«Не расстанусь с комсомолом!»

Цікавий у нас сьогодні ювілей, шановні: і святкувати не личить, і обходити мовчанкою не годиться. Бо все одно хтось за нього та й згадає.

Сто років тому, 29 жовтня 1918-го, народився «вірний помічник комуністичної партії» — ленінський комсомол. «Пологи» проходили у Москві, на І-му Всеросійському з’їзді спілок робітничої та селянської молоді. І до Української Держави гетьмана Павла Скоропадського не мали жодного стосунку. У нас таке «немовлятко» ще б у колисці придушили.

Заповзло воно сюди аж у січні 1919-го, разом з Червоною Армією. І багато років поспіль залишалося тут не тільки чужим, а й відверто ворожим до України та українців. Переконатися у цьому неважко: варто лишень пробігтися сторінками ранніх комсомольських видань.

У харківському «Юном коммунисте» (встигли зробити два числа у проміжку між «петлюрівщиною» та «денікінщиною») Харків ледь-ледь представлений. Натомість, журнал забитий по вінця повідомленнями з життя комсомольських осередків глухої російської глибинки: Єлєцкій, Касімовскій, Глазовскій і подібні їм «уезды», якийсь «Черно-Холупицкий кружок молодежи». А ось «сенсаційне» повідомлення з Москви: «Молодой рабочий Чуваков выступил с докладом о движении молодежи на Западе».

Про Україну не так вже і багато — лише описи комсомольських посиденьок у кількох містах. Сказано також, що вона «опять свободна!», бо Червона Армія прийшла, та все ще пам’ятає «дикие месяцы господства гетмана, а затем Петлюры». Значно більше у журналі Німеччини — Карл Маркс, Роза Люксембург. І, замість родзинки на тістечку, фото голого Карла Лібкнехта у морзі. Саме те, чого потребувала харківська молодь!

Та вже за два роки нехтування національною специфікою змінилося… надмірною увагою до неї. Більшовики уміли вчитися на власних помилках! І наступник «Юного коммуниста», харківський «Юный коммунар», почав не на жарт боротися за душі саме української молоді.

З усунення конкурентів!

«Чему, кроме петлюровщины, может научить сельский интеллигентик, воспитавшийся в украинской степи на «Січі» и Гонте?» — пафосно запитував член редколегії журналу товариш Далін (№5-6, 1921 р.). І точно розрахованим ідеологічним ударом бив у саме серце національної міфології: «А на чем воспитывают идеологию бандитов, как не на всех этих повествованиях о подвигах «Січі», казачества, как хотя бы на Шевченковских «Гайдамаках».

Дивуватися не варто. Червоним прапором Тараса Григоровича обгорнуть трохи пізніше, коли більшовики зрозуміють, що лобовою атакою «петлюровщину» не перемогти.

А поки що Шевченко міг втішитися добірною компанією. Поруч з сином кріпака товариш Далін впевнено поставив… справжнього аристократа. Серу Артуру Конан Дойлю теж на горіхи дісталося! За кричуще безідейного Шерлока Холмса.

Відібравши у молоді уманського сотника та англійського джентльмена, «Юный коммунар» запропонував їй нових, тільки-но склепаних героїв. І вже не з російської глибинки! Зразками для наслідування мали стати молоді полтавчани, що постраждали під час денікінщини за членство в комсомолі.

Політкоректності тоді не знали, тому список героїв вийшов дещо одноманітним: Тодраїмович Мина Лазарівна, Файнгорн Женя Мордуховна, Коцен Хаїм Гершович, Цукерт Лев Овсійович.

Всі вони розплатилися ув’язненням за свої політичні переконання. А над Цукертом навіть смертна кара висіла. Та денікінці замінили її каторжними роботами з огляду на «чистосердечное признание своей виновности». Тим самим прийомом зменшив собі термін відсидки і Хаїм Коцен.

Дійсно, куди до них Івану Гонті? Та й навіщо він, коли «Юный коммунар» вустами якогось Касименка (№5-6, 1921 рік) почав уже Україну… відспівувати.

Відкритим текстом: «Умирает старая Украина с своими тихими вишневыми садами, с слепыми кобзарями, распевающими заунывные песни про казацкую волю, умирает со всем старым укладом селянской жизни… Нет уже той обвеянной поэтической дымкой, ленивой, тяжелой на подъем, крепко державшейся за вековые заветы Украины».

Та товариш Касименко «неньчиною» смертю геть не переймався. Бо ж щиро вірив, що «уже брезжит неясно в туманной дали, встающее из дыма горящих развалин старого, лучезарное лицо нового человечества».

«Лучезарным лицом» закінчувалася тридцять перша сторінка журналу, а на тридцять другій його показали. Ворог лютий не придумав би такого сусідства!

Цитуємо з особливим цинізмом: «Товарищ Тольм ставит вопрос о необходимости твердых этических понятий. Их в союзе нет. И потому нередки случаи полового разврата, венерических болезней». Цур йому, такому «новому человечеству» з його комсомолом!

Та цікаво, що навіть автор цієї, вельми специфічної за тематикою статті, якийсь Нєзнамов, теж згадав Україну: «Мы не любуемся украинскими ночами, не утешаемся достигнутым, а молча, с железной настойчивостью бредем вперед. Только в этой территории, в вопросе о взаимоотношении между полами  – неблагополучно».

Товариш Нєзнамов брехав. Підшивка «Юного коммунара» за 1921 рік свідчить, що не статеві проблеми комсомольців найбільше хвилювали редакцію. Ледь не в кожному числі вона з «петлюровскими «Просвітами» боролася! І ось на цьому напрямку, дійсно, було «неблагополучно».

«Просвіти» страшны тем, — лякав читачів комсомольський журнал, — что, зачастую, руководясь сельской интеллигенцией, петлюровски-шовинистически настроенной, они своей повседневной работой отравляют националистическим ядом селянскую молодежь».

Та вперта молодь не хотіла лякатися і охоче приймала «отруту»: в Охтирському повіті Харківської губернії комсомольців цілими пачками виганяли з організації за те, що вони «подпали под полное влияние «Просвіт».

У лютому 1922-го відзначився небуденною подією ще й Вовчанський повіт: два сільських комсомольських осередка… самоліквідувалися. Бо в повному складі влилися до місцевих «Просвіт»!

Чого ні? Адже селянську молодь, геть не розпещену видовищами, «Просвіти» приваблювали спектаклями та концертами, українськими книжками. А не голим Карлом Лібкнехтом! З чого, врешті-решт, більшовики зробили правильні висновки.

В першому числі «Юного коммунара» за 1922 рік, після скарг на те, що майже у кожній хаті є «Історія України» Грушевського, бачимо цікаве повідомлення: «Мы только теперь создаем «Козаччину», книжечку о Тарасе и другие». Перестав Шевченко бути петлюрівським!

Ось з цього часу «український» комсомол, напевне, і почав українізовуватися. Хай не за змістом, то хоч за формою.

Та піднімати за нього сьогодні чарку все одно не варто.

Хіба що «за упокій».