Житло для переселенців: грошей немає, але тримайтеся
Де знайти гроші на доступне житло для ВПО? Чому держава гальмує фінансування цих програм? Як проблеми переселенців вирішували в інших країнах? Все це обговорювалося 26 вересня на міжнародній конференції, організованій представництвом Норвезької ради у справах біженців в Україні. «МедіаПорт» наводить деякі тези.
Мільярд на житло. Позиція влади
Ірина Олейнікова, начальник відділу Міністерства регіонального розвитку та будівництва:
«На минулому тижні було прийнято зміни до постанови, яка передбачає механізм реалізації права громадян на доступне житло за принципом 50/50, але залишається питання фінансування. Фінансування залежить від визначення потреби. Ми не володіємо інформацією, яка кількість громадян потребує забезпечення постійним житлом, а хто потребує тимчасового, соціального житла. Тимчасове житло передбачається на півроку, не дається у власність.
Закон про забезпечення прав ВПО говорить, що держава сприяє поверненню громадян на території. Тому велика увага має бути приділена потребам — хто бажає повертатися на рідні землі або хто буде забезпечуватися постійним житлом. На наступний рік виписано запит на мільярд, але у нас є Верховна Рада, питання підтримки Верховної Ради — дуже політичне рішення.
Сума в мільярд гривень — це взагалі мізерна частина від потреби в цілому на поліпшення житлових умов громадян. У нас близько 700 тисяч громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Мільярд — це за програмою доступного житла. Підрахунок проводить фонд сприяння молодіжному житловому будівництву — сума опосередкованої вартості доступного житла, помножена на кількість родин, які потребують поліпшення житлових умов. Мільярд гривень — сума, взята з реєстру громадян, які подали заявки на отримання такої допомоги в областях».
Олеся Цибулько, радник міністра з питань тимчасово окупованих територій та ВПО:
«У нас дійсно немає статистики щодо внутрішньо переміщених осіб. Вина в цьому повністю лежить на міністерстві соціальної політики, тому що вони прив’язали питання виплати пенсій громадянам з непідконтрольної території до довідки ВПО. Велика кількість людей, які зареєстровані як ВПО, живуть на непідконтрольній території. І зрозуміло, що таким особам житло тут не потрібне. Родини по базі ВПО формуються для отримання соціальної допомоги, хоча для отримання житла їх треба рахувати інакше.
Наприклад, бабуся, яка живе із родичами, дітьми та внуками, рахується як окрема сім’я, хоча, можливо, для отримання житла можливо, вони насправді будуть жити всі разом. Нема розуміння, хто хоче повертатися, а хто ні. Вже зараз за соціологічними дослідженнями, 26-27% не хочуть повертатися на Донбас, навіть якщо територія повернеться. 70% хочуть повертатися за різних умов — якщо буде безпечно, якщо буде сприятлива економічна ситуація тощо. Тому 26-27% переселенців потребують вирішення житлового питання, хочуть залишитися тут.
Програма доступного житла — це перший крок, який було зроблено за 3 роки. Тепер головне, щоб домоглися фінансування на цю програму. Просить міністерство регіонального розвитку 1 мільярд гривень — це не так багато, бо 1500-1700 сімей зможуть вирішити своє житлове питання. А у нас приблизно півтора мільйони ВПО. Тому потрібно рухатися.
Також не забуваємо про соціально незахищених громадян, які не зможуть скористатися програмою, бо у них немає грошей на перший внесок або вони не можуть сплатити 50% вартості житла. Для цих громадян ми розробляємо законопроект про соціальне житло. Це житло спочатку не буде передаватися у власність, але за 5 років, якщо збройний конфлікт триватиме, людина зможе віддати свої майнові права на тій території та отримати цю квартиру у власність. Якщо конфлікт завершиться, людина зможе обрати, або вона повернеться, або залишиться тут».
