«Не могла подумати, що заради книг піду до лігва окупантів», — бібліотекарка з Капитолівки Юлія Какуля-Данилюк

5 липня на Личаківському цвинтарі у Львові поховали українську письменницю, волонтерку та засновницю Нью-Йоркського літературного фестивалю на Донеччині Вікторію Амеліну. Вона загинула після російського ракетного удару по Краматорську. Вікторія збирала докази злочинів російських окупантів на Харківщині і доклала усіх зусиль, щоб знайти та видати щоденник, закатованого росіянами, письменника Володимира Вакуленка. Про окупацію його рідного села Капитолівка, відродження української книги та українського слова на Харківщині говоримо з бібліотекаркою Капитолівської сільської бібліотеки Юлією Какулею-Данилюк.

Слухайте подкасти mediaport.ua

• • Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, «Накипіло»

Юлія Какуля-Данилюк: Мені так важко говорити на цю тему. Так, Вікторія дуже багато зробила для нашої бібліотеки, для розголосу трагедії з Володимиром. Вона говорила про це по всьому світу, за що ми їй назавжди вдячні.

Ми з Вікторією бачилися востаннє 26 червня, якраз напередодні цієї трагедії. Вона приїздила до нас у село з колумбійською журналісткою Каталіною і письменниками, до пані Олени Вакуленко, мами Володимира. Ми провели деякий час разом, поговорили, обійнялися, і вони поїхали на Краматорськ. Коли наступного дня все це сталося, чесно кажучи, я і досі не можу у це повірити. Тоді це був такий шок, дуже важко для мене.

Вікторія стала дуже близькою мені людиною, ми швидко зійшлися у поглядах, у багатьох речах, у людських стосунках. Не знаю, як це пояснити, але ми дуже з нею зійшлися. І ця втрата для мене, знаєте, як втрата сестри. Дуже тяжко.

Володимир Носков: А ви з Вікторією познайомилися вже коли звільнили село, так?

Юлія Какуля-Данилюк: Ми з Вікторією познайомилися, коли вона почала організовувати вечір пам’яті Володимира Вакуленка. Це було в березні. Окупанти забрали його 24 березня 2022 року. У 2023 році Вікторія організувала зустріч у нашій бібліотеці, вечір пам’яті Володимира. Напередодні цього вона мені зателефонувала і розповіла про ідею такої зустрічі. І так ми познайомилися. Потім вже встановилися ділові стосунки, якщо можна так сказати, які переросли в дружбу.

Володимир Носков: А взагалі ваша бібліотека переважно для дітей? І як часто ви до війни проводили зустрічі, творчі читання із Володимиром Вакуленком? Можна сказати, що бібліотека — це територія і його була?

Юлія Какуля-Данилюк: Це публічна бібліотека — і для дорослих, і для дітей. Зустрічі з Володимиром проводили не тільки в бібліотеці, а й у школі, де він презентував свої нові книжки. Останнім часом він займався книгами для незрячих дітей, які друкувалися шрифтом Брайля. Але він хотів також, щоб і всі дітки їх читали, бо там були дуже гарні віршики і малюнки.

Багато було інших проєктів. У нього була ідея створити герб села. Оголосили конкурс у школі, діти намалювали. Потім був захід присвячений цьому, де ми нагороджували переможців. Він хотів намалювати герб на в’їзді до села, зробити стелу. На жаль, не вийшов цей проєкт, але там він посадив садок, багато дерев. Часто говорив: мене не стане, а садок лишиться. Ці думки були пов’язані з росіянами, з «русским миром», бо він був впевнений, що Донбасом це не закінчиться і все прийде до нас.

Знаючи свою чітку позицію щодо цього, він говорив: «якщо прийдуть, то я буду в перших рядах кого стратять».

Володимир Носков: А у селі як ставилися до його передбачень? Як до якихось дивацтв? Чи були ті, хто підтримував його позицію?

Юлія Какуля-Данилюк: Здебільшого так, як до якихось дивацтв. Мовляв: «Боже, кому ти там потрібен, хто там тебе буде вбивати. Сиди собі тихенько і все». Але Володимир був не такий, він відкритий, говорив прямо і чесно, був дуже прямолінійною людиною і не приховував ні своїх думок, ні своїх почуттів.

Володимир Носков: Ми зараз почали говорити про окупацію, яку переживав сам Володимир, а тепер хочеться і про окупацію, яку пережила бібліотека. Відомо з багатьох сіл, громад, що коли росіяни приходили, перше, що робили, то нищили книги. Як ваш заклад це пережив?

Юлія Какуля-Данилюк: Окупація села розпочалася 7 березня. 7 березня о 16:00 приблизно до нас зайшла танкова колона… Як у фільмах показували, жахлива, з прапором на першому танкові. Це було моторошно спостерігати. А 8-го почалося повне розселення військових по хатах, всіх можливих місцях. Вони зайняли школу і бібліотеку. Я мушу зазначити, що наша бібліотека розташована у приміщенні дитячого садочка. Коли я про це дізналася, то було таке враження, що заселилися до моєї хати. Я дуже люблю свою бібліотеку і сприймаю її як свій власний дім.

Володимир Носков: На той час ви вже встигли виїхати з села?

Юлія Какуля-Данилюк: Ні, я не встигла виїхати. Ми не думали, що це буде так швидко. Хоча 6 березня ми вже чули, що зовсім-зовсім поряд йшов бій. Але ми так вірили, що до нас не зайдуть, що все буде добре… Ми ніколи не переживали такого і до останнього не могли повірити, що взагалі це все можливо.

Коли мені сказали, що в бібліотеці живуть солдати, був шок. Я довго думала, що мені робити, бо там залишилися всі мої речі, не тільки особисті, техніка. Ніхто не сказав, що треба вивезти щось, хоча б комп’ютери, якусь техніку. І 12 березня я пішла туди. Не знаю, як я це зробила, не питайте мене. Просто пішла і все.

Я мусила туди потрапити і побачити, що там відбувається. І вже коли я підходила до бібліотеки, побачила, що навколо садочка розкидані речі. Дитячі костюми, які використовувалися на свята, постільна білизна. Для мене це був такий шок! Коли я зайшла, це був просто жах. Все було побите, потрощене, книги розкидані, бруд.

Вони самі злякалися, що я прийшла. Вони не зрозуміли, як я туди потрапила. Вони зайшли в одні двері через садочок, а я зайшла через центральні, бо в мене був ключ. Вони не змогли їх виламати. І коли вони побачили мене, напевно, не зрозуміли, звідки я взялася. Я сказала, що я бібліотекар, мушу забрати свої речі. Вони: ну добре, забирайте.

Я була вражена цим варварством, бо все було просто жахливе. Я ставила їм питання, для чого ви побили комп’ютери, для чого ви порвали, порозкидували книжки, для чого ви все це зробили, якщо ви тут збираєтеся жити? «Це не ми. Тут все так і було».

Я просто сказала їм, що вони всі прокляті: запам’ятайте мої слова, що і ви, і діти ваші, і внуки, ніколи не змиєте нашу українську кров з ваших рук.

Зібрала свої речі, які могла, і пішла.

Тетяна Федоркова: Виходить, що вони менш ніж за тиждень зруйнували повністю бібліотеку, вчинили всередині безлад. Їм достатньо було кількох днів.

Юлія Какуля-Данилюк: Так, але знаєте, це ж не всі жахи! Це був тільки початок. Я була у селі до 8 квітня, нас не випускали нікуди, просто заборонили залишати село, переміщуватися по вулицях не дуже дозволяли. І до 8 квітня я ще двічі ходила до своєї бібліотеки. На моє щастя, нікого не було всередині, вони були всі на вулиці, але мені ніхто не перешкоджав.

Юлія Какуля-Данилюк: Я виносила книжки, документи, зокрема книги Володимира, які я познаходила в цьому безладі, бо я дуже боялася, що по цих книгах можуть його знайти, вирахувати. І з кожним разом це було жахливіше і жахливіше. А те, що я побачила, коли вже відбулася деокупація — у вересні нас звільнили, а у листопаді я приїхала — це був жах ще більший.

Володимир Носков: Що всередині вас було? Обурення, гнів? Тому що про хвилювання, наскільки я можу відчувати, не йшлося.

Юлія Какуля-Данилюк: Це і обурення, і гнів, і ненависть, і нерозуміння, але більше — це відраза. Я не знаю, як це пояснити, але це відраза, зневага. Я дивилася на цих людей і не розуміла, чи це люди, чи можуть взагалі нормальні люди таке вчинити у дитячому садочку, в бібліотеці, це ж не якесь таке приміщення, яке б мало викликати такі почуття, щоб його знищувати. У мене був такий спектр емоцій весь одразу і, напевно, тому в мене і страху не було, бо мене інші емоції розривали зсередини.

Тетяна Федоркова: Вам щось було відомо на цей момент про Володимира? Він тоді приходив чи вже зник?

Юлія Какуля-Данилюк: Я дізналася про це вже ближче до кінця березня від своєї колеги, організаторки культурно-дозвіллєвої діяльності. Ми з нею зустрілися перед моїм від’їздом до батьків, коли вже нас стали випускати, вона мені повідомила: є така інформація, що забрали Володимира, і він пропав. Ніхто не знає, де він, його шукає мати, не мають жодної інформації, де він може перебувати. Я дізналася про це тільки в кінці березня, на жаль.

Володимир Носков: Яким чином ви вибиралися? Чи були складнощі?

Юлія Какуля-Данилюк: Складнощі були в тому, що потрібно було живою дійти до своїх батьків. Взяла велосипед, повісила якісь сумки з речами і пішла. Неподалік будинку, практично поряд, був блокпост. І рано-вранці я вийшла, близько 07:00. На блокпосту були сонні солдати. Вони спитали мене, куди я йду. Я сказала: туди! У сусіднє село Оскіл — просто рукою махнула. І вони: ну добре, йди. І все, так я пішла.

Володимир Носков: А чоловік залишився, так?

Юлія Какуля-Данилюк: Мій чоловік на той момент уже служив, був у Збройних силах України. І це було ще однією причиною, чому мені потрібно було з села вибиратися якомога швидше. Щойно з’явилася така можливість, я відразу пішла.

Так сталося, що 24 лютого приїхали мої батьки і забрали нашого сина. Вони дуже боялися і просили мене виїздити. Але я думала, що все дуже швидко закінчиться. Як і всі ми, напевно, я не могла повірити в те, що щось буде страшне.

Для того, щоб батькам було спокійніше, я сказала: забирайте сина, їдьте до себе, а я потім, якщо щось буде страшне, до вас доберуся. Але дуже швидко все сталося. Син мій був у безпеці, чоловік був на війні, а я залишилась сама. Я була сама увесь цей час.

Але не сама! Зі мною були мої читачі. Завдяки своїм читачам я вижила. Це були люди, сімейна пара, люди старшого віку, до яких я просто прийшла і сказала: будь ласка, чи можна я буду у вас? І ці люди мене прихистили, я жила з ними до того моменту, поки змогла піти до своїх батьків.

Юлія Какуля-Данилюк: У листопаді мені зателефонувала директор школи і сказала: якщо хочеш врятувати бібліотеку, мусиш швидко їхати і щось робити, тому що побиті вікна. Всі вікна були закладені книжками, для того, щоб їм не було холодно, вони боялися прильотів, бо наші вже наступали. Тече вода на книжки, потрібно щось з цим робити. На той момент я була у Дніпрі, ми змогли з сином виїхати завдяки волонтерам, які організували зелений коридор через Печенізьке водосховище. Приїхала і почала всі книги вивозити до себе додому. Це був листопад.

Тетяна Федоркова: Весь фонд бібліотеки пошкоджений, що вдалося зберегти?

Юлія Какуля-Данилюк: З 16 тисяч фонду, який був до війни, збереглося 4,5 тисячі.

Володимир Носков: Чи було таке, що росіяни умисно палили книжки, як було в деяких бібліотеках?

Юлія Какуля-Данилюк: Те, що вони палили серед бібліотеки, це так. Вони взяли з кухні дитячого садочка залізні листи, на яких робилася випічка для дітей. Такий лист лежав у мене серед бібліотеки, на ньому залишилися обвуглене дерево, там було вогнище. Пропалений лінолеум, видно сліди, що рубали дрова. Вони так грілися, напевно. Я думаю, що вони палили книги, але просто слідів не видно.

Володимир Носков: А коли ви аналізували збережений фонд, все-таки можна говорити, що вони навмисно, наприклад, нищили українські книжки, залишаючи російською літературу?

Юлія Какуля-Данилюк: Можу це сказати точно з того, що я побачила у вбиральні, куди вони неначе спеціально звалили книги про українську культуру, українську історію. І  це все було забруднене. Це було зроблено зумисно.

Володимир Носков: Я так зрозумів, що починали росіяни, а продовжували лнрівці та днрівці так звані.

Юлія Какуля-Данилюк: Як потім мені розказували жителі, які там постійно перебували, постійно були ротації. Спочатку були росіяни, потім прийшли лнрівці, потім знову росіяни, потім знову представники «ЛНР», «ДНР».

Володимир Носков: Я знаю, що зараз є низка ініціатив, УКУ, Харківський літературний музей, фонд «Доброчинець» роз’їжджають деокупованими територіями і намагаються допомогти поповнити фонди бібліотек сучасною літературою. Чи були у вас, чи вдається вам оновити фонд?

Юлія Какуля-Данилюк: Я коли зовсім повернулася додому у грудні і навела лад у бібліотеці, наскільки це був можливо, у мене був такий відчай, я думала, що ніколи в житті не зможу відновити бібліотеку, тому що, ви самі розумієте, на першому плані зараз школи, садочки, інфраструктура, а бібліотека — це навіть не другорядне. Але, напевно, мої страждання були такі великі, що всесвіт почув мене і послав мені дуже добрих людей.

У нашій бібліотеці зробили ремонт і допомагають відновлювати фонд. Є багато волонтерів, просто добрих людей, які надсилали нам книги. «Доброчинець» у нас був, Літмузей, «Видавництво Старого Лева». Коли приїздили до нас на вечір пам’яті Володимира Вакуленка, вони привезли багато книг.

Потім у нас запущено два проєкти, які спільними силами зробили ремонт у бібліотеці, допомогли з меблями, з відновленням меблів. І також проєкт «Бібліотека без кордонів», який надав нам техніку. Зараз ми забезпечені ноутбуком, планшетами для дітей, проєктором, принтером.

Підтягнулося багато добрих, світлих людей, які просто фантастично нам допомагають. І дуже багато чого відбулося завдяки Вікторії Амеліній. Вона кругом, де розповідала про Володимира, розповідала і про нашу бібліотеку.

Тетяна Федоркова: Ви з пані Вікторією, наскільки я знаю, висаджували квіти нещодавно.

Юлія Какуля-Данилюк: Так. Вона привезла посмертну нагороду Володимира Вакуленка його батькам. Ми з нею порадилися і вирішили, що на честь цього, якщо можна так сказати, висадимо чорнобривці. Володимир дуже любив чорнобривці. І в тому місці, де ми їх посадили, на в’їзді до села, де його садок, там були чорнобривці кожного року. Володя їх сам садив.

Це було символічно. Жовто-гарячі квіти, як символ Сонця. Символ, який ніколи не зникне, ніколи не пропаде. Нам хотілося, щоб був якийсь такий символ про Володю і про нашу пам’ять про нього.

Володимир Носков: І ще у вас є пам’ятний мурал на стіні бібліотеки? Хто його написав?

Юлія Какуля-Данилюк: Не на стіні бібліотеки, на стіні школи. Абсолютно поруч, буквально пару метрів. Його виконали «Культурне відродження» спільно з «Доброчинцем». Крім напису «Капитолівка», ми попросили художника зобразити символ нашого села — лелеку. У центрі нашого села — великий залізний лелека. І художник Дмитро виконав наше побажання, зобразив двох лелек, калину.

Але крім цього, художник намалював над написом «Капитолівка» червону заграву і в ній летять чорні птахи. Коли я це побачила, в мене аж мурашки по шкірі пішли. Я кажу: у мене таке враження, що це заграва війни. І чорні птахи — це душі загиблих людей, у нас в селі 8 людей було закатовано під час окупації. Мені здається, що ці чорні птахи, які відлітають, — як душі цих людей. Настільки це пронизливо зображено. Я навіть спитала у Дмитра, чому ви саме це намалювали. Він каже: знаєте, я так відчув, так мені на душу лягло.

Тетяна Федоркова: Я зараз дивлюся на фотографію з цим муралом і бачу, що поруч на фото багато дітей. Скільки дітей у Капитолівці? Чи є потреба зараз в бібліотеці?

Юлія Какуля-Данилюк: Звісно, у нас зараз близько 100 дітей. Бібліотека — це єдине місце, де діти можуть збиратися вільно, де вони можуть спілкуватися. Я вам вже говорила про участь у проєктах двох організацій. Ми проводимо заняття з дітьми дошкільного віку і підлітками. Кожного дня у нас збираються діти. Це пару годин, але ми і малюємо, і ліпимо, і співаємо, і танцюємо, і якісь спортивні ігри. Просто розмовляємо. Якщо це діти дошкільного віку, граємо у рольові ігри для їхньої адаптації у соціумі. До нас приїздять психологи, які також займаються з дітьми. В цьому є дуже велика потреба, бо діти наші травмовані.

Володимир Носков: Тобто ви зараз практично виконуєте функції і дитячого садка, і школи, які зі зрозумілих причин зараз очно не працюють.

Юлія Какуля-Данилюк: Так, можна так сказати. У нас [і до повномасштабного вторгнення] не було у селі будинку культури. І зараз бібліотека також є єдиним місцем, де можна щось організувати.

Тетяна Федоркова: Які настрої зараз у селі? Коли росіяни прийшли, чи були люди, які їх вітали?

Юлія Какуля-Данилюк: Були такі люди. Але скажу, що це дало змогу подивитися на них іншими очима і ставитися до них по-іншому.

Володимир Носков: А вони, до речі, залишилися чи виїхали? Якщо залишилися, відчувається тріщина тепер між тими, хто з хлібом-сіллю, і тими, хто пережив тортури?

Юлія Какуля-Данилюк: Так, це є. Село невелике, всі все бачили, всі все знають. Це є, так. Є осуд, відраза. І це помітно. Є люди, звісно, які просто кажуть: а що ми можемо, у нас немає доказів, ми не могли це зафіксувати, бо світла не було, телефони не працювали, немає доказів, Бог їм суддя. На щастя, небагато [тих, хто підтримав вторгнення], але вони є.

Тетяна Федоркова: Ви відчуваєте, що зараз з відродженням бібліотеки відродиться і попит на українське слово, українську книжку, наскільки є у людей такий зараз запит?

Юлія Какуля-Данилюк: Так. Я завжди вірила в те, що бібліотека — це центр, культурний центр будь-якого міста, села. І зараз люди ходять, повертаються мої читачі. Родина, яка мене прихистила, теж мене підтримує як може, і ми взагалі стали родиною. Навіть мало запитують тепер російську книгу. Навпаки.

Володимир Носков: А що ви зробили, до речі, з російською книгою?

Юлія Какуля-Данилюк: Поки що склала її. Я не хотіла б їх просто викинути, їх потрібно здати до пункту переробки, але зараз в Ізюмі немає такого пункту, тому вони просто очікують свого часу.

Володимир Носков: Тобто ви не належите до тих бібліотекарів, які кажуть, нехай полежать, поки радикальні часи минуть, все одно російська культура залишається російською культурою — це я цитую вислови певних бібліотекарів, які на задні ряди поклали ці книжки.

Юлія Какуля-Данилюк: Можу точно вам сказати, що більшість російських книг нашої бібліотеки будуть утилізовані, а ті, що залишаться, це буде вузькопрофільна література, яку наша бібліотека не має українською. Як тільки з’являться замінники, ці книги теж підуть в утилізацію.

Тетяна Федоркова: Чи держава готова надати заміну зараз? Чи поки триває війна, бібліотеки — на задньому плані. Передусім підручники, мабуть, для шкіл?

Юлія Какуля-Данилюк: Все тримається на волонтерах, на громадських організаціях, на допомозі з Європи, поки що так.

Володимир Носков: Якщо можна про це: я знаю, що ви зараз з чоловіком разом у санаторії, це відпустка?

Юлія Какуля-Данилюк: Так, мій чоловік, слава Богу, отримав офіційну відпустку. Ми поїхали в санаторій, щоб полікувати йому спину. У нього великі проблеми зі спиною, з ногами, це необхідність. Але це і можливість побути разом. За останній час ми два тижні можемо побути разом.

Володимир Носков: Поховали Вікторію Амеліну. Можливо, ви міркуєте, у бібліотеці зробити меморіальне місце, пам’ятний вечір?

Юлія Какуля-Данилюк: Щоб це зробити, потрібно спочатку прийняти той факт, що цієї людини немає. Я не знаю, чи можливо мене зрозуміти, але поки що я не можу цього сприйняти. Напевно, на це треба час, бо коли ти вчора обіймаєш людину, а сьогодні тобі говорять, що її немає, робити вечір пам’яті… Я не можу поки що. Звичайно, це буде, але думати про це мені ще дуже важко.

Володимир Носков: Це, до речі, не тільки ви про це кажете, я читаю слова Тетяни Терен з PEN Ukraine і багатьох-багатьох дописувачів Facebook — це взагалі якесь дивовижне відчуття, ставлення до людини. Майже всі спогади про неї такі зворушливі, такі ніжні, такі добрі! Вона сама дуже світла.

Тетяна Федоркова: Навіть коли дивишся просто фотографії, вона якась неземна.

Юлія Какуля-Данилюк: Тетяна Терен писала, що вона називала її пташкою. Я цього не знала, але я її теж називала пташкою. Вона весь час літала з міста у місто, з країни в країну, але вона не забувала кожному приділити цю увагу. Я зараз це теж бачу.

Просто зрозумійте мене, я звичайний бібліотекар, сільський, нічим не визначний. Ми познайомилися завдяки Володимиру, завдяки тому, що організовували захід його пам’яті.

І здавалося б, вона могла його провести, поїхати і забути про мене. Але ми постійно підтримували контакт. І вона ставилася до мене як до рівної собі. Ми прості сільські люди, ми весь час таких людей ставимо вище себе. Людина стільки всього досягла. Але вона мені постійно казала: ти маєш значення, ти молодець, в тебе все добре, ти багато чого робиш. Тобто вона постійно мене підтримувала.

Тетяна Федоркова: Я вважаю і для себе викликом, і в принципі, мабуть, для багатьох людей ці імена — і Володимира Вакуленка, і Вікторії Амеліної — стали відомі зовсім нещодавно. На жаль, «завдяки» війні. Скількох людей ми ще не знаємо, таких світлих, які робили багато для української культури, української літератури, і на жаль, за таких обставин дізнаємося.

Володимир Носков: Абсолютно тебе в цьому підтримую. Я навіть говорив про це з Любов’ю Шамрай, це колишня голова Ізюмської районної адміністрації. Кажу, пані Любо, ви ж знали про Володимира? І вона каже: так, я знала, ми робили і презентації. Ми просто не знали про нього.

Тетяна Федоркова: І мені здається, що зараз місія бібліотек таких, як у пані Юлії, в тому числі відкривати нам ці імена.

Володимир Носков: А ти знаєш, Таню, у мене чомусь відчуття, що війна зробила Юлію навіть впевненішою у своїх бібліотекарських силах. Якщо вона до війни не так себе відчувала твердо, то тепер так. Є таке, Юліє?

Юлія Какуля-Данилюк: Так, насправді це так, тому що я ніколи не могла подумати, що я настільки сильна, що можу заради своїх книг, своєї бібліотеки, піти у лігво до окупантів, що я можу долати сотні кілометрів, щоб приїхати і швидко організувати, шукати когось, хто перевезе книги до мене додому.

Мені, до речі, дуже допоміг мій чоловік, він завжди мене підтримує в усіх моїх починаннях, за що йому дуже велика подяка. Я не думала, що маю стільки сили, стільки всього всередині для того, щоб творити це. Це відкрило такі внутрішні ресурси, про які навіть я не здогадувалася.

Тетяна Федоркова: Володимире, я пропоную на цьому закінчувати!

Володимир Носков: Я тільки з одним побажанням: щоб ми ці ресурси акумулювали і змогли використати їх з користю. Зараз зробили ремонт, але все одно треба, щоб бібліотека розвивалася, щоб вона стала соціокультурним та громадсько-культурним центром, про що зараз говорять фахівці, тепер це не просто книгарня, а центр ухвалення рішень, центр дискусій, комунікаційний майданчик. І мені здається, що зараз це класний шанс ним стати.

Юлія Какуля-Данилюк: Так, я дуже на це сподіваюся. І сподіваюся на допомогу, тому що у бібліотеці зробили ремонт тільки у двох кімнатах, ще дві не відремонтовані. Але я сподіваюся, що все у нас буде, все буде добре, повернуться наші люди, всі мої читачі, я дуже на них чекаю, підтримую з ними зв’язок по можливості. І я сподіваюся, що у нас буде такий культурний хаб, який надихатиме наших жителів на творення нової України, квітучої справжньої України, без домішок русизмів, чужої історії, чужих думок. Тільки наша, тільки українська. ■

ФОТО ЮЛІЇ КАКУЛІ-ДАНИЛЮК