А паркан — голий!

Хлопчик, назвемо його Петя: «Але ж вони сказали, що ми можемо почепити там наші роботи?»

Микола, викладач дитячої студії: «От уяви собі, Петя: є снайпери, які сидять в кущах навколо зеленої галявинки. І є дядя, головний у цих снайперів. І от цей дядя сказав нам, що ми можемо вийти туди погуляти. Але снайперам сказати забув».

З розмови в студії Aza Nizi Maza

***

Протягом трьох місяців 70 дітей від 7 до 15 років, учнів та учениць студії Aza Nizi Maza, створюють виставку «Плакат нашвидкуруч», в котрій розповідають про проблеми, які їх хвилюють. 

Виставка є частиною дитячої програми другої національної Бієнале молодого мистецтва, яку Харків прийматиме восени цього року (в її основній програмі — художники й художниці 16-35 років, а дитяча програма — важливий супутник).

Виставку вирішують показати в міському просторі, аби голос дітей був почутий у місті.

5-го квітня голова оргкомітету Бієнале Тетяна Тумасян отримує офіційного листа, в якому харківський Департамент комунального господарства дозволяє використати під виставку два будівельні паркани. Лист підписаний заступницею директора департаменту Русланою Колодною. Координаторка дитячої програми Ольга Філоненко передає інформацію телефоном в СКП «Харківзеленбуд».

У ніч на 19 квітня викладачі студії Aza Nizi Maza монтують експозицію на будівельних парканах на площі Свободи уздовж саду Шевченка та в парку «Стрілка». 

Монтаж кожної частини триває близько двох годин, експозиційні смуги закріплюють монтажною піною зі зворотного боку парканів. За час монтажу до групи жодного разу не підходить ані охорона, ані поліція. 

На кожному паркані, окрім дитячих плакатів, розміщують постери, на яких вказано, що виставка є частиною Бієнале, та інші — з проханням не плюндрувати роботи.

Монтаж закінчується близько 6-ї ранку, а вже о 9-й обидва паркани ретельно зачищені.

Департамент культури (Світлана Бабицька, Тетяна Мараховська) в телефонних розмовах з оргкомітетом висловлює співчуття, але не може з’ясувати, що відбулося. Не вдається нічого з’ясувати і через прес-службу міської ради.

Юристи проекту ILF готують заяву в поліцію, кваліфікуючи скоєне як крадіжку та хуліганство з особливим цинізмом.

У другій половині дня після неофіційного звернення депутата облради Дмитра Булаха до директора Департаменту комунального господарства Олексія Богача останній приїздить до оргкомітету Бієнале.

Пан Богач пояснює, що відбулася помилка, що його заступниця, ймовірно, підписала дозвіл і нікому не передала його далі, відповідно, охорона і двірники нічого не знали і, прокинувшись, зняли виставку з парканів так само, як щоранку знімають рекламні й агітаційні оголошення. Після дзвінків підрядникам Олексій повідомляє, що виставка вже утилізована.

На сайті міської ради інформація про ситуацію не з’являється. 

22 квітня Олексій Богач надсилає оргкомітету Бієнале офіційного листа, в якому пояснює те, що сталося, бюрократичною помилкою, приносить вибачення організаторам і дітям та обіцяє всіляке сприяння у реалізації подальших проектів у міському просторі.

Тим часом учні та учениці студії малюють плакати у відповідь.

***

У цій історії є хороший, значимий для нас прецедент: офіційний лист від чиновника, який зізнається, що налажав саме його департамент, і приносить вибачення.

У цій історії є прецедент тривожний: визнання провини, за якою не слідує ані колективної, ані персональної юридичної відповідальності^*Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення (Джерело — Вікіпедія).

Система, в якій існують наші органи місцевого самоуправління, репродукує сама себе так, що питання персональної відповідальності перестає бути значимою частиною дискурсу. У системі, що розрослася раковим фракталом, кожна клітина є лише реплікою іншої, створюючи феномен, за якого відповідальність — залежно від ракурсу — може лежати або водночас на всіх, або ні на кому.

Батьки, журналісти, представники донорів і партнерів Бієнале продовжують ставити нам запитання: чи справді відбулася саме помилка?