Олег Невада, депутат Верховної Ради України:
«У проекті державного бюджету, який потрапив нам до Верховної Ради, у програми «Доступне житло», такої суми у мільярд гривень немає. Дуже складно обчислювати переселенців, які захочуть скористатися правом на доступне житло. У Донецькій області, як ми порахували, майже 500 тисяч переселенців. Скільки з них подадуть запит на отримання житла, ніхто сьогодні не знає. Потрібно було Мінрегіону зробити цей моніторинг разом із МінТОТ, але це досі не зроблено. У Донецькій області немає вільних квартир, які можна було б використати для програми. Житло потрібно будувати. Ми розраховуємо на 270 мільйонів гривень, щоб будувати нове житло. Але ще треба їх використати, бо це питання землі, комунікацій тощо. А також будувати житло для переселенців треба там, де є робота».
Суддя Апеляційного суду Донецької області Людмила Соломаха:
«Я пам’ятаю судові процеси, коли ми виселяли з квартир молоді родини з дітьми — учасників попередніх програм «Доступного житла». Чи передбачено в законі механізми запобігання негативних наслідків у зв’язку із невиконанням державою обов’язків щодо погашення своєї частки? Питання, коли кредит надається родині, а держава частку не сплачує. А коли держава свої обов’язки не виконує, несе відповідальність родина?»
Олеся Цибулько:
«Доступне житло відрізняється від молодіжного кредитування. У «молодіжці» було — держава компенсує, коли народжується дитина. А тут навпаки — одразу 50% на придбання житла. Якщо не надасть держава, родина не купить житло. Є інша ситуація — кредит, 10% вартості сплачує родина і далі під 7% сплачують кредит. І тут вже держава ні до чого. Якщо не будуть сплачувати, це повністю вина людей».
Людмила Соломаха, суддя Апеляційного суду Донецької області:
«З питань відшкодування шкоди, завданої внаслідок пошкодження житла, виносять рішення суди Києва та Черкас. Але є стаття 114 Цивільно-процесуального кодексу, що позови з приводу нерухомого майна подаються за місцем розташування майна. Зараз порушення підсудності не є підставою для скасування рішення. Але в новому цивільно-процесуальному кодексі, над яким працюють у Верховній Раді, повертається ця підстава. Також Слов’янський суд відмовив у прийнятті заяви і це рішення підтвердив Вищий спеціалізований суд.
До того ж зараз немає досудового механізму відшкодування матеріальної шкоди. Але щодо судового захисту прав механізм існує, Цивільний кодекс ніхто не скасовував. І є стаття Закону України «Про боротьбу з тероризмом», за яким шкода внаслідок АТО відшкодовується державою.
У випадках, коли будинки частково відновлено, позивачі відмовляються від проведення будівельно-технічних експертиз, оскільки це дуже коштовно. Всі експертизи є оплатними. Оскільки позивачі відмовилися, у задоволенні позову було відмовлено, оскільки не було доведено розміру шкоди. І таке рішення потім підтвердить Європейський суд.
Виникає питання — шкоду за статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» має відшкодовувати держава. Але чи маємо ми враховувати міжнародну допомогу? У главі 17 Цивільного кодексу йдеться: відшкодування матеріальних збитків внаслідок надзвичайних ситуацій має статтю гуманітарної допомоги саме у цьому розділі. Тому наші військово-цивільні адміністрації все обраховують і надають на запит судів цю інформацію.
Однією з проблем є судовий збір. Позивач може надати клопотання, що не може сплатити судовий збір, і на цій стадії клопотання може бути задоволенно. Але якщо держава подасть апеляцію і суд стане на її бік, тягар сплати судового збору нестиме позивач».
Міжнародне втручання та позови проти ООН: закордонний досвід
Олександра Білак, директор Міжнародного центру моніторингу щодо переміщення, розповідає глобальні тренди щодо внутрішнього переміщення.
«Ми відстежуємо внутрішнє переміщення в контексті військових конфліктів, а також в контексті природних катастроф, таких, як бурі, урагани. А також моніторимо внутрішнє переміщення в контексті розвитку проектів. Я хочу заспокоїти, що Україна не одна у цій проблемі в усьому світі.
