Трибунал. Судити. Розстріляти!» Або записка Жукова: «Трибунал. Такий-то отримав від мене наказ. Не виконав. Розстріляти!». І вирок. Більше нічого. Лише один папірець і вирок».

Це цитата з мемуарів іншого учасника Другої світової війни. Спогади Петра Григоренка. Його ім’я вдалося увічнити на мапі Харкова лише 2016 року.

Перед нами два командири.

Жорсткий, вольовий Жуков, який заради кар’єри готовий принести в жертву будь-кого. Що вже й говорити про ті 17 розстрільних справ Халхин-Голу, коли під час Ржевської битви (січень 1942 — березень 1943) Жуков занапастив три армії, загальне число жертв сягнуло мільйона (392 554 — незворотні втрати і 768 233 — санітарні). Солдати прозвали цю страшну кровопролитну битву «ржевською м’ясорубкою».

Григоренко війну зустрів на Далекому Сході як командир 18-ї окремої стрілецької бригади. З грудня 1943 року він вже на радянсько-німецькому фронті, був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії Другого Прибалтійського фронту. З серпня 1944 року — начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту, брав участь у боях у Карпатах. Війну закінчив полковником.

У той час, коли Маршал Жуков був комендантом радянської окупаційної зони в Німеччині і кілограмами вивозив срібло і коштовності, метрами шовк і парчу, сотнями хутра цінних тварин, Григоренко захистив кандидатську дисертацію у військовій академії імені Фрунзе, став начальником науково-дослідного відділу.

Новий зліт кар’єри Жукова приходиться на 1950-ті. Міністр оборони СРСР особисто керував вельми нестандартним експериментом. Як будуть діяти солдати в умовах ядерного вибуху, мали з’ясувати дослідним шляхом. З висоти 350 метрів над Тоцьким полігоном (Оренбурзька область РФ), де перебувало 45 тисяч людей, підірвали атомну бомбу, що дорівнювала бомбам, скинутим на Хіросиму і Нагасакі разом узятими.

Тим часом вже генерал-майор Петро Григоренко очолив кафедру військової кібернетики та брав участь у роботі авторського колективу над ґрунтовною монографією «Загальновійськовий бій». Плідно працював над докторською дисертацією, писав численні військово-наукові статті.

1961 рік став переламним у житті генерала Григоренка. Він відкрито виступив із критикою Хрущова. Згодом опинився у Ленінградській психіатричній лікарні. Близько року його «лікують». Тим часом за рішенням Військової Колегії був позбавлений звання та пенсії. Після «одужання» працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Доля звела Петра Григоренка з дисидентами, саме в їхньому колі він дізнався про поневолені народи й активно включився у боротьбу за права кримських татар. Генерал свідомо відмовився від привілеїв радянського номенклатурника заради можливості допомагати іншим. Григоренко підтримав демократичні прагнення Празької весни, а Жуков за придушення Угорської революції отримав свою четверту Зірку Героя Радянського Союзу.

Два імені, два різні світи з абсолютно різними ціннісними орієнтирами.

Лідери мають створювати сенси, а не підігрувати бажанням натовпу.

Нинішній мер Харкова нав’язує нам у якості взірця, приклада для наслідування, постать, що є дуже сумнівною з багатьох причин. Натомість змушує відмовитися від імені людини, яка своїми справами довела, що свобода і права людини є цінностями, за які варто боротися, покласти здоров’я, а може і життя.

Тож якого «повернення історії» бажають харків’яни, яке «правильне рішення»: обрати право і свободу як найвищу цінність чи змарновані життя сотень тисяч чорносвитників, де кожне окреме ім’я нічого не варте, лише статистика втрат?

Читайте також: Проспект Жукова: позиція Українського інституту національної пам’яті та міськради