За тиждень я несподівано для себе розумію, що гіпотетична ситуація, в якій система однією рукою давала б дозвіл, а іншою знімала б плакати, була б значно простішою. Естетика цієї виставки настільки очевидно протирічить офіційному міському канону, що пряма/непряма заборона на винесення її в міський простір сама давала би відповідь, на якому полі боротися: освітньому та художньому, формуючи альтернативний канон. Юридичному, оскаржуючи естетико-смислову монополію.

А от боротися з бюрократичною помилкою — це ніби боротися з генетичним кодом, складно сконструйованою системою (не)пріоритетів і (без)відповідальності.

***

Минулого літа ми з нинішньою виконавчою директоркою Бієнале Вікторією Бронзою готували матеріал «Як говорити з дітьми про складні речі». Там ішлося про секс, любов, війну, бога і смерть.

Рік потому розумію, що про секс було просто. Про це вже є методички. А от що відповідати семирічці на питання «чому мене обманули» і «чому зло не покаране»?

І що сказати собі на питання про те, чому ми, дорослі, не змогли захистити дітей.

В Aza Nizi Maza говорять, що так питання ставити не можна, адже тоді ми протирічимо нашій власній позиції і схвалюємо хибну парадигму, в якій є нібито «слабкі й нерозумні» діти, що потребують захисту, і «розумні та сильні дорослі», котрі начебто знають, як має бути.

Тут є важливий нюанс.

Діти справді є і повинні бути рівноправними й повноцінними учасниками й учасницями мистецького процесу. Цінність і якість мистецьких висловлювань не може бути виміряна віком художника чи художниці.

Але лукавством було б говорити про рівноправність дітей у соціальних процесах. Вона не закріплена законодавчо, у неї немає жодних механізмів реалізації. В нашій правовій системі дитина не може навіть власноручно подати заяву в поліцію або позов до суду. 

Усі важелі фактичного вирішення подібних ситуацій — у нас, так званих дорослих. 

Тому я не можу не відчувати, що ми всі разом винуваті як перед цими сімдесятьма дітьми — авторами й авторками плакатів, так і перед їхніми ровесниками й ровесницями, які цього тижня дізналися, що слово, дане дорослими, наділеними владою, може бути нічого не вартим. 

Ми, дорослі організатори виставки, не змогли захистити дітей: ми повірили, що офіційний документ має вагу, а система працює.

Дітей не захистили двірники, які не поставили собі запитання — чому і для чого зривають із парканів дитячі малюнки й висловлювання?

Їх не захистили ані система освіти, котра скількись років тому навчала цих двірників, не здатних засумніватися, зателефонувати керівникові — «міхалич, тут у нас шось повісили, ми такого ще з паркану не відривали…»;

ані медійне поле, яке сьогодні не формує у споживача критичності мислення та естетичного смаку.

Не захистили їх цілих два департаменти міської ради:

ані Департамент культури, котрий не зміг ані убезпечити від такого розвитку справ, ані з’ясувати обставини знищення виставки,

ані Департамент комунального господарства, співробітники якого як мінімум не виконали свою роботу.

Дітей не захистили їхні батьки й інші рідні — щонайменше 70 дорослих людей, котрі не прийшли пікетом до міськвиконкому з питанням «Що значить — бюрократична помилка?».

Утім, Aza Nizi Maza праві: ці позбавлені багатьох юридичних прав 7-15-літні люди вже здатні захищати себе самі. Переживши першу нормальну дитячу реакцію в дусі «та відірвати їм голови!» — вони чинять як дорослі митці, захищаючись на власному полі — полі мистецтва. 

«Паркан: я голий!», «Подряпини загоюються», «Новий дефект зору: не бачу краси паркану», «Ничего не вижу. Печалька», «У вас у паркані дірка» та інші. Двадцять п’ять нових плакатів, створених учнями й ученицями студії протягом тижня, звучать потужніше за всі наші слова.

У цій колонці авторка висловлює свої власні думки та погляди, котрі можуть не збігатися з думками й поглядами інших учасників та учасниць оргкомітету Бієнале молодого мистецтва та позицією студії Aza Nizi Maza, котра курує дитячу програму Бієнале.

Фото: Бієнале молодого мистецтва, Aza Nizi Maza/Facebook