«Радянізація» Тараса: спроба перша
«Нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєно анітрохи отрутою офіціальщини», — писав у 1914 році Сергій Єфремов. І гірко помилявся, як виявилося згодом.
Уже за п’ять років потому, у 1919-му, харківські «Известия» впевнено прорекли: «День 11 марта, согласно постановления Правительства, должен быть посвящен памяти Тараса Шевченко… По всем учебным заведениям должны быть устроены лекции, рефераты, доклады, выясняющие личность и значение Тараса Шевченко, как первого борца за свободу трудящихся масс на Украине».
Чіткий командний тон газетного оголошення, написаного, до того ж, чужою мовою, не залишав жодних сумнів: отруєння «офіціальщиною» успішно стартувало. Причому в його найгіршому, радянському варіанті.
Щоправда, почався цей процес не березневими урочистостями — трохи раніше. Орієнтовно, 24 січня 1919 року, коли представники української громадськості Харкова зустрілися з наркомом освіти Володимиром Затонським.
Це був своєрідний зондаж, «проба ґрунту». За три тижні до того у місті вкотре змінилася влада, і українським діячам конче треба було дізнатися, як поставляться більшовики до тих, хто морально підтримував і духовно наснажував їхніх попередників — Директорію УНР.
Допитливих і нелякливих чекав приємний сюрприз. Товариш Затонський впевнено пообіцяв, що «всі національні, культурно-просвітні здобутки українців за час революції не те, що не будуть порушені, але ще дальше будуть поширюватися при допомозі теперішнього уряду».
Більш того, в обмін на лояльність були відверто запропоновані гроші: «Різні українські інституції позашкільної освіти, як, наприклад, «Просвіти», Народні доми, книгозбірні і т.п… навіть можуть одержати від сучасного уряду фінансову допомогу, коли тільки їхня діяльність не буде шкодити теперішній владі».
Підбадьорена щедрим наркомом, українська інтелігенція виступила з цікавою ініціативою. Як повідомляли 6 березня харківські «Известия», «общее собрание членов т-ва «Просвита»… постановило обратиться к Правительству Украинской Республики с просьбой об издании особого декрета о признании дня памяти Т. Г. Шевченко днем неприсутственным, днем всеукраинского народного праздника». В перекладі з бюрократичної мови на людську це означало, що день смерті поета мав стати загальнодержавним вихідним.
З такою постановкою питання влада не погодилася, але урочистостями сипонула густо. 11 березня о 12:00 ледь не по всіх «культурних вогнищах» тодішнього Харкова були проведені «літературно-музичні ранки» для учнів середніх та початкових шкіл. Драматичний театр на Сумській, Народний Дім біля Кінного ринку, театр Комерційного клубу, зал Української гімназії ім. Грінченка заповнила галаслива дітвора, зібрана в примусовому порядку для ознайомлення з творчістю Шевченка.
В тому ж таки театрі Комерційного клубу (теперішня філармонія) увечері влаштували концерт для дорослих. За участі бандуристів, національного хору і симфонічного оркестру. Не обійшлося й без виступів радянських політичних діячів, котрі пояснювали пролетаріату, як саме треба сприймати вірші «батька Тараса».
Керувала урочистостями спеціальна комісія, організована при наркоматі просвіти. А сам наркомат був перетворений на пункт роздачі літератури, присвяченої поетові. Одних лише «Шевченківських збірників» 20 тисяч примірників розповсюдили. А ще були листівки і коротенькі життєписи Тараса Григоровича, про наклад яких нічого невідомо.
Але, у будь-якому випадку, масштаби святкувань дозволяють піддати сумніву офіційну версію щодо «Просвіти» як ініціатора «шевченківських днів». Бо ледве тиждень пройшов від її прохання до початку урочистостей. А на підготовку такого шоу потрібен час. З іншого боку, маємо право припустити, що популярні шевченківські видання цілком могли залишитися і від попередньої влади.
На жаль, не можемо сказати точно, які саме наслідки мала ще одна цікава ініціатива, приурочена до свята. 5 березня 1919 року Всеукраїнський кінокомітет оголосив конкурс на створення сценарію про життя та творчість Тараса Григоровича. Переможцям пообіцяли премії: перша — 5 000 рублів, друга – 3 000. Останнім терміном подачі сценаріїв призначили 5 квітня. Одначе ніяких даних про підсумки цього конкурсу у квітневих газетах знайти не вдалося. Знаємо лишень, що визначати переможця мав тодішній голова комітету Олександр Аркатов, відомий нині як один з «батьків» радянської кіноагітки.
Натомість, добре зберіглася агітка друкована — україномовний додаток до «Известий», пишно поіменований «одноденною газетою». «Тарасове свято» — значиться в заголовку. А під ним — дещо незвичні для нас дати: «народився 10 березоля 1814 р., помер 11 березоля 1861 року».
Справа у тому, що у часи Тараса Григоровича Російська імперія жила за юліанським календарем, а перехід на григоріанський стався лише у 1918 році. Старий стиль на новий перераховували просто — додаванням 13 днів. Та оскільки спеціалістів з історичної хронології в наркоматі освіти не було, ніхто не підказав, що для подій ХІХ століття ця різниця має бути іншою — 12 днів. Тому й стало Днем пам’яті 11 березня, а не 10-те, як зараз.
Та цікавішими за хронологію є розміщені у додатку матеріали. Тараса Григоровича іменують і «щирим сином України», і «першим оборонцем волі працюючого люду». Але до слова «поет» чомусь не прикладають звичне для нас означення «український». Лише «геніальний батрацький». Яскрава прикмета сумнозвісного «класового підходу» до Шевченкової творчості!
Провадив його зазначений у титулі як видавець «Тарасового свята» Всеукраїнський Літературний Комітет. Що був, насправді, всього лише скромним письменницьким тріумвіратом — Володимир Коряк, Михайло Доленго, Василь Алешко.
Цікаво, що життєпис кожного з них вийде не менш захоплюючим, ніж Тарасів, який вони спільно складали до свята у 1919-му. Коряк стане пізніше жертвою сталінських репресій, Доленго — лауреатом Сталінської премії. Щоправда, в іншій своїй іпостасі — як вчений-ботанік Михайло Клоков (справжнє прізвище). А Василь Алешко загубиться у вирі Другої світової, встигнувши перед тим попрацювати в окупаційній «Новій Україні».
«Сім’ю вольну, нову», яку вони поспішили привітати 100 років тому, виглядаємо й дотепер.