(Не)вивчені уроки Революції Гідності та «руської весни»

Кримінальна справа не є гарантією невідворотності покарання. Навіть наявність обвинувального вироку не є такою гарантією. Так було після Революції Гідності та під час «руської весни». А як зараз?

У Харківській області кількість кримінальних проваджень, пов’язаних з війною, зростає наче сніговий ком. Лише з 8 вересня (початку деокупаційних заходів) до 23 жовтня, за даними поліції, було порушено 1916 справ за фактами воєнних злочинів. З них найбільше (1687) за ст. 438 Кримінального кодексу (порушення законів та звичаїв війни). Ще 194 справи зареєстровано за статтею «колабораційна діяльність» (ст. 111-1 КК). Ці дві категорії складають понад 98% від загальної кількості проваджень щодо воєнних злочинів, що були порушені за неповні півтора місяця.

Загалом станом на 20 жовтня, за інформацією облпрокуратури, слідчі регіону розслідували близько 6900 справ лише за ст. 438 КК. В цих справах повідомлено про підозру 15 військовослужбовцям Російської Федерації, майже половині з них (сімом) — заочно. Крім того, розслідується близько 800 кримінальних проваджень за фактами державної зради, колабораційної діяльності та пособництва державі-агресору. У них повідомлено про підозру 245 особам. До суду скеровано 52 обвинувальні акти.

«Вічні» справи

У 2014-2015 роках харківські правоохоронці так само справно звітували про кількість справ, порушених за фактами сепаратизму і тероризму. На початок серпня-2014 порушили 61 провадження, дев’ять справ скеровано до суду. У листопаді того ж року — вже 72 провадження, 30 обвинувальних актів у суді. У липні-2015 — ще розслідується 98 справ, а 52 — вже в судах. На додачу до цього — купа справ за статтею «масові заворушення» та «хуліганство», до яких потрапив і розгін Євромайдану під Академією внутрішніх військ (АВВ, зараз — Академія Нацгвардії), і обидва захоплення будівлі облдержадміністрації, і коридори «ганьби», і побиття євромайданівців у метро «Університет», і численні напади титушок на мітинги під українськими прапорами.

Проте це не гарантувало невідворотність покарання. Найбільш знаковим постатям і організаторам тих подій удалося його уникнути. Я навіть не кажу про ексголову Харківської ОДА Михайла Добкіна, якому 10 березня 2014 року повідомили про підозру у посяганні на територіальну цілісність України, а не минуло й пів року — справу закрили за відсутністю складу злочину. Цим провадженням від початку займалася Генпрокуратура, як і справою колишнього міського голови Харкова Геннадія Кернеса, якому разом з його охоронцями інкримінували незаконне позбавлення волі двох активістів місцевого Євромайдану, їхнє катування і погрозу вбивством. Невдовзі два роки, як немає Кернеса, а справа його живе і розглядається у суді першої (!) інстанції.

Але ж зі справами, що розслідували харківські правоохоронці, ситуація не краща. Обвинувальний акт щодо ексголови Слов’янська Нелі Штепи, обвинуваченої у посяганні на територіальну цілісність і створенні терористичної групи або організації, за вісім років обійшов половину судів у Харкові. Вироку досі немає. Як немає його й у справі ще однієї обвинуваченої у посяганні на територіальну цілісність, колишньої нардепки від КПУ Алли Александровської. Натомість обидві виграли справи у ЄСПЧ і вже навіть отримали компенсації від України.

Син Александровської Олександр, через якого, за версією слідства, йшло фінансування протестних проросійських акцій і терактів у Харкові, переховується в РФ. Туди ж потікали й багато інших, від координатора проросійського руху Костянтина Долгова і координаторів «Харківських партизан» Олега Собченка і Вадима Монастирьова до керівника «Союзу народної єдності» і за сумісництвом учасника талант-шоу, який забивав цвяхи до носа і бив себе сокирою в живіт, Сергія Агаркова (останній до речі після повномасштабного вторгнення знову з’явився — спочатку в окупованій Балаклії у якості так званого заступника мера, а потім у Боровій, де загарбники призначили його «керівником адміністрації»).

Підозрюваний в організації розгону Євромайдану під АВВ Роман Добрянський був помічений у Грузії. Після кількох років розгляду у суді сплив термін давності у справі колишнього заступника начальника обласної міліції Олександра Гапури, якому інкримінували, що він дав вказівку на розгін. Провадження закрите. Справа щодо двох беркутівців, обвинувачених у побитті під АВВ знімальної групи СТБ, була закрита ще на стадії досудового слідства за відсутністю складу злочину. Керівник транспортного підприємства, яке перевозило «тітушок» під академію, отримав виправдувальний вирок — прокуратура не змогла довести його провину у суді.

Значна частина із 66 осіб, які були показово затримані після захоплення будівлі облдержадміністрації у квітні 2014 року, отримали умовні вироки за відсутністю доказів з боку обвинувачення або були звільнені у залі суду за законом Савченко. Так само за законом Савченко у день оголошення вироку вийшов на волю горезвісний антимайданівець Топаз.

Багато кому вдалося уникнути покарання завдяки обмінам. До цієї категорії належать у тому числі й обвинувачені у терактах, навіть у тих, де були жертві і постраждалі. Більшість підозрюваних у вибуху в рок-пабі «Стіна» обміняли «у рамках виконання мирного плану президента Порошенка» за кілька місяців після їхнього затримання. Тоді Україна не погодилася на обмін організаторки теракту Марини Ковтун. У жовтні 2019 року вона була засуджена до 11 років позбавлення волі, а наприкінці грудня включена до списку на масштабний обмін «всіх на всіх», згідно домовленостям, що були досягнуті на саміті «Нормандської четвірки» за участю президента Зеленського. Але це ніщо у порівнянні зі справою про теракт біля Палацу спорту, коли млявоплинний судовий процес раптово пришвидшився, і 28 грудня всі троє обвинувачених були засуджені до довічного ув’язнення. А наступного дня, 29 грудня, всі вони пішли за обміном.

Чому так сталося? Чому купа кримінальних проваджень народила мишу? Чому статистика підмінила невідворотність покарання? Причин багато. Але найбільш важливі пов’язані з недоліками правоохоронної і судової системи, їхньої надчутливості до політичної волі та кон’юнктури. Звідси і гонитва за показниками, часто-густо нехтування доказовою базою і дотриманням процесуальних вимог з боку правоохоронців. Звідси і раптові зміни позиції обвинувачення в суді. Звідси і рішення, що ґрунтуються не стільки на доказах і законі, скільки на політиці.

Справи є, реального покарання немає

Зараз на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень можна знайти 15 вироків (станом на ранок 24 жовтня), які суди Харківської області винесли протягом останніх восьми місяців у справах, що стосуються злочинів проти миру. Серед них — жодного вироку за фактами порушень законів та звичаїв війни. Всі 15 винесені обвинуваченим за статтею 436-2 КК (виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України, глорифікація її учасників). Жодного реального терміну. Усі обвинувачені отримали умовні покарання. Майже у всіх справах обвинувачені уклали угоди з прокурором. Тобто повноцінного розгляду справ із дослідженням доказів не було.

Схожа картина і з вироками у провадженнях, що стосуються злочинів проти національної безпеки. Їх трохи більше — 21. Але лише в одному випадку підозрюваний не визнав себе винним. Це тимчасово не працюючий харків’янин із середньою спеціальною освітою, який майже рік виставляв в «Однокласниках» матеріали із закликами до дій з метою зміни меж території або державного кордону України (ст. 110 Кримінального кодексу). Лише в цьому випадку прокурору довелося у суді доводити вину обвинуваченого. Лише в цьому випадку обвинувачений отримав максимальний термін позбавлення волі, передбачений статтею, — п’ять років без конфіскації майна.

Ще один вирок, що передбачає реальне позбавлення волі, винесли щодо депутата Солоницівської сільради Андрія Лазуренка (ОПЗЖ). Він уклав угоду з прокурором, в якій визнав, що телефонував представникам молодіжного крила партії, повідомляв, що найближчим часом Харків та область будуть окуповані ЗС РФ і давав вказівки до підготовки спільного вчинення насильницьких дій, щоб надалі встановити на території регіону іншу владу. Узгоджене покарання — два роки ув’язнення. Жодних допитів свідків, дослідження доказів і матеріалів справи, клопотань та судових дебатів. Суд лише перевірив угоду і затвердив її.

Так само і в інших 19 провадженнях. Обвинуваченні або укладали угоду з прокурором, або визнавали провину у повному обсязі, не заперечували обставини, викладені в обвинувальному акті та заявляли про щире каяття, або взагалі погоджувалися на розгляд за спрощеною процедурою (без проведення судового засідання). Прокурори в судах нічого не доводили. В усіх цих провадженнях суд виніс вироки, не пов’язані з реальним позбавленням волі.

Частина з них передбачає позбавлення права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування на строк 10-15 років. Це єдине можливе покарання, що передбачене за один з різновидів колабораційної діяльності,  а саме за публічне заперечення збройної агресії проти України, заклики до підтримки рішень та/або дій держави-агресора, її збройних формувань, окупаційної адміністрації, співпраці з окупантами та невизнання поширення державного суверенітету України на її тимчасово окуповані території  (ч. 1 ст. 111-1 КК).

Інша частина вироків передбачає умовне покарання. Умовні терміни отримали обвинувачені у передачі ворогу інформації про розташування ЗСУ і тероборони. Умовний термін отримав водій швидкої, який незадовго до звільнення Тернової передав російським військовим дві автівки (свою і сина), аби окупанти могли виїхати до Вовчанська. Умовний термін за угодою з прокурором отримав міський голова Південного Олександр Брюханов, який наприкінці лютого заявив, що не треба чинити спротив російським військовим, тому формування сил опору і видача вогнепальної зброї проводитися не будуть. Щоправда, невдовзі після затвердження угоди Брюханов склав повноваження міського голови. Тепер він вже колишній.

До речі, Брюханов і Лазуренко – єдині більш-менш публічні особи, щодо яких за останні вісім місяців були ухвалені вироки у справах, пов’язаних з війною. Хоча повідомлень про підозри посадовцям було набагато більше. Але наявність підозри не є гарантією невідворотності справедливого покарання. Особливо, коли йдеться про заочну підозру, а саме такі були повідомлені зокрема міському голові Куп’янську Геннадію Мацегорі, його балаклійському колезі Івану Столбовому, голові Вовчанського райсуду Ірині Уханьовій і Козачолопанській старості Людмилі Вакуленко.

З останньою взагалі дуже цікава ситуація. 4 травня їй заочно повідомили про підозру у держзраді, бо вона, за даними слідства, «проводила роботу з налагодження постачання так званої «гуманітарної допомоги» з РФ і висвітлювала це у російських ЗМІ». Крім того, знову ж таки, за даними слідства, вона вербувала з-поміж місцевого населення осіб, які можуть працювати в інтересах агресора. Але 11 вересня, після звільнення Козачої Лопані, Вакуленко можна було побачити поряд із Дергачівським міським головою В’ячеславом Задоренком, який повідомляв, що саме вона вранці знову підняла український прапор над селищною радою і тепер повертається до виконання обов’язків старости. Тим не менш, за інформацією облпрокуратури, Вакуленко, яка і не думала переховуватися, залишалася у розшуку. 28 вересня Володимир Зеленський опублікував у своєму Telegram-каналі відеоматеріал із підписом «Відважні староста та місцеві жителі звільненого селища Козача Лопань, … ризикуючи життям, організували годування людей під час окупації. Не боялися протистояти окупантам і не забували допомагати одне одному». 20 жовтня очільник облпрокуратури Олександр Фільчаков визнав, що підозру старості Козачої Лопані можуть скасувати. Що це? Знову надчутливість до політичної складової? Чи дійсно професійне ставлення до слідства і готовність скасувати підозру, якщо вона була оголошена помилково? Але у такому випадку, де вибачення, такі ж публічні, як була підозра?

Що народить гора пов’язаних з війною проваджень, які вже існують і які ще будуть зареєстровані? Чи забезпечать вони невідворотність справедливого покарання винних? Чи не перетворяться на полювання на відьом?

Вочевидь правоохоронну і судову системи чекають надскладні іспити на професійність, міцність і витривалість, бо забезпечити якісне повноцінне розслідування і судовий розгляд такої кількості справ дуже важко. Це потребує людей (а їх замало) і часу.

Чи не буде набиратися гарна статистика щодо обвинувальних вироків саме за рахунок судових розглядів за спрощеною процедурою і угод с прокурорами або за рахунок заочних процесів, які не забезпечують реальне виконання покарання? Відповіді на ці питання значною мірою залежать від того, як вивчили правоохоронці і судді уроки Революції Гідності та «руської весни».