Путіну потрібна (одна) перемога

RU ENG UA

«Нам всем нужна одна победа, (в оригиналі Аслунда пропущена фраза «одна на всех» — ред.), мы за ценой не постоим». Саме так звучить приспів старої радянської пісні з кінофільму «Білоруський вокзал» про ветеранів Другої світової війни. Цілком імовірно, цей рядок може прояснити політику президента Володимира Путіна відносно України. Останні події, включаючи захоплення російськими оперативниками управлінь МВС у декількох містах Східної України, роблять усе більш очевидним: план Путіна зводиться до дестабілізації ситуації в регіоні і використання хаосу як приводу для вторгнення.

Російське вторгнення на всю територію України, в тому числі і столицю країни — Київ, виключати не можна. Настав час Заходу припинити свою «гру в піжмурки» і посилити санкції проти Росії, щоб уникнути катастрофи.

Низка подій цього року зробила плани Путіна очевидними. Безсумнівно, російський президент прийняв рішення анексувати Крим особисто спільно з кількома наближеними до нього колишніми офіцерами КДБ. Його право в прийнятті будь-яких рішень практично незаперечне. Він успішно побудував неофеодальних систему, засновану на кумівському капіталізмі, державному капіталізмі і службі держбезпеки. Лояльність феодальних лордів щедро винагороджується державою. Подібна феодальна система політично стабільна, але економічно відстала, тому як не сприймає реформи.

Український демократичний прорив і європейська інтеграція становить загрозу самому існуванню системи Путіна. Демократичний прорив кинув виклик владі в межах його власної країни, а Угода про Асоціацію, запропонована Україні Євросоюзом, знищить його неоімперський проект під назвою Євразійський Союз, покликаний об’єднати колишні радянські республіки.

Путін, прозорливий тактик та імпровізатор, але слабкий стратег, вирішив, що пора діяти. Як тільки новий демократичний уряд прийшов до влади 27 лютого, невизначені російські спецпідрозділи окупували кримський парламент, а наступного дня захопили кримські аеропорти. Через три тижні Крим був анексований Росією за допомогою неймовірного акту агресії. І, разом з тим, не менше 88% росіян підтримало інкорпорацію свого улюбленого місця відпочинку.

Після анексії Криму, на Заході вважали переважно, що Путін зупиниться. Але Путін ризикнув відвернути від себе 96% населення України. Демократія могла почати розвиватися в країні, і Україна воліла б європейську інтеграцію. Крим не був перемогою, він виявився лише аперитивом до неї. Щоб перемогти, Путіну необхідно було розширювати агресію. У нього залишалося три альтернативи: контролювати, виснажувати або включати Україну до складу Росії.

Офіційно Росія наполягає на прийнятті нової конституції України, яка б нейтралізувала і федералізувала країну. Але Україні немає сенсу приймати подібну «кастрацію». Путін живе в ілюзії, що Вашингтон і Брюссель диктують правила Україні. Саме з цієї причини він відмовляється включати Україну в переговорний процес і обмежує його участю США і, можливо, Євросоюзу. Водночас, Вашингтон і Брюссель ніколи не приймуть запропоновану Україні конституцію. Однак, саме вона продовжує залишатися офіційною метою Росії. 17 квітня усі чотири сторони конфлікту планують провести в Женеві приречені на провал переговори.

У Путіна залишилося всього дві альтернативи. Він може дестабілізувати ситуацію в Україні за рахунок диверсійної діяльності, використовуючи торговельні та газові санкції для руйнування країни, а також для того, щоб демократія перестала здаватися привабливою росіянам. В даний час цей сценарій реалізується російськими націоналістами — байкерами і воєнізованими «туристами», що доставляються автобусами в Східну Україну для того, щоб спровокувати безпорядки. 6 квітня озброєний натовп у масках захопив будівлю Харківського національного академічного театру опери та балету (ХНАТОБ), прийнявши його за Харківську облдержадміністрацію, і продемонструвавши тим самим абсолютне незнання міста. Разом з тим, сепаратизм якось не прижився в середовищі російськомовного населення. Російські провокації аж надто очевидні.

Це залишило Путіну лише одну прийнятну альтернативу: військове вторгнення. У суботу, 12 квітня, невелика група, без сумніву, російських спецназівців, у вже звичній нам уніформі і з сучасною зброєю — але без розпізнавальних знаків — окупувала відділення міліції в кількох містах Донецької області. Точнісінько, як це було із захопленням кримського парламенту.

Досі український уряд уникав застосування сили у відповідь з кількох причин. Повалений президент Віктор Янукович дозволив російським спецслужбам проникнути до системи Служби безпеки України і в оборонні відомства, звівши до мінімуму рівень довіри до них. Москва хоче, аби трупи стали свідченням хоасу в Україні й узаконили інтервенцію, якої Київ намагається уникнути. У кінцевому рахунку, Україна виявилася абсолютно неготовою до цієї агресії, їй необхідний час на мобілізацію.

У цей час в України немає іншого вибору, крім збройного опору прихованій військовій агресії. Путін перейшов Рубікон. Як зазначив прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск 13 квітня: «В останні кілька годин ми стали свідками розвитку найгіршого з усіх сценаріїв, можливих в Україні». Виявилося, що всі захисники і апологети Путіна брешуть і не заслуговують на елементарну увагу.