У 2016 році ми зареєстрували 31,1 мільйона випадків нових переміщень через конфлікти та катастрофи (6 мільйонів через конфлікти та 24,1 — через катастрофи). Переважно переміщення фіксуються у Близькому Сході та в Африці, а також у Південній та Південно-Східній Азії. Розподіл абсолютно типовий і для попередніх років. Найбільше постраждали Демократична Республіка Конго (майже мільйон людей), Сирія, Ірак, Афганістан, Нігерія та Ємен. Від катастроф найбільше постраждали Китай, Індія та Філіппіни.
Наприкінці 2016 року ми побачили 40,3 мільйони людей, які були внутрішньо переміщені через конфлікти та насильство в усьому світі. Основні 10 країн із найбільшою кількістю внутрішньо переміщених осіб — Колумбія, Сирія, Судан, Ірак, Ємен, Конго, Південний Судан, Україна, Афганістан. Переважна більшість внутрішніх переміщень — у країнах із низьким та середнім рівнем доходів. Ці країни не здатні впоратися з новими внутрішніми переміщеннями. Нові переміщення у цих країнах створюють нові навантаження та ризик, можуть уповільнити відбудову країни.
У багатьох випадках, наприклад, у Сирії, люди переживають первинне і вторинне переміщення. Там деякі родини могли переміщуватися до 25 разів протягом останніх 6-7 років.
Потреби внутрішньо переміщених осіб із часом міняються. Іноді стають із часом гострішими. Це проблеми, зокрема, психо-соціальної інтеграції та реабілітації. Для довготривалого переміщення характерні земельні, житлові та майнові проблеми.
Коли ми говоримо про Україну, ми згадуємо про нестачу компенсації за те, що військові займають певні будівлі, проблеми з реєстрацією, доступ до житлових кредитів. Але є проблеми з безпекою, а також питання безпеки нерухомості, відновлення прав на майно, нестача правових рамок. Без безпеки нерухомості ВПО можуть бути вигнані, виселені.
У Африці є конвенція, яка забезпечує певні права, які повертаються до своїх країн, але з’являються нові виклики — нестача певних спроможностей та ресурсів. Питання з землею може призвести до нових конфліктів і подальшого переміщення. У Грузії місцева влада відмовляла деяким ВПО у поверненні на їхні землі, і люди знову ставали внутрішньо переміщеними особами».
Массімо Моратті, незалежний експерт, працював над відновленням майнових прав у Боснії та Герцеговині.
«Конфлікт у Боснії тривав із 1992 до 1995 року. Боснія — етнічно змішана країна, там є боснійські серби, боснійські хорвати, боснійські мусульмани. Після розпаду Югославії боснійські серби з цим розпадом не погодилися, хотіли відірвати частину території, щоб відновити державність із Сербією. Так само хотіли і боснійські хорвати — тому їх підтримували Сербія та Хорватія. Це переросло у міжнародний конфлікт. Мета була — відірвати частини території від Боснії та Герцеговини.
Етнічні чистки стали політикою та практикою людей. Сталися зумисні переміщення людей, які не були етнічною більшістю населення.
Конфлікт тривав 3,5 роки, було більше мільйона переміщених осіб, мільйон біженців і близько 100 тисяч вбитих. Був хиткий мир, але сепаратистські регіони намагалися розділити країну. Їх намагалися реінтегрувати, проте їхня вірність завжди була під питанням.
Держава перетворилася на федеративну державу — у контонів була певна кількість автономії. У Боснії після закінчення конфлікту було щонайменше 2 армії, 3 поліції, економіку було передано на локальний рівень. Була дуже слабка держава. Влада намагалася очистити території, за умовою мирної угоди вона мала легалізувати владу сторін, які воювали на цій території.
Люди, які були викинуті з власних будинків, побачили, що їхнє майно спалене або зайняте іншими людьми. Був феномен так званої подвійної окупації — майно іншої групи оголосили покинутим та віддали іншим людям. Дантонська мирна угода встановила право ВПО повернутися додому, отримати компенсацію за власне житло. Закон про відновлення прав на майно не починав працювати до 1998 року.
Косово було автономним регіоном всередині Сербії, переважно населеним албанцями — 90% албанців, 10% сербів. Коли Милошевич прийшов до влади у 1989 році, одним з його перших законів було прибрати автономію Косово, почати більш жорстку політику управління в цьому регіоні. Албанська громада не мала доступу до політичного життя, створила альтернативні інституції. Албанці організували «Армію звільнення Косово», це спровокувало збройний протест від армії Сербії, почався внутрішній конфлікт. У 1999 році армія НАТО увійшла в Косово, Сербія була змушена підписати мирну угоду. Косово перейшло під управління адміністрації ООН.
Під час кампанії НАТО Сербія здійснювала жорсткі заходи щодо цивільного населення, щодо албанського населення. Албанці тікали з Косово. Коли війська Сербії відійшли, албанці почали вертатися, це спровокувало нову фазу конфлікту. Були повторювані атаки на сербське населення, яке залишилося в Косово. Серби мали полишати Косово. 40 тисяч сербів залишили Косово та були переміщені до Сербії.
Присутність міжнародних організацій була важливою, щоб подолати небажання відшкодовувати майнові права. У Боснії процес був доволі простий, оскільки він був децентралізований і мав впроваджуватися на рівні місцевої влади. Переміщені особи подавали заяви до органів управління, органи управління видавали рішення і впроваджували рішення у певний період часу. Влада або підтверджувала право на власність людини або оцінювала потреби власників житла, яке неможливо було відновити.
Було багато міжнародних організацій, які тиснули на місцеву владу. За шість років близько 200 тисяч заяв на повернення чи відшкодування прав за правом власності було опрацьовано. 93% отримали відшкодування чи повернення власності.
У Косово переміщення було в багатьох напрямках. Систему було побудовано так, щоб і албанці, і серби, які покинули території після 1999 року, могли подавати заяви на реституції. Коли почали надаватися ці заяви, 90% заяв надходили від сербів, які були переміщені до Сербії, а не від албанців, які постраждали від конфлікту 1998-1999 років. У Косії був більш централізований механізм, який включав досвід Боснії. Була інституція, яка приймала заяви, був зразок заяв, комісія приймала рішення щодо заяв.
Спочатку йшлося про відновлення прав на житло, квартири та будинки. Але люди покидали й нежитлове майно, комерційну власність, земельні ділянки. Це передбачало появу багатьох нелегальних конструкцій. У 2006 році був новий механізм відновлення майнових прав, він розширював питання на комерційну нерухомість. Було 42 тисячі заяв. Після 2016 року опрацювали всі, але незрозуміло, скільки було виконано. Зараз є Косовська агенція нерухомості, вона опрацьовує попередні заяви.
Є кілька уроків, які ми можемо винести. Перш за все, компенсація оцінювалася як можливість повернути єдність Боснії та Герцеговини. Жителі могли отримати відновлене право на майно або могли продавати це майно. Більшість продали майно на територіях, які постраждали від конфлікту.
У випадку Косово компенсація стосувалася дуже невеликого типу справ, це вирішували житлових та майнових прав у 2005 році. У 2017 році цю компенсацію не виплачено за жодною справою.
Розробка механізмів компенсації та відшкодування — дуже тривалий процес. У Боснії основне припущення було в тому, що кадастри було змінено або знищено під час конфлікту, на них не можна було спиратися. У реальності ці реєстри залишилися недоторканими. Деяка власність оголошувалася покинутою, але власність не змінювалася.
У Боснії дуже багато політиків та суддів займали майно інших людей. І влада мала впроваджувати закони, які суперечили їхнім інтересам.
У Косово сільськогосподарські угіддя переміщених осіб не використовувалися для життя, а здавалися для оренди під будівництво нового житла, це було незаконно. Справи з нелегального будівництва досі розглядаються. Зараз людей, які потребують житла, більше, ніж на початку.
У європейському праві не було міждержавних позовів між Сербією та Боснією та Герцеговиною, оскільки Боснія та Герцеговина увійшла до Ради Безпеки Європи тільки після вирішення конфлікту та вирішення питань права власності. Між Сербією та Косово — Сербія не визнає Косово як окрему державу. Косово визнано 120 країнами світу, проте воно не входить до Ради Європи, не є частиною ООН. Неможливо розпочати справу за позовом Косово чи проти Косово у Європейському суді з прав людини. Невизначений статус обмежує кількість дій. Тому позивалися проти ООН та адміністрації ООН щодо відчуження майна. 300 позовів є з сербського боку, близько 800 з албанського. Адміністрація ООН намагається заперечити ці позови.
Що треба зробити: думка переселенців
Руслан Калінін, голова неурядової організації «Асоціація переселенців»:
«За даними на 21 вересня, офіційно зареєстровано 1 мільйон 592 тисячі переселенців, це 1 мільйон 285 тисяч родин. З них 452 тисячі — працездатні, 247 тисяч — діти, 55 тисяч — люди з інвалідністю, 815 тисяч — пенсіонери. Найбільше переселенців — у Донецькій, Луганській, Харківській, Київ та Київська область. Насправді наша асоціація має дані, що реальні дані в Донецькій та Луганській областях — 25-30% від загальної кількості. За даними національної системи моніторингу, для 70% переселенців житлове питання — найгостріше. З них 66% живуть у орендованому житлі, 22% — у родичів та знайомих, 9% — у колективних центрах (ми вважаємо, що таких людей 1%), лише 1% ВПО змогли самостійно купити житло.
Ми вважаємо, що держава повинна прийняти комплексну програму щодо вирішення проблем переселенців. Зараз за 3,5 роки не реалізовано нічого. У Грузії було 275 тисяч переселенців — 6% від загальної кількості населення. У 2008 році держава прийняла комплексну програму. Зараз близько 55% переселенців скористалися програмами та отримали житло. В Україні донори не фінансують житлові програми, оскільки не знають, як держава буде витрачати ці гроші.
По-друге, держава повинна працювати над інтеграцією переселенців.
По-третє, ми пропонуємо направити допомогу тим, хто її потребує найбільше. Треба запровадити коефіцієнт уразливості відповідно до складу родини, кількості дітей тощо. Ми пропонуємо переглянути, кому варто надавати виплати. Держава виплачує щорічно близько 115 мільйонів доларів на виплати для переселенців. Якщо ми переправимо допомогу тим, хто її більше потребує, і позбавимо виплат працездатне населення — ми заощадимо 35-40% від цієї суми. Ці гроші треба спрямувати на житлові програми.
Потрібно нарешті запустити реєстр переселенців. Тоді у нас буде чітке розуміння картини родин — хто ці люди, які виплати отримують, чого потребують. Волонтери нашої організації вже його розробили. Ми на початку жовтня покажемо, як він виглядаємо.
По-четверте, посвідчення переселенця має бути пластикове. І воно також має бути соціальною карткою. Є добрий приклад — картка учасника АТО від ГО «Українці разом», яка, за ствердженням організації, допомагає заощадити до 1000 гривень на місяць. Ми хочемо також розробити таку картку, поспілкуватися з власниками торгових мереж, щоб вони взяли на себе соціальну відповідальність.
Щодо житлових питань — є частина людей, які живуть у колективних центрах. Ми пропонуємо дати можливість цю житлову площу приватизувати. Також ми очікуємо від обладміністрацій перелік об’єктів, які можна відремонтувати та надати під житло для переселенців із правом приватизації.
Щодо закону 1954 про доступне житло для переселенців та учасників АТО — треба запустити його хоч з якимось бюджетом. У тому колі, з яким я спілкуюсь, люди готові брати квартири під пільгові кредити або під 50/50».
Повний запис конференції доступний на сторінці Представництва Норвезької ради у справах біженців в Україні у Facebook
Читайте інші матеріали проекту Переселенці.Live