«Не только говорить, но и молчать». Лекция Ирины Старовойт
В рамках проекта «От первого лица…» перед харьковской аудиторией выступила литературовед, доцент кафедры теории литературы и сравнительного литературоведения Львовского национального университета им. Франко Ирина Старовойт. «МедиаПорт» приводит несколько тезисов спикера и аудиозапись лекции.
«Я давно не була у вашому місті. І пригадування було такою антропологічною вправою. Мої ноги щось пригадували, моя голова щось пригадувала. Але разом з пригадуванням приходило розуміння того, що Харків про себе не все знає і не все хоче знати… Мене поселили в готелі на вулиці Римарській, навпроти іде реконструкція філармонії… це колишній Оперний театр, і це те місце, де відбувався процес «Спілки визволення України», той, про який макабрично жартували «Опера СВУ — лібретто ГПУ». Чи є там зараз пам’ятний знак про це? Ні, немає.
Я дійшла сьогодні до Молодіжного парку, я хотіла бути на могилі Миколи Хвильового, вчора (13 травня) якраз були роковини, як він застрелився. На вулиці Культури, 9. В квартирі № 9. Хвильовий любив збіги, і всі вони були для нього невипадкові. Цей Молодіжний парк зараз має згадку про те, що це колишній цвинтар…? Ні, немає.
Я була сьогодні на вулиці Пушкінській, біля Синагоги. І я бачила згадку про те, що в ній закрили живими людей, котрі не змогли дійти до ґетто — старих, інвалідів, зовсім малих дітей. І лишили там на повільну страшну смерть. Але чи з вулиці видно цю табличку? Ні, не видно… Є багато слідів у Харкові, багато пластів значень, які роблять його знову гарячою темою. Буквально кілька місяців тому я читала про Харків у New York Review of Books, але в 30-х роках, в міжвоєнний період Харків був напрочуд важливий у світових культурних столицях».
«Міста заважають жити нам в чистій, не обтяженій спогадами сучасності. Хоча динаміка міста така, що воно завжди живе своєю поверхнею. Тим не менше, воно має свою глибину. Міста переживають умови і звичаї своїх будівничих і переходять в руки наступних держав, часом ідеологій, часом цілих поколінь. Ми успадкували більше ніж одну історію. А подекуди ми стали спадкоємцями майже цілковитої зміни мешканців, конфліктних спогадів і ландшафтів історичної провини».
«Ми повинні вчитися не лише говорити, але й мовчати, слухати і тоді говорити знову. Саме зараз, як я спостерігаю, розпочався новий виток міжнародної дискусії про злочини радикального крила ОУН-УПА, зокрема, УПА-Північ, Дмитра Клячківського, і причетність до катастрофи європейського єврейства 41-43 рр.
Через вибуховий потенціал ми витісняємо цю історію. «Україна і так поділена, то нащо її далі тероризувати про страшне і непоправне». Ми уникаємо розмови про Волинську трагедію. Але невизнані і нераскриті злочини тяжать. Вони перейшли вже в четверте покоління. Ми пливемо, як акваріум в океані.
З одного боку ми хочемо глобалізації, з іншого — ми хочемо в цьому величезному відкритому морі залишатися у своєму акваріумі і мати свою, так би мовити, українську історію. Але визначити злочинця злочинцем, хай навіть борця за українську державу, не є українофобством. В кожній нації є злочинці, і ми мусимо це розуміти. Ми не можемо вдосконалити минуле і не повинні цього робити».
«Під час конфлікту ми фактично зробити не можемо нічого, крім того, щоби, як мені здається, як це не дивно звучить, мовчати, розуміти, закусити губи, слухати все погане, що про нас будуть говорити. Ми маємо способи і маємо прецеденти того, що називається «подолання конфлікту», але це дуже непроста річ, і вона триває насправді довго. Об’єднання Східної Німеччини з Західною Німеччиною не могло статися в 40-х чи 50-х роках. Це було дуже важливо, що вони жили — дві різні країни — і що потім, вже в третьому поколінні, вони змогли об’єднатися».