Залишається відкритим питання: чи має намір Кремль захопити всю або тільки половину України. На початку листопада російське телебачення оприлюднило карту, на якій видно, як саме «слід» розділити Україну. Згідно з цією інформацією, в директиві держслужби безпеки йдеться, що Росія має намір захопити 11 східних регіонів, а також Київ, тобто анексувати більше половини країни. Проте добре інформований екс-президент Польщі Олександр Квасьнєвський стверджує, що мета Росії — захоплення всієї України.

Путін не тільки хоче перемогти в Україні, але і жадає отримати перемогу якомога швидше. Встановлений ним дедлайн — 25 травня, день, на який призначено президентські вибори. Путін стверджує, що в Україні немає законного чи конституційного уряду, але в той же час, він намагається зірвати вибори в Україні, які дадуть державі абсолютно законного президента.

Згідно з результатами нещодавно проведених соціологічних опитувань, боротьба за президентське крісло буде вестися між двома досвідченими про-європейськими політиками — Петром Порошенком і Юлією Тимошенко. Незалежно від того, хто з них переможе, новий президент буде обраний демократичним шляхом, на відміну від самого Путіна. З цієї причини він хоче бути впевнений на сто відсотків, що президентські вибори не відбудуться, і найнадійніший спосіб домогтися цього — військове вторгнення в Україну.

Таке твердження підводить нас до трьох висновків. Перший — Путін не зупиниться доти, поки не зіткнеться з непереборною перешкодою. Другий — на цей час введені Заходом санкції провалилися, тому що не змусили Путіна змінити обраний ним курс. На жаль, Сполучені Штати Америки і Європейський союз зазнають поразки за поразкою. І третій висновок — Росія і Захід стали заручниками принципу Таліона і не здатні розірвати порочне коло: «око за око», «зуб за зуб». Ні в однієї зі сторін немає навіть натяку на стратегію. Вони бездумно йдуть по дорозі, не знаючи, куди вона їх приведе.

Припустімо, Путін розв’язує війну в Східній Україні. Нерозумно вважати, що будь-які санкції можуть його зупинити. Більш того, Путін викликає у США, напевно, навіть менше довіри, ніж голова Радянського Союзу Микита Хрущов у президента Кеннеді після фатального саміту у Відні в 1961 році. Це фіаско стало причиною Карибської кризи. Після російської війни в Грузії, яка була розв’язана в серпні 2008 року, Захід трохи погомонів та заспокоївся, закривши очі на російську агресію. І Путін сподівається, що так буде і цього разу.

Беручи до уваги дефіцит довіри, Заходу необхідно негайно посилити санкції, довівши їх до рівня іранських. Імовірно, цього недостатньо, щоб запобігти війні в Європі, але проте, прийшов час Заходу показати, що він не прощає подібного.

Гарна новина для Заходу полягає в тому, що Росія вкрай вразлива. Її ВВП становить менше 3% у світовому обсязі виробництва, або 6 % бюджету НАТО. Її військові витрати — лише десята частина аналогічних витрат НАТО, а половина вартості закупівель зброї йде на відкати. Росія занадто слабка, щоб дозволяти собі таку розкіш, як агресія. Крім того, у неї немає союзників.

Слабкість її економіки приголомшує. Нестійкість ринків у березні, частково викликана загрозою санкцій, спричинила зниження прогнозованого рівня ВВП Росії приблизно на 2%.

Рівень відтоку капіталів досяг 64 мільярдів доларів у першому кварталі поточного року, і вже дорівнює 3% ВВП. Більш того, цей показник буде підвищуватися, і досягне за підсумками року 150 мільярдів доларів. Це прямо вплине на інвестиційний клімат в Росії, на рівень споживання в країні і, відповідно, на зростання економіки.

Курс рубля обвалився, рівень інфляції підвищився. Центробанк Росії змушений підвищити процентні ставки на 150 основних пунктів. На тлі агресії в Україні і жорстких санкцій з боку Заходу, в цьому році Росію чекає зниження ВВП не на 2% , а на 4%.

Буде завдано удару по рівню життя в Росії, одному зі стовпів популярності Путіна. Можливо, є межі допустимого Путіним економічного збитку. Захід повинен перевірити цю гіпотезу, пред’явивши йому по-справжньому великий рахунок, в якому значиться весь спектр можливих санкцій. І, звичайно, в найбільш стислі терміни Захід має поставити Україні зброю.

Заходу не варто переживати через те, чи збереже Путін своє обличчя. Він до цього звик і вміло відновлює втрачений імідж, майстерно імпровізуючи і маніпулюючи. Він не приносив офіційних вибачень за російські злочини у Чечні. Навпаки, він радів їм як перемогам. Він дозволив розстріляти сотні дітей, взятих у заручники в Беслані у вересні 2005 року, а потім використав цю трагедію, щоб зміцнити свій авторитарний режим.

Після того як президент Обама принизив його, відмовившись проводити двосторонні переговори на вищому рівні в Москві, і пригрозив розпочати бомбардування Сирії, Путін підвищив ставки, озвучивши блискучу ідею — знищити хімічну зброю в Сирії. Для Путіна неприйнятна ситуація, коли всі сторони залишаються у виграші. Справжня перемога для нього — це поразка супротивника.

Заходу потрібно визнати, що у нього немає іншого шляху — тільки зупинити Путіна. І чим швидше це відбудеться, тим меншою буде плата. Найбанальніша історична аналогія — недостатність зусиль Заходу для протидії нацистській Німеччині в 1938 